Дочка снігів - Сторінка 33

Фрона дивилася на них з берега. Перші сто ярдів пройшли вони легко, але тільки-но проминули смугу міцнішої криги при березі, Фрона зразу помітила зміну. Попереду йшов батько, пробуючи лід палицею і весь час змінюючи напрямок.

Сент-Вінсент ступав позаду і провалився перший; він, одначе, встиг перекинути палицю поперек ополонки і тому скупався тільки по груди. Незважаючи на сильну течію, товариші, різко шарпнувши за мотузку, витягли його на кригу. Фроні видно було, як вони всі почали про щось радитись. Барон у запалі вимахував руками й показував на берег. Нарешті Сент-Вінсент відв'язався і повернув назад.

— Брр! — Він весь тремтів, коли підійшов до Фрони. — Це неможлива річ!

— То чом же вони не повернулися? — запитала Фрона з деяким незадоволенням у голосі.

— Вони сказали, що хочуть ще раз спробувати. Ви ж знаєте, який Курбертен гарячий!

— А мій батько не менш упертий, — з посмішкою підхопила Фрона. — Може, вам передягтися? В наметі є одежа.

— Та ні! — Він ліг на землю коло Фрони. — На сонечку тепло.

Цілу годину стежили вони за Велсом та Курбертеном, що тепер стали темними цятками вдалині. Двоє чоловіків уже дісталися середини річки й водночас просунулися на цілу милю вгору за течією. Фрона пильно слідкувала за ними у бінокль, але часом вони зникали з очей за великими брилами льоду.

— Це не по правді, — скаржився Сент-Вінсент. — Вони ж казали, що тільки раз ще спробують. А то б я не повернувся. Проте нічого в них не вийде. Це абсолютно неможливо.

— Так… Ні… Так! Вони вертаються! — промовила Фрона. — Але слухайте! Що це таке?

З середини річки почувся притлумлений гуркіт, неначе десь далеко прогримів грім. Фрона скочила з місця.

— Грегорі, та невже це лід рушає?

— Ні, ні, певно, що ні! Бачите, ось уже й стихло.

І справді, гуркіт, прокотившись понад річкою, завмер десь унизу.

— А от знову, знову!

Загуло вдруге, ще голосніше й страшніше. Вільшанки перестали щебетати, притихли білки. Прогуркотіло так, наче це поїзд проїздив естакадою. Втретє гул прокотився, цим разом ще триваліший.

— Ой, коли б вони швидше поверталися!

Дві далекі крапки перестали ворушитись, — вони чи не радились. Фрона хутко оглянула річку в бінокль. Хоч ізнов почувся гуркіт, поверхня річки була спокійна, крига лежала непорушно. Знову защебетали вільшанки, загомоніли білки задерикувато.

— Не бійтеся, Фроно! — Сент-Вінсент опікунчо обійняв Фрону. — Коли є небезпека, вони розуміють це не гірш за нас. Вони знають, як краще зробити.

— Я ще ніколи не бачила, як рушає лід на великій річці, — промовила Фрона й стала терпляче чекати.

Час від часу чувся гуркіт, але ніяких інших ознак, що крига скоро скресатиме, не було помітно, і Джекоб Велс та Курбертен обережно наближались до берега. Вони геть-дочиста промокли і тремтіли, як у пропасниці, коли виходили на берег.

— Нарешті! — Фрона схопила батька за руки. — Я вже думала, що ви ніколи не повернетесь!

— Добре! добре! Давай-но швидше обідати, — сміявся Джекоб Велс. — Нічого небезпечного.

— А що ж то таке?

— Стюарт розмерзся, і крига з нього йде по Юкону, попід цією кригою. Ми там добре чули, як б'ються об лід цілі брили.

— О, це жахливо, це жахливо! — скрикнув Курбертен. — І той сердега, ми не можемо його врятувати!

— Ні, ми можемо. По обіді спробуємо послати собак. Поспіши, Фроно.

