Дочка снігів - Сторінка 34

Натиск води був такий шалений, що потік мчав з неймовірною швидкістю. Здоровезні брили без угаву накочувалися на берег, і весь острів здригався й тремтів до самої своєї основи.

— О, яка розкіш, яка розкіш! — Фрона аж підстрибувала від батька до барона. — Ну, де ваше ошуканство, бароне?.

— О! — похитав головою Курбертен. — Я помилився. Каюся. Але що за краса! Погляньте!

Він показав на низку острівців на самому закруті річки. Тут потік у цілу милю завширшки розливався кількома рукавами; для води воно було добре, але не так для криги. Здавалося, що острівці, занурюючись у холодний потік, самі підкидали крижини вгору. А ці крижини, насЬ даючи одна на одну, вилізали з води, ковзали, скрипіли, підіймалися вище, ззаду тим часом налягали нові брили, аж між деревами утворювались цілі крижані пагорби й гори.

— Саме місце на крижану загату, — промовив Джекоб Велс— Дай-но бінокля, Фроно. — Він дивився довго й пильно. — Так, льоду нагромаджується все більше. Досить тепер одній крижині затриматись на місці…

— Але ж вода спадає! — вигукнула Фрона.

Рівень води тепер був на шість футів нижче від найвищого місця на березі, і барон Курбертен виміряв цю відстань своєю палицею.

— А вчорашній чоловік усе на тому місці, тільки вже не ворушиться.

Було вже зовсім видно. На північному сході піднялося сонце. Всі по черзі дивилися в бінокль на протилежний берег річки.

— Гляньте! Це просто диво! — Курбертен показав позначку, що він зробив. Вода спала ще на фут. — От шкода! От шкода! Загати не буде!

Джекоб Велс поважно подивився на нього.

— Та невже буде? — запитав той з деякою надією. Фрона запитливо глянула на батька.

— Загата на річці — це не завжди гарна річ, — промовив Велс з коротким сміхом. — Все залежить від того, чи далеко це станеться від тебе.

— Але ж вода! Дивіться! Вона спадає, просто на очах спадає.

— То що з того! — Джекоб Беле глянув у бік острівців на річці. Крижані гори все вищали й майже зійшлися докупи, — Ідіть до намету, Курбертене, та взуйте мокасини. Вони там, коло пічки. Та йдіть-бо. Ви нічого не пропустите. А ти, Фроно, розпали вогонь та звари кави.

Півгодиною пізніше вони побачили, що крига все ще пропливає річкою, хоч вода спала на двадцять футів.

— Ну, тепер почнеться чудасія! Гляньте-но сюди, неспокійна голово! Туди, на лівий рукав! Он, он! Починається!

Курбертен побачив, що лівий рукав остаточно загарду-вало. Потім звелася здоровезна біла гора й рушила від одного острівця до другого. Крига, що пливла позаду, стала йти помаліше й зупинилася при березі. Вода раптом почала прибувати. Вона прибувала з такою надзвичайною швидкістю, наче саме тільки небо могло її стримати. Крижини, немов пробудившися від сну, стикалися між собою й пливли до берега, а скаламучені хвилі попереду торували їм шлях.

— Боже мій! Це вже не смішки!

— Зате як велично, бароне! — дражнилась Фрона. — А ноги ви все ж таки замочили дарма.

Француз відступив з місця, куди вже сягла вода, і якраз вчасно, бо туди раптом сипонуло цілу зливу крижаних крушин. Через те що вода все прибувала, крижини утворили суцільну стіну, вищу за берег.

— Все це посуне вниз, тільки-но прорве загату. Дивіться, вода прибуває вже не так швидко. Мабуть, уже прорвало.

Фрона уважно дивилася на крижане загаття.

— Ні, стоїть на місці, — промовила вона.

— Але вода вже не преться вгору так прудко.

— Одначе й не перестає прибувати.

Курбертен задумався. Раптом обличчя йому проясніло.

— Ага! Зрозумів! Десь там, угорі, теж загата. Чудово! Чудово!

