Дочка Єви - Сторінка 20

Граф де Гранвіль не відмовиться забезпечити її приводом для поїздки, скажімо, повідомить про те, ніби мати тяжко захворіла. Гнітюче видовище, яке так налякало її вранці, години, проведені біля постелі Натана, його тяжкий стан, його уривчаста розповідь, ця агонія високого духу, цей політ генія, зупинений вульгарною, ганебною перешкодою,— усе згадувалося їй, розпалюючи її любов. Вона перебрала в пам'яті свої тривоги й відчула, що Раулеві нещастя хвилюють її сильніше, ніж його успіхи. Хіба поцілувала б вона це чоло, якби його вінчав успіх? Ні! Вона знаходила глибоке благородство в останніх словах, які Рауль сказав їй у будуарі леді Дадлі. Скільки святого почуття в тому прощанні! У його відмові від щастя, яке стало б для неї мукою! Графиня мріяла спізнати хвилювання у своєму житті — і ось тепер вона переживала його, страшне, жорстоке, але дороге для неї. Вона більше жила стражданнями, аніж радощами. З якою втіхою казала вона собі: "Я уже врятувала його, я ще раз його врятую!" В її вухах досі лунав його вигук: "Тільки нещасливці знають, на що здатна любов!" Так сказав він, коли відчув, що уста Марі торкнулись його чола.

— Ти хвора? — спитав у неї чоловік, заходячи до спальні, щоб покликати її снідати.

— Мене страшенно гнітить драма, яка відбувається в домі моєї сестри,— сказала Марі, й у цьому була частка правди.

— Ежені потрапила в погані руки. Ганьба для родини — прийняти у своє середовище такого, як дю Тійє, людину без почуття честі. Якщо з твоєю сестрою станеться лихо, вона не знайде в нього жалості.

— А яка жінка задовольниться жалістю? — сказала графиня, несамохіть здригнувшись.— Не треба нас жаліти. У вашій невблаганності — наша втіха.

— Я давно знаю, що у вас благородне серце,— сказав Фелікс, зворушений цим спалахом гордості, й поцілував дружині руку.— Жінка, яка так мислить, не потребує нагляду.

Фелікс усміхнувся, а Марі почервоніла. Коли жінка відчуває за собою таємну провину, вона особливо підкреслює свою жіночу гордість. Це душевне лицемірство слід поставити їй за заслугу. Обман у таких випадках сповнений гідності, якщо не величі. Марі написала кілька рядків Натанові, на ім'я пана Кійє, повідомляючи його, що все гаразд, і відіслала записку з посильним до готелю на вулиці Майль. Увечері в Опері графиня здобула очевидну користь із своєї брехні, бо чоловік знайшов цілком природним її бажання вийти з ложі, щоб побачитися з сестрою. Він провів її туди, коли дю Тійє залишив дружину саму. Як хвилювалася Марі, коли йшла коридором, коли з'явилася в ложі сестри і сіла там із спокійним, ясним обличчям на очах великосвітського товариства, здивованого, що бачить сестер удвох.

— Ну як? — спитала вона.

Обличчя Марі Ежені було відповіддю: воно сяяло наївною радістю, яку багато людей приписали вдоволеному марнославству.

— Ми його врятуємо, моя люба, але тільки на три місяці. А тим часом подумаємо, як виручити його остаточно. Пані де Нусінген хоче одержати чотири векселі, кожний на десять тисяч франків, підписані ким завгодно, щоб не компрометувати тебе. Вона мені пояснила, як їх слід написати, але я нічого не втямила, хай їх тобі приготує пан Натан. Я подумала також, що в цій справі нам згодиться наш старий учитель Шмуке — він підпише векселі. Якщо до цих чотирьох векселів ти додаси листа, в якому поручишся пані де Нусінген за те, що по них буде сплачено, вона завтра дасть тобі гроші. Зроби все сама, нікому не довіряй. Думаю, Шмуке не стане заперечувати. Щоб відвернути підозру, я сказала, що ти хочеш прислужитися нашому колишньому вчителеві музики, який потрапив у біду. Тому я могла попросити про збереження найглибшої таємниці.

