Добрим людям — доброго ранку - Сторінка 3

Там побудували санаторій. І раптом я побачив Волохіна — він грав у теніс з огрядним чоловіком.

Волохін помітив мене, підбіг до огорожі. Він витер з чола піт рукою і сказав:

— Працюю. Поновлюю нормальну вагу у хворого. То як, моя лаялась?

— Лаялась.

— Жорстока жінка! — Він засміявся.— Але господиня — перший ґатунок. У всьому в неї ощадливість. Давай заходь.

— Мене ж не пропустять,— сказав я.

— Давай заходь.— Волохін труснув головою.— Я дам команду.

Я підійшов до входу в парк.

— Іванівно, запам'ятай цього хлопчину,— сказав Волохін контролерші.— Щоб завжди, будь-якої пори, його пропускали.

Цілий день я товкся в парку, подавав волейболістам м'яч, грав з огрядним курортником замість Волохіна в теніс. А ввечері, коли повернувся додому, застав у нас Волохіну. Вона розмовляла з мамою:

— Людей цього року приїхало тьма. Ти чому, Катерино, не здаєш кімнати? Зайві грошенята не обтяжать кишеню.

— У нас тісно,— відповіла мама.

— Слухай, що я тобі скажу.— Волохіна нахилилася до мами.— В мене відпочивальників багато, в міліції більше не пропишуть, а місця ще є. Ти давай оформляй їх на свою площу в міліції, а житимуть вони в мене. Десять карбованців тобі за це.

— Ні,— відповіла мама.— Нам своїх грошей вистачає.

— Дармові ж гроші...

— Толю, ти вечерятимеш? — запитала мама.

— Так,— відповів я й подивився на Волохіну.

— Ач які! — сказала вона зі злістю.— Корчать із себе чесних. А в самої ж чоловіченько!.. Це всім відомо.

Волохіна хряснула хвірткою і пішла. Ми з мамою сиділи мовчки й про вечерю забули. А Волохіна стояла біля огорожі й голосно розмовляла з якоюсь відпочиваючою про війну, про те, як її чоловік чесно воював, а дехто здавався в полон.

Другого дня, коли я проходив повз парк, мене гукнув огрядний курортник і покликав грати в теніс. Біля входу я наразився на Волохіна.

— А, сусід,— сказав Волохін. Він узяв мене за плече й підвів до контролерші.— Іванівно, щоб більше цього хлопчини тут не було. Вештаються усілякі сторонні. До побачення, любий.— І Волохін помахав рукою.— Вітання мамі!

Я не знав, що робити. Якби я був дорослий, то побився б з Волохіним. Я виліз на гору до руїн старовинної татарської фортеці і просидів там цілий день. Коли я повертався додому, то побачив маму, а за кілька кроків позад неї дядька Костю. Я не став їх наздоганяти, а пішов назирці.

Так ми йшли одне за одним. Дядько Костя чомусь не наздоганяв маму. А я не наздоганяв ані маму, ані дядька Костю.

Біля хвіртки нашого будинку прогулювався Волохін з дитиною на руках.

— А в цієї жінки, зайченя,— показав Волохін на мою маму,— чоловік бека.

Мама нічого не відповіла Волохіну й пройшла у хвіртку, а до нього підступив дядько Костя.

— Ось що, шановний,— мовив дядько Костя,— якщо ти ще раз скажеш оці слова, я тобі... Коротше, матимеш справу зі мною!

— Но-но-но... — Волохін відступав до своєї хвіртки.— Обережніш! У мене дитина на руках.

Я підійшов упритул до дядька Кості. Обличчя в нього стало червоне. Я подумав, що він зараз ударить Волохіна, але він тихо мовив:

— Пречудовий негідник. Прикривається дитиною.

Мама чекала нас у дворі. Вона сказала мені:

— Даремно ми приїхали в Гурзуф. Усе в нас тут не йде на лад.

— Та годі вам звертати увагу на всяких негідників! — сказав дядько Костя.