Але й ця спроба не вдалася. Джекоб Велс вибрав передовиків, що були розумніші з усіх собак, і погнав їх на лід, прив'язавши на спину клунки з їжею. Та вони не розуміли, що він від них хотів. Щоразу, як вони повертали назад, їх одганяли від берега, кричали на них, кидали дрючками та грудками землі. Але це тільки запаморочувало собак, і вони, відбігши на безпечне місце, сідали, підіймали по черзі мокрі холодні лапи й жалісливо скиглили до берега.

— Коли б вони хоч раз це зробили, вони зрозуміли б, і в нас пішло б, як по писаному. А ти куди! Вперед! Гей! Міріям, рушай! Коли б хоч один перебрався на той бік!

Джекобові Велсу пощастило, нарешті, справити Міріям, передовика Фрониних собак, по своєму та бароновому сліду. Собака відважно побіг, хоч і провалювався, а часом мусив і плисти. Але там, де кінчився слід, він безпорадно сів на кризі. А тоді кинувся назад, наддавши круга й вибравшися на глухий острівець вище по річці. Через годину він повернувся до табору, але вже без клунка. Далі ще інших два собаки, відійшовши далеченько, де їх не могли дістати, поїли один в одного клунки з їжею. Після цього вирішили облишити спробу і покликали собак назад.

Протягом дня гуркало дедалі все частіше та частіше, а під вечір гуркотіло вже безперестанку. Але на ранок притихло. Річка прибула на вісім футів, у багатьох місцях крига геть зовсім пойнялася водою. Крига тріщала й ламалася, всюди з'явилися промиви.

— Крига, що йде низом, збивається докупи коло островів, — пояснював Джекоб Велс. — Тому й вода прибуває. Крім того, в гирлі Стюарту теж скупчилась крига й тепер іде назад. Коли там прорветься, то крига знову рушить униз попід Юконом і вдарить на ту нижню загату.

— А тоді? А тоді? — захватно вигукував барон.

— "Біжу" полине річкою.

Коли розвидніло, вони стали придивлятись до чоловіка по тім боці.

Він лежав там, де й передоднем, але, почувши постріли, злегка замахав рукою.

— Не можна нічого зробити, бароне, аж поки крига скресне. А тоді ми перехопимося на той бік на вашій "Біжу". Сент-Вінсенте, ви принесли б сюди свої вкривала та переночували б з нами. Нам доведеться гнати човна втрьох. Я думаю взяти ще й Макферсона.

— Не треба, — сквапно відказав журналіст. — На протоці лід міцний, як алмаз, і я схоплюся на світанку.

— А я ж як? Чому мене не берете? — спитався Курбертен.

Фрона засміялася.

— Не забувайте, що ви не мали ще жодної лекції.

— Та й завтра навряд чи буде на те час, — додав Джекоб Велс. — Човен швидкий. Тож, мабуть, поїдемо таки ми втрьох, Макферсон, Сент-Вінсент та я. Дуже мені шкода, бароне. Поживіть з нами хоч рік, і ви будете до всього здатні.

Але Курбертен ніяк не міг заспокоїтись і сердився ще з півгодини.

РОЗДІЛ XXIV

— Гей, вставайте! Сплюхи, прокидайтесь!

Почувши Делові вигуки, Фрона як стій вилізла із спального мішка, але не встигла ще накинути на себе спідницю та вступити на босу ногу в мокасини, як батько, що спав за запоною з укривал, відхилив полотнище в наметі й вийшов надвір.

Річку всю обдуло. Крізь прохолодну передсвітанкову імлу Фрона побачила, як з тихим шарудінням вдарялись крижини об високий берег, де-не-де покриваючи його. Далі від берега видимались величезні крижані брили, а ще далі, за яких сто ярдів, біле річкове поле зливалося з сірим, похмурим небом. В півсутіні було чути, як щось дзюркотіло, шаруділо і сплескувало.

— Чи скоро скресне? — запитала Фрона у Дела.

