Дочка Єви - Сторінка 15

Та коли пристрасть тільки народжується з її палкими поривами, недовірою та вимогливістю, коли закохані ще не знають одне одного; коли знуджені дозвіллям жінки мають перебільшене уявлення про свою гідність і хочуть, щоб кохання завжди стояло на чатах біля їхніх дверей, щоб поклонник у всьому беззастережно скорявся їм, навіть коли йому велять скоїти вчинок, що загрожує йому згубою,— таке кохання в наші часи у Парижі накладає на чоловіка надто тяжкі обов'язки. Світські жінки досі перебувають під впливом традицій XVIII століття, коли кожен мав надійне і визначене становище. Мало жінок знають, як нелегко живеться більшості чоловіків — адже їм треба зміцнювати своє становище, здобувати визнання, наживати статок. Нині забезпечених людей можна полічити на пальцях, тільки в дідів є час для кохання, а чоловіки молодші веслують на галерах шанолюбства, як Натан. Жінки ще зовсім не звикли до цієї зміни у звичаях; маючи скільки завгодно дозвілля, вони й інших вважають так само вільними; вони собі не уявляють, що існують інші турботи, інші цілі, крім їхніх власних. Хай би навіть коханець здолав Лернейську гідру38, щоб прийти до неї, ніякої в цьому заслуги вона не побачить; головне, що він у неї, і вона щаслива; жінки вдячні тільки за свої радощі, а чого вони коштують, їх не цікавить. Вигадавши якусь жіночу хитрість, вони потім на дозвіллі відшліфовують її до блиску. Поки ви гнули залізні прути якої-небудь життєвої потреби, вони тим часом одягали рукавички і вбиралися в плащ своєї лукавої витівки; пальма першості належить їм і не здумайте змагатися з ними. Втім, вони мають рацію: як не порвати з усім заради жінки, котра пориває з усім задля вас? Вони вимагають не більше, ніж дають. Повертаючись додому, Рауль зрозумів, як важко буде йому водночас підтримувати своє великосвітське кохання і тягти десятиупряжну колісницю газетярства, писати п'єси для театру і давати лад своїм заплутаним справам.

"Газета сьогодні буде вкрай погана,— думав він дорогою.— Ось уже другий номер вийде без моєї статті!"

Графиня де Ванденес тричі була в Булонському лісі й тричі не зустріла там Рауля. Вона щоразу поверталася додому в розпачі, у тривозі. А Натан вирішив з'явитися там тільки в усьому блиску короля журналістики. Минув цілий тиждень, поки він знайшов підходящу пару коней, кабріолет та грума, переконавши компаньйонів у необхідності берегти його дорогоцінний час і віднести витрати на екіпаж на рахунок загальних видатків газети. Компаньйони Натана, Массоль і дю Тійє, так люб'язно погодилися на його прохання, що видалися йому найчудовішими у світі людьми. Без цієї допомоги життя стало б для Рауля нестерпним; незважаючи на домішані до нього втіхи ідеального кохання, воно перетворилося б на справжнє пекло, і багато людей навіть міцнішого здоров'я були б не в спромозі витримати таку гонитву за щастям. Бурхлива і розділена пристрасть займає багато місця навіть у житті звичайної людини; але спрямована на жінку такого високого суспільного становища, як графиня де Ванденес, вона мала поглинути життя чоловіка настільки заклопотаного справами, як Рауль. Ось ті обов'язки, які вона накладала на нього, вимагаючи віддавати їм перевагу над усіма іншими. Майже щодня між другою і третьою годинами він повинен був кататися верхи в Булонському лісі з виглядом безтурботного світського гультяя. Там він довідувався, в якому домі чи театрі він зможе увечері зустрітися з графинею де Ванденес. Із світських віталень він виходив лише близько півночі, почувши перед тим кілька довгосподіваних слів, крадькома перехопивши — під столом, у дверях або біля карети — якісь крихти ніжності. Увівши Рауля до світського товариства, Марі часто влаштовувала так, що його запрошували на обід у деякі доми, де вона бувала. Адже це було так просто! З гордості, захоплений пристрастю, Рауль не смів заговорити про свої справи. Він мусив скорятися найпримхливішим забаганкам своєї наївної повелительки і водночас стежити за дебатами в парламенті, за круговертю політичних подій, спрямовувати свою газету і ставити у театрах дві свої п'єси — він не міг відмовитися від цього вкрай необхідного йому джерела прибутків. Досить було графині де Ванденес зробити гримаску, коли він пробував відмагатись від якогось балу, концерту або прогулянки,— і задля її втіхи Рауль жертвував своїми інтересами. Покинувши світське товариство після першої години ночі, він потім працював до восьмої-дев'ятої ранку і майже не спав, бо вдень доводилося обговорювати тисячу питань внутрішньої політики і погоджувати погляди газети з думкою впливових людей, від яких він залежав. Журналістика в наші часи стикається з усім: з промисловістю, із суспільними й приватними інтересами, з новими починаннями, з усіма літературними шанолюбами та з їхніми виробами. Коли змучений, засмиканий Натан, набігавшись із редакції до театру, з театру до палати депутатів, з палати — до різних кредиторів, з'являвся перед Марі — а він мусив з'являтися перед нею із спокійним, щасливим обличчям, гарцювати на коні біля її карети з невимушеністю безтурботного денді, стомленого лише своїм щастям; коли в нагороду за таку відданість, за жертви, про які було відомо тільки йому, він діставав одні тільки ніжні слова та милі запевнення у вічній прихильності, та палкі потиски рук у короткі секунди усамітненості, пристрасні слова у відповідь на його признання, він мимоволі думав про те, що безглуздо приховувати від неї, яку непомірно високу ціну платить він за ці "дрібні подачки", як висловилися б наші предки. Нагода порозумітися не змусила себе чекати. Одного чудового квітневого дня в безлюдному куточку Булонського лісу графиня дозволила Натанові взяти себе під руку; вона збиралася влаштувати йому милу сцену з приводу тих дрібничок, з яких жінки уміють споруджувати гори. Через те вона зустріла його не з усмішкою на устах, не з прояснілим від щастя обличчям, не з веселими очима, в яких би сяяв відблиск лукавої і тонкої думки, а стримано і серйозно.