А я подумав, що мама правду каже. Жили б ми на старому місці, там хоч Льошка був. Він вірний друг-

Дядько Костя пішов. Ми з дідом сиділи у дворі, коли поштар приніс мені нового листа від Льошки. Я розпечатав конверт. У ньому, крім маленької Льощиної записки, виявився іще лист, у білому конверті, із зворотною адресою, написаною не по-російському. Скоро я добрав, що він був із Чехословаччини. "Дивно,— подумав я.— Мамі лист із Чехословаччини". Я потримав його в руках, і невиразна тривога раптом огорнула мене. Чомусь не хотілося бігти до мами з цим листом. Але тої миті мама сама вийшла у двір.

— Толю, ти не бачив моєї хустки? — запитала мама.— Ах, як шкода, здається, я її загубила. Славна хустинка. І пам'ять про наше місто.

— Мамо,— сказав я,— тобі лист із Чехословаччини. Льошка прислав. Він надійшов на нашу колишню адресу.

— З Чехословаччини? — здивувалася мама й відразу забула про хустку.

Дід підвів голову. Мама квапливо надірвала конверт, я бачив — у неї тремтіли руки, і витягла лист.

— Почерк Карпів,— сказала вона.— Я не можу читати, тремтять руки й миготить в очах... Нічого не бачу...

— Толю, читай,— сказав дід.

Я взяв з маминих рук лист. Там було кілька пожовклих сторінок із зошита. А першим лежав новенький, білий аркушик паперу, списаний крупними, рівними літерами.

Я почав читати:

— "Дорогий товаришу Катерино Нащокова! Пише листа старий чех, дід Йонек. Точніше, пише не дід, він не знає російської мови, а його внучок Зденєк.

Слава богу, нарешті я знайшов вас. Тепер одержу листа у відповідь, і тоді я заспокоюся.

Пересилаю лист вашого чоловіка, який загинув на чехословацькій землі. Я повинен був давно надіслати вам цей лист, але під час фашистської окупації лист у мене зберігався окремо від конверта з адресою. І конверт пропав, коли фашисти спалили мій дім. Кілька років я дізнавався про ваше прізвище, адже в листі його не було. Я написав багато листів у Радянський Союз, але за самими іменами: Карпішек (так ми звали вашого чоловіка) і Катерина — хіба багато дізнаєшся?

Нарешті я розшукав якогось чеха-партизана із загону вашого чоловіка. Він жив у Високих Татрах. Я поїхав до нього. Він мене відпровадив до іншого партизана в Братиславу. Словом, я об'їздив десятьох чоловік. Усі пам'ятали росіянина, проте прізвища його не знав ніхто. Командир партизанського загону знав, але він загинув. Мій син знав, але він також загинув. А потім, коли дізналися про ваше прізвище, почали шукати вашу адресу. На це потрібно було чимало часу.

Дорога пані Катерино! Приїздіть до нас у гості. Беріть сина й приїздіть. Тут у нас у селі в кожному домі приймуть вас, як рідну. Приїздіть, будьте ласкаві. Йонек Брейхал".

Я відклав лист діда Йонека й подивився на татів почерк, на аркушики паперу, пожовклі і висохлі. Вони зробилися мов крила метеликів у колекції або мов листя й трави в гербарії. І, не підводячи голови, я почав читати татів лист.

— "Дорогі Катю й Толю! Давно ви не одержували моїх листів, а це мій останній лист. Бо мені вже не доведеться ходити по землі. На світанку я буду в руках у гестапівців. Але спершу по порядку.

Ми поверталися з бойового завдання. Бомбували ворожі тили. Летіли ми поодинці. Наш літак був пошкоджений і відстав від основної групи. Над Чехословаччиною літак загорівся, і я наказав усім стрибати. Останнім стрибнув сам.

Тієї хвилини, коли я приземлився й погасив парашут, мене оточили фашисти. їх було чоловік десять. Вони обшукали мене, відібрали пістолет і твій лист. Документів у польоти ми не брали.