— Ти розумна, як ангел! Аби тільки баронеса де Нусінген не проговорилася, перш ніж дасть мені гроші,— сказала графиня, піднявши очі вгору, наче зверталася до бога, хоча над нею була стеля Опери, а не небо.

— Шмуке живе в Неверському провулку, поблизу набережної Конті, ти не забула? Поїдеш туди сама.

— Дякую,— мовила графиня, потискуючи сестрі руку.— О, я віддала б десять років свого життя...

— З тих, які прийдуть у старості...

— ...щоб назавжди покінчити з цією тривогою,— сказала графиня, усміхнувшись на поправку сестри.

Всі, хто у цю хвилину роздивлявся сестер у лорнети, захоплюючись їхнім наївним сміхом, могли подумати, що вони базікають про дрібнички; але хто-небудь із гультяїв, котрі приходять у Оперу не так задля музики, як для того, щоб видивлятися на жіночі обличчя та убори, міг би розгадати таємницю графині, помітивши, як раптове хвилювання погасило радість на цих двох чарівних личках. Не боячись уночі шпигів, Рауль з'явився в залі й зупинився на тій сходинці, де мав звичай стояти — блідий аж сірий, з тривогою в погляді, із смутком на чолі. Він прикипів очима до ложі графині де Ванденес, побачив, що вона порожня, і обхопив голову руками, спершись ліктями на поручні.

"Хіба може вона бути в Опері!" — подумав він.

— Подивися ж на нас, нещасливий генію, — прошепотіла пані дю Тійє.

А Марі, ризикуючи звернути на себе увагу публіки, втупила в нього той напружений і пильний погляд, що випромінює волю, як сонце випромінює хвилі світла, і, як твердять магнетизери, пронизує того, на кого він спрямований. Здавалося, до Рауля торкнулася чародійна паличка; він підвів голову, і його очі зустрілися з очима двох сестер. З притаманною кожній жінці милою винахідливістю графиня де Ванденес схопила діамантовий хрест, що прикрашав їй груди, і показала його Раулю, ледь помітно, але виразно усміхнувшись. Промені від діамантів сяйнули в очі Раулеві, й обличчя його проясніло: він зрозумів.

— Ну, Ежені, хіба цього мало? — сказала графиня, звертаючись до сестри.— Отак воскрешати мертвих!

— Тобі слід записатись у товариство рятування на водах,— з усмішкою відповіла Ежені.

— Який він прийшов сумний, пригнічений і яким радісним піде!

— Ну, як твої успіхи, друже? — спитав дю Тійє, підходячи до Рауля з приязним виглядом і потискуючи йому руку.

— Як у людини, що тільки-но одержала приємну звістку про вибори. Я буду депутатом,— відповів Рауль, весь сяючи.

— Щиро радий,— сказав дю Тійє.— Нам знадобляться гроші для газети.

— Ми їх знайдемо,— відповів Рауль.

— Жінки у спілці з самим сатаною,— зауважив дю Тійє, хоч і не зовсім повірив Раулеві, якого він прозвав Шарнатаном.

— Це ти до чого? — спитав Рауль.

— У нашій ложі з Ежені сидить моя своячка,— сказав банкір.— Вони явно про щось змовляються. Графиня, як мені здається, не байдужа до тебе, вона кланяється тобі через усю залу.

— Поглянь,— сказала пані дю Тійє сестрі,— а ще нас називають лукавими створіннями. Мій чоловік говорить люб'язності панові Натану, а сам хоче запроторити його до в'язниці.

— І чоловіки ще сміють нам дорікати! — вигукнула графиня.— Я відкрию йому очі.