Фрона схопила запального француза за руку.

— А що буде, коли там, угорі, прорве загату, а тут ні? Барон поглянув на неї, не зразу зрозумівши її слова.

Нарешті зміркував, чим воно пахне. Обличчя його спалахнуло, він рвучко передихнув, випростався й відкинув назад голову.

— В такому разі, — він зробив широкий рух рукою, — і ви, і я, і намет, і човни, хатини, дерева, все, все, навіть моя "Біжу" піде чортові на сніданок!

Фрона схитнула головою.

— Дуже шкода!

— Шкода? Пардон! Чудово, надзвичайно!

— Ні, ні, бароне! Я не те хотіла сказати. Шкода, що ви не англосакс. Ми могли б пишатися вами.

— А ви, Фроно, хіба б не могли прославити Франції?

— От, ви знову тієї ж! Компліментами перекидаєтесь! — Дел Бішоп осміхнувся й налагодився зникнути так само несподівано, як і з'явився. — Ви тут не баріться! В хатині отам кілька хворих. Ідіть до них. Ви їм потрібні. Та не гайте часу! — крикнув він, зникаючи за деревами.

Вода ще прибувала, хоч і повільніш, і коли вони зійшли з високого місця, то довелося брести в воді по кісточки. Проходячи поміж деревами, вони натрапили на човен, що стояв тут ще з осені. Троє "чечаків", яким пощастило дістатись на острів ще кригою, повлазили в човен з наметом, санками й собаками. Та тепер за якийсь десяток кроків від човна ревів, шумів і вирував небезпечний крижаний потік.

— Вилазьте з човна! Геть звідси, дурні! — гукнув Джекоб Велс мимохідь.

Дел Бішоп, пробігаючи повз них, теж їм порадив "забратися відсіль під три чорти", — але "чечако" не розчули їх. Один тільки підвів розгублене перелякане обличчя. Другий, до всього байдужий, лежав поперек човна, знесилений вкрай, а третій, що скидався обличчям на клерка, похитувався і все одноманітно скиглив: "О боже мій, боже мій!"

Барон зупинився, вхопив його за плечі й трусонув щосили.

— А, сто чортів! — крикнув він, — На свої ноги покладайтесь, чоловіче, а не на бога! На ноги! Ну-бо, ну! Жвавіш! Ворушіться! Одійдіть од берега! В ліс, поміж дерева, куди-небудь!

Він спробував витягти його з човна, але той так люто пручався, що Курбертен мусив дати йому спокій.

— Набирається запас жаргону, — гордовито сказав барон до Фрони, поспішаючи з нею далі. — "Сто чортів!" Вислів саме до речі.

Вам би помандрувати з Делом! — засміялася Фрона. — Він одразу збагатив би ваш лексикон.

— Невже?

— А певне!

— О, ці ваші слівця! Я ніколи їх не вивчу як слід. — І він розпачливо вхопився за голову руками.

Вони вийшли на розкорчовану місцину, де над самою річкою стояла хатина. На її плесковатій земляній покрівлі лежало двоє хворих, загорнених в укривала. Бішоп, Корліс та Джекоб Велс, хлюпаючи по воді, возилися в хатині, збираючи одежу та інші пожитки. Вода вкривала землю коло хати футів на два, але долівку, щоб було тепліше, заглибили нижче поверхні землі, і тут вода доходила до пояса.

— Тютюн щоб не замок! — сказав млявим голосом один із хворих, що лежали на покрівлі.

— До дідька тютюн! — заперечив другий. — Подбайте про муку. — І додав ще, помовчавши: — Та цукор.

— Це тому, що Біл не курить, міс, — пояснив перший, — Гляньте за тютюном, будьте вже ласкаві, — благав він.

— На, та заткни пельку! — Дел кинув йому бляшанку з тютюном, і той вхопився за неї, як за мішок золота.

— Може, мені чим допомогти? — спитала Фрона, дивлячись угору.