"Сам?" — запитав офіцер.

Був ранній ранок, тільки-но починало світати, і фашисти не могли точно роздивитися, скільки чоловік скинулося на парашутах. Видно, вони засікли лише мене.

"Сам,— сказав я.— Решта загинули. Там, там",— я показав на небо.

"Яволь".— Офіцер засміявся. Він щось наказав солдатам і побіг з ними до гайка, який виднів удалині.

Двоє солдатів відвезли мене на мотоциклі в місто, в гестапо. Там я перебув десять днів, а потім попав у концентраційний табір. Росіян у таборі не було. Самі чехи. Після гестапо мені було важко працювати: боліли руки й ноги. Але не піти на роботу було не можна. Хворих відправляли в госпіталь. А звідти ніхто не повертався. І я працював.

З табору мені допомогли втекти чеські товариші. Вони переправили мене в партизанський загін. Загін був маленький, усього чоловік двадцять, і нам доводилося скрутно. І ось ми висадили в повітря залізничний міст, який був дуже потрібний фашистам. Вони через нього возили нафту з Румунії у Німеччину.

Наступного дня фашисти приїхали в село, що лежить поблизу моста, прийшли у місцеву школу й заарештували цілив клас дітей — двадцятьох хлопчиків і дівчаток. Це було "наше" село. У нас там жили свої люди. Один з них був дід Йонек, батько партизана Франтішека Брейхала. Він нам і приніс цю звістку.

Фашисти дали три дні: якщо протягом трьох днів не з'явиться та людина, яка висадила в повітря міст, дітей буде розстріляно. І тоді я вирішив іти до гестапівців. Чехи мене не пускали, вони сказали: "Діти наші, ми й підемо". Але я відповів, що коли піде хто-небудь з них, чехів, то фашисти з помсти однаково можуть розстріляти дітей. А коли прийде росіянин, то дітей буде врятовано. І я пішов з дідом Йонеком.

Зараз ніч, а вранці я піду до фашистів. Коли ти одержиш цей лист, то розкажи всім, як я загинув. Головне, знайди моїх товаришів по полку, хай про мене згадають.

Усе. Вже світанок. А в мене ще багато справ. Зараз я передам і лист і конверт дідові Йонеку. Він усе це збереже і, коли настане час, надішле вам.

Прощавайте. Ваш Карпо".

Цілий вечір дід читав татів лист. Потім він довго сякався, торгав рукою коліно й нарешті сказав:

— Катрусю, мені треба пройтися. Ти не заперечуєш? — Він показав на татів лист.— Я візьму його з собою.

Мамі треба було йти в санаторій, щоб зробити укол якомусь хворому, і я пішов разом з нею. Не хотілося лишатися самому. На зворотному шляху ми зустріли Сойку, ту дівчинку, яка купалася зі мною в перший день.

— У мене ваша хустка. Якась тітка її знайшла, а я їй сказала: "Я знаю, чия це хустка".

Сойка простягла мамі хустку, та розгорнула її і подивилася, вкотре, на цю собачу виставку.

— Я дарую її тобі,— сказала мама.— Адже вона зовсім дитяча. Собаки.

Я поглянув на маму й зрозумів: вона не хотіла, щоб ця хустка поверталася до неї і про щось їй нагадувала. Можливо, про дядька Миколу. А мені однаково було шкода хустки. Адже ж і не маленький я. А шкода. Звик до собак. Але тої миті я перевів очі на Сойку. Що сталося з її обличчям, просто не переказати. Які в неї були перелякані, недовірливі, насторожені очі. Вона не вірила у своє щастя, їй ці собаки подобалися, видно, ще більше, ніж мені. В мене після цього всю мою жадібність як рукою зняло.

— Цього собаку звати Джаз,— сказав я.— А оцього малесенького песика—Знайда. Решті ти сама придумай імена.

— До побачення.— Вона квапилась якнайшвидше піти.— Я їх уже полюбила.

Ми мовчки дійшли додому.