Вона підвелася, сперлася на руку Ванденеса, що чекав її в коридорі, й, сяючи від радості, повернулась у свою ложу. Приїхавши додому, вона звеліла подати на ранок карету не пізніше восьмої й уже о пів на дев'яту, заглянувши по дорозі на вулицю Майль, приїхала на набережну Конті.

Карета не могла протиснутися у вузький Неверський провулок, але будинок, у якому жив Шмуке, стояв на розі набережної, і тому графині не довелося йти по багнюці — стрибнувши з підніжки, вона зразу опинилася біля брудного й напівзруйнованого під'їзду цього старого темного будинку, скріпленого залізними скобами, як фаянсовий посуд у воротаря, і перехнябленого так, що перехожі боялися підходити до нього близько. Старий капельмейстер жив на четвертому поверсі й міг милуватися чудовим краєвидом Сени, від Нового мосту аж до пагорба Шайо. Добряк так зрадів і розгубився, коли лакей графині повідомив йому про візит колишньої учениці, що впустив її до свого лігва. Хоч графиня давно знала про цілковиту байдужість Шмуке до вбрання та до будь-яких земних речей, вона ніколи не змогла б уявити собі картину, що тепер відкрилася її очам. Хто повірив би, що людина може жити так безтурботно і в такій неохайності? Шмуке був Діогеном від музики, він не соромився свого безладу і навіть не помічав його — настільки до нього звик. Тут майже безперервно диміла славна німецька люлька, і від цього стеля та жалюгідні шпалери з безліччю подряпин від котячих пазурів покрилися золотавим попелом, що надавав усьому помешканню вигляду поля, вкритого щедрими дарами Церери42. Кіт був тут-таки, у квартирі, вусатий, поважний і незворушний — справжній господар дому, а його розкішна шубка з пухнатого, шовковистого хутра викликала б заздрість не в однієї воротарки. Гордо сидячи на кришці чудового віденського фортепіано, він кинув на графиню, тільки-но та увійшла, скрадливий і холодний погляд — так привітала б гостю якась жінка, вражена її красою. Кіт анітрохи не стривожився, тільки поворушив сріблястими нитями своїх прямих вусів і повернув золотаві очі до Шмуке. Фортепіано, виготовлене з дорогого дерева й покрите чорним лаком з позолотою, але ветхе, брудне, зблякле, облуплене, вишкірювало свої клавіші, стерті, як зуби в старого коня, й пожовклі від тютюнового диму. Купки попелу на пюпітрі свідчили про те, що напередодні Шмуке скакав на своєму старому інструменті на який-небудь музичний шабаш. Плиточна підлога була всіяна коржами засохлої грязюки, клаптями паперу, попелом з люльки і всяким сміттям, як то буває в мебльованих кімнатах, коли там цілий тиждень не підмітали і слугам доводиться вигрібати звідти цілу купу мотлоху, чогось середнього між ганчір'ям і гноєм. Досвідченіше, ніж у графині, око багато чого довідалося б про життя Шмуке, побачивши шкірки каштанів та очистки яблук, шкаралупки крашанок і розбиті тарілки з рештками квашеної капусти. Ці відкладення німецької культури утворили грубий килим спорохнявілих покидьків, що хрускотіли під ногами. Він зливався з купою попелу, що височіла біля пофарбованого каміна, де за двома головешками, які, здавалося, дотлівали, жевріло і трохи розжареного вугілля. Над каміном блищало велике дзеркало, в якому віддзеркалення танцювали сарабанду; по один його бік висіла знаменита люлька, по другий стояла китайська ваза, в якій учитель музики зберігав тютюн. Два куплених десь у торговців старими речами крісла, плеската й тверда кушетка, сточений шашелем комод без мармурової дошки, кульгавий стіл з рештками убогого сніданку — оце й усе вмеблювання тієї квартири, ненабагато розмаїтіше, ніж обстава індіанського вігваму.