— Ні. В них цинга. Допоможе їм могила та ще хіба сира картопля. — Копач хвилину дивився на неї. — Чого ви тут стовбичите? Зійдіть на вище місце.

Аж тут загуло, зашуміло, затріщало — при березі завалилась крижана скеля. Брила вагою тонн на п'ятдесят перекинулася, забризкавши їх грязюкою та водою, і розсипалася коло самих дверей. Менша крижина вдарилась об причілок, де стирчали кінці колод, і хатина здригнулася. В ній були Курбертен та Джекоб Велс.

— Після вас, — почула Фрона баронів голос, а за ним уривчастий батьків сміх. Галантний француз вийшов останній, протискуючись між крижиною та колодами.

— Слухай, Біле! Коли та нижня загата не рушить, то нам амінь, — сказав чоловік з бляшанкою до свого товариша.

— Що й казати! — відповів той. — Я бачив таке нижче Нулато. На острові Біксбі. Крига там змела все так чисто — не згірше, як моя стара мати в кухні.

Чоловіки тим часом підійшли до Фрони.

— Так не годиться. Треба їх перенести до вашої хатини, Корлісе.

Сказавши це, Джекоб Велс спритно виліз на покрівлю й поглянув на крижані гори.

— Де Макферсон? — запитав він.

— Сидить у себе на розпорі й ані з місця, неначе скам'янів.

Джекоб Велс махнув рукою.

— Прорвало! Крига рушила!

— Хай собі живе здорова твоя стара, Біле, але цим разом не буде як у неї в кухні! — закричав власник тютюну.

— Еге ж, — незворушно відказав Біл.

Вся крига на поверхні річки немов зібралася докупи й ринула униз. Під цим страшним тиском крижана загата проломилася одразу в сотні місць. По всьому березі гуркотіло й тріщало — це з корінням вивалювало дерева.

Корліс та Бішоп узяли Біла й понесли до Макферсонової хатини, а Джекоб Велс та барон тільки почали знімати з даху його товариша, як тут величезна брила налетіла просто на хатину. Фрона бачила це й гукнула стерегтися, але в ту ж мить сяк-так збита з бервеняк хатина перекинулась, наче іграшковий домок. Вона бачила, як Курбертена та хворого скинуло з хатини, а батька її накрило водою разом з рештками хатини. Вона кинулася до нього, але він не міг піднятись. Вона силкувалась підвести його, бо весь він був під водою, та як не напружувалась, спромоглася тільки піднести над водою Велсову голову. Тоді вона випустила його й почала мацати у воді. Виявилося, що праву Руку йому затисло між колодами. Фрона не могла зрушити їх з місця, тому, знайшовши тут-таки довгу бантину з даху, просунула її між колодами. То була незручна й ледве чи годяща підойма, — вона почала гнутися й тріщати, коли дівчина наважила на кінець усім тілом. Побачивши небезпеку, Фрона обережно налягла на бантину ближче до середини. Щось у воді подалося, зрушило з місця, й над водою вигулькнула Велсова голова, вся в намулі та грязюці.

Він кілька разів дихнув на повні груди й гукнув:

— Нічого, піде! — Тоді, хутко оглянувшись, додав: — А Дел Бішоп таки правду казав, Фроно.

— А що таке? — непорозуміло запитала вона.

— Він казав, що ти молодчага!

Велс поцілував її, і обоє, сміючись, витерли багнюку з губ.

З-за руїни виглянув Курбертен.

— Ніколи в житті не бачив такого чоловіка! — весело крикнув він. — Він божевільний, маніяк якийсь. Впавши, розбив собі черепа, й тютюн десь загубився. Та він тільки за тютюном і бідкається.

Виявилося врешті, що череп у бідолахи вцілів, тільки на голові була рана дюймів у п'ять завдовжки.

— Вам доведеться зачекати, поки надійдуть інші. Я не можу нести. — Джекоб Велс показав на праву руку, що висіла нерухомо.

— Вивихнув тільки, — пояснив він. — Кістки цілі.