Дочка снігів - Сторінка 45

У словах Сент-Вінсента, в його рухах чулася жаска правда. Біл Браун та голова пробували завести розмову з індіянином, але марно. Покликали шукача з Британської Колумбії. Той забалакав до індіянина чінукською говіркою; одначе й вона не справила на нього ніякого враження. Тоді звернулися до Ла-Флітча. Красень метис схилився до індіянина й заговорив з ним якоюсь горловою мовою — так вимовляти звуки міг тільки той, у кого в жилах індіянська кров. Звуки були дуже схожі між собою, одначе присутні догадувалися, що він забалакує до індіянина різними говірками. Індіянин усе мовчав. Ла-Флітч теж замовк, розчарований. Раптом, щось собі пригадавши, промовив він ще кілька слів. В індіянина очі заблищали. Він у відповідь теж видав кілька горлових згуків.

— Це говірка стіків, з верхів'я Білої річки, — пояснив Ла-Флітч.

Зморщивши лоба, заникуючись іноді, підшукуючи напівзабуті слова, він почав розпитувати індіянина. Для присутніх розмова їх скидалася швидше на пантоміму — якісь невиразні горлові звуки і жваві рухи, розгубленість і подив на обличчях і, нарешті, порозуміння. Часом очі індіянина запалювались гнівом, а в погляді Ла-Флітчевому світилося співчуття. З поглядів і жестів їхніх знати було, що кілька разів мова заходила про Сент-Вінсента, а раз вони засміялися зловісним, невеселим сміхом.

— Так? Гаразд, — промовив Ла-Флітч, коли голова індіянина безсило впала на подушку. — Цей чоловік каже правду. Він прибув з Білої. Цієї мови він не розуміє. Вш дуже здивувався, що тут так багато білих людей. Він ніколи не думав, що на світі так багато білих людей. Він скоро помре. Зветься він Гов.

Давно, три роки тому, той чоловік, Джон Борг, прибув у його країну. Він ходив на полювання, приносив до табору багато м'яса, і його полюбили на Білій річці. У Гова була жінка — Піск-Ку. Джон Борг мав уже від'їжджати. Він прийшов до Гова і сказав йому: "Віддай мені свою жінку. Продай! Я дам тобі за неї багато речей". Але Гов сказав на це: "Ні". Піск-Ку добра жінка. Жодна з жінок їхнього племені не пошиє таких мокасинів, як вона. Вона найкраще вичиняє оленячу шкуру. Вона робить шкуру м'якенькою. Гов любить Піск-Ку. Тоді Джон Борг сказав, що його це не обходить, що він хоче Піск-Ку. Тут зчинилася між ними страшенна бійка, і Піск-Ку пішла з Джоном Боргом. Вона не хотіла йти, але пішла, Борг назвав її Белою, дарував їй багато гарних речей, але вона весь час любила Гова. Ла-Флітч показав на шрам, що прорізував чоло індіянинові, доходячи до ока. — Це зробив Джон Борг.

Гов довго хворів, замалим не вмер. Потім видужав, та щось у нього з головою зробилося. Він нікого не пізнавав — ні батька, ні матері, був як мала дитина. Потім якось у нього щось ніби тріснуло в голові, і він зразу прийшов до пам'яті. Він пізнав батька, матір, згадав Піск-Ку, про все згадав. Батько сказав йому, що Джон Борг поплив за водою. Гов теж подався за водою. Навесні дуже важко — лід крихкий. Він дуже боявся — тут стільки білих людей — і, коли прибув сюди, то мандрував уночі. Ніхто його не бачив, а він бачив усіх. Вночі він бачить, як кішка. Якимсь побитом натрапив просто на Боргову хатину. Він сам не знав, як воно трапилось, знав тільки твердо, що йде на велике діло.

Сент-Вінсент стиснув Фронину руку, але вона вирвала її й відступила від нього.

— Гов побачив Піск-Ку, як вона годувала собак, і вони мали розмову. Вночі він прийшов, а вона відчинила йому двері. Що далі сталося — вам відомо. Сент-Вінсент нічого не зробив. Борг убив Белу. Гов убив Борга. Борг убив Гова, — Гов скоро помре. У Борга тяжка рука. У Гова болить всередині — все перебите. Але тепер йому однаково — Піск-Ку померла.

Після того він перейшов кригою на берег. Я йому казав, що всі наші кажуть, ніби цього не могло бути. В такий час ніхто не може перейти кригою. Він сміється. Каже, що перейшов, а раз перейшов, значить, перейти можна. Йому було дуже важко, але він перейшов. Все в нього всередині болить. Він уже не може ходити, тільки повзає. Довго він ліз до річки Стюарт. А далі не міг уже й повзти. Ліг, думав помирати. Два білі чоловіки знайшли його й привезли сюди. Йому однаково. Він помре…

Ла-Флітч раптом замовк, і всі мовчали теж. Тоді він додав:

— На мою думку, Гов гарна в біса людина. Фрона підійшла до Джекоба Велса.

— Одведи мене додому, тату, — промовила. — Я так стомилася.

РОЗДІЛ XXX

Другого ранку Джекоб Велс, незважаючи на свої численні мільйони, нарубав денну пайку дров, потім закурив сигару й пішов по острову шукати Курбертена. Фрона тим часом приготувала сніданок, порозвішувала одежу провітрити, нагодувала собак. Тоді дістала з клунка стареньку книжку — Вордсворта[21] — і на березі річки вигідно примостилась на двох вирваних з корінням соснах. Але вона тільки розгорнула книжку, а не читала її. Погляд її раз у раз повертався до Юкону, до виру під скелею, до завороту річки подалі, до мілини, що вганялася в річку. Як вони мчали поміж страшними крижинами, як врятувалися, — все це ще стояло в неї перед очима, хоч дечого вона зовсім не могла собі пригадати. Боротьба з течією біля розколини тяглася — здавалось їй — без кінця, а як вони дісталися від Розпуття до Рубо, цього ніяк не пригадувала, хоч розум і казав їй, що це було.

Фроні закортіло раптом згадати собі все, що робив Корліс за останні три дні. Другу ж чоловічу постать — вона не хотіла навіть називати його на ім'я, а не те, що згадувати. З ним було пов'язане щось страшне, і вона знала, що їй доведеться той жах пережити, й хотіла відтягти ту