— Що з вами? — запитав Натан.

— Не зважайте на ці дрібнички. Хіба вам не відомо, що жінки — діти?

— Вам неприємно мене бачити?

— Чи приїхала б я сюди?

— Але ви не всміхаєтесь мені, ви наче гніваєтеся на мене.

— Вам здається, я суплюся на вас, так? — мовила вона з покірливим виглядом, який напускають на себе жінки, коли прикидаються жертвами.

Натан мовчки ступив кілька кроків. Серце у нього стислося від сумного передчуття.

— Мабуть,— сказав він нарешті,— йдеться про одне з тих безглуздих побоювань, про хмарку підозри, яка для вас іноді затуляє найважливіші у світі речі. Ви вмієте порушити рівновагу земної кулі, кинувши на терези соломинку!

— Іронія? Я цього чекала,— сказала вона, похнюплюючись.

— Марі, ангеле мій, невже ти не розумієш, що я сказав ці слова, прагнучи вирвати у тебе твою таємницю?

— Моя таємниця залишиться таємницею і після того, як ви довідаєтеся про неї.

— То скажи ж...

— Ви не любите мене,— заявила вона, скоса кинувши на нього лукавий погляд, яким жінки дивляться на чоловіка, коли хочуть його помучити.

— Не люблю?! — вигукнув Натан.

— Так, у вас надто багато справ. Що означаю я посеред колотнечі, в якій ви вічно перебуваєте? Ви весь час забуваєте про мене. Вчора я приїхала сюди, я вас чекала.,.

— Але ж...

— Я вдягла для вас нову сукню, а ви не прийшли. Де ви були?

— Але ж...

— Я й гадки не мала, де вас шукати. Поїхала до маркізи д'Еспар, але вас не було й там.

— Але ж...

— Увечері в Опері я очей не відводила від балкону. Щоразу, як відчинялися двері, серце в мене так тьохкало, мало не розривалося.

— Але ж...

— Який то був вечір! Ви собі навіть не уявляєте, скільки я вистраждала.

— Але ж...

— Життя втрачаєш від таких хвилювань...

— Але ж...

— Оце й усе,— сказала вона.

— Життя справді легко втратити,— промовив Натан,— і через кілька місяців ви мене згубите. Я не можу знести ваші несправедливі докори і зараз розкрию вам свою таємницю. То ви кажете, я не люблю вас?.. Я вас занадто люблю!

І він яскравими фарбами змалював своє становище, розповів, як не спить ночами, у скількох місцях треба бувати йому о певній годині, як потрібен йому успіх, які суворі вимоги ставить газета до своїх працівників, адже вони повинні раніше від усіх і безпомилково давати оцінку подіям під постійною загрозою втрати свого впливу; пояснив їй і те, як швидко треба вивчати безліч питань, що в нашу бурхливу добу проносяться наче хмари в грозовому небі.

Та виявилося, що помиляється все ж таки Рауль. Маркіза д'Еспар правду казала: немає нічого наївнішого, ніж перше кохання. Негайно з'ясувалося, що "занадто любить" Марі, а не Рауль. Любляча жінка у всьому знаходить підстави для радості, втіхи і самозречення. Перед видовищем цього грандіозного життя графиня прийшла в захват. Раніше вона уявляла собі Натана великою людиною, тепер він видався їй величним. Вона дорікнула собі в надмірному коханні, попросила його не пропускати ділових зустрічей; але поглядом, спрямованим у небо, вона применшила значення його шанолюбних поривань. Вона чекатиме! Віднині вона жертвуватиме своїми радощами. Вона хотіла бути лише сходинкою, а стала перешкодою!.. Вона заплакала з розпачу.

— Жінки, мабуть, здатні тільки кохати,— сказала вона із слізьми на очах.— Чоловіки мають тисячу способів діяти, а ми можемо тільки думати, молитися, обожнювати.

Така любов вимагала винагороди. Мов соловейко, який збирається стрибнути з гілки до струмочка, вона оглянулась навкруги: чи вони тут самі, чи тиша не ховає якого-небудь свідка. Потім підвела голову до Рауля, а він нахилив свою; вона подарувала йому поцілунок,— перший у її житті поцілунок, який вона дала покрадьки,— і такою щасливою, як у ту мить, вона не почувала себе уже п'ять років. Рауль почув себе винагородженим за всі страждання. Вони пішли, майже не усвідомлюючи, куди прямують, по дорозі з Отейля в Булонь — їм треба було повернутися до своїх екіпажів. Рауль повірив цьому поцілунку, подарованому з тією скромною простотою, яка випливає із святості почуття. Усе зло йшло від світу, а не від цієї жінки, так самозабутньо відданої йому. Рауль більше не досадував на муки свого шаленого життя, а Марі забула про них у полум'ї свого першого жадання, як і кожна жінка, котра не спостерігає щогодини жахливих борінь такого небуденного існування.