— Та ось-ось. Гляньте-но! — Він показав ногою на воду, що покрила кригу і добиралася до них. — Що десять хвилин вода прибуває на фут. Небезпека? — посміхнувся він. — Ніякої. Крига мусить пройти. Всі оті острови, — він махнув рукою кудись униз по річці, — не здержать натиску. Кригою їх може знести так, що й сліду не залишиться, їй-бо. Але я мушу бігти до себе. У нас нижче, ніж у вас. Вода вже залила в хатині дюймів на п'ятнадцять долівку, і Макферсон з Корлісом складають речі на тапчани.

— Перекажіть Макферсонові, хай буде напоготові, як ми покличемо! — крикнув Джекоб Велс Бішопові навздогін. Тоді додав, звертаючись до Фрони: — Тепер Сент-Вінсент має саме переходити протоку.

Барон, тремтячи з холоду, — він був босий, — подивився на годинника.

— За десять третя, — промовив він, цокочучи зубами.

— Ви б хоч мокасини пішли взяли, — сказала Фрона. — Ще встигнете.

— І проґавлю таке величне видовисько? Слухайте! Невідомо звідки почувся голосний тріск, а потім стихло.

Крига скресла. Помалу, дуже помалу вона посунула за водою. Нічого особливого не трапилось, не чулося страшного гуркоту ані боротьби могутніх стихій, — просто зрушив собі з місця білий потік, поважна процесія тісно збитих крижин. Вони так стислися докупи, що між ними не проступало й краплі води. Вода була десь там, під сподом, і її не було видно. В повітрі щось глухо шурхотіло, чи то поскрипувало, але так тихо, що ледве вухо могло розчути.

— Отакої! А де ж та величність? Це ошуканство! — Курбертен сердито погрожував річці кулаком, і Джекоб Велс насупив густі брови — чи не для того, щоб приховати посмішку в очах.

— Ха-ха! Ну й сміхи! Чхав я на неї! Хай вона западеться!

За цими словами барон скочив на крижину, що поволі пропливала повз нього. Він зробив це так несподівано, що Джекоб Велс не встиг навіть його втримати, коли одразу простяг руку.

Лід рухався щодалі швидше, гуркіт посилювався, грізнішав. Граціозно балансуючи руками, наче наїзник у цирку" француз поплив на крижині уздовж берега. Так пройшов він футів п'ятдесят, а його кінь ставав усе непевнішим, аж нарешті вершник спритно скочив на берег. Коли він повернувся, сміючись, Джекоб Велс зустрів його найдобірнішими словами з тих, що звичайно вживав тільки при чоловіках.

— А це за що? — спитав трохи ображений Курбертен.

— За що! — обурено перекривив його Джекоб Велс, показуючи на бурхливий потік.

Футів тридцять нижче від них величезна крижина, впершись одним боком у дно, намагалася перекинутись. Крижаний потік позад неї тріщав і вигинався наче зім'ятий папір. Тоді величезна крижина таки перекинулась, задерши вгору свій замулений спід. Але на неї натискали інші крижини, налазячи одна на одну, і, зрештою, це громаддя футів на п'ятдесят завширшки злетіло в повітря і з гуркотом звалилося на рухому поверхню річки, а уламки його посипались на глядачів. Рештки цього громаддя під натиском інших крижин розсипалися на дрібні шматочки й зникли.

— О боже! — з благочестивим острахом промовив Курбертен.

Фрона схопилася одною рукою за його руку, а другою за батькову. Крига сунула в гарячковому поспіху. Десь унизу тяжка крижина вдарилася об берег, аж земля задвигтіла під ногами. Ще одна пливла ближче поверхні води, і ледь устигли люди відскочити, як вона, важко піднявшись, зухвало посунула далі, несучи добру тонну намулу на широчезній спині. Третя крижина, досягнувши берега, наче велетенською рукою вивернула з корінням три легкодумні сосни і потягла за собою в річку.

Вже зовсім розвиднілось, і виразно можна було бачити гори білої криги, що вкривала Юкон від берега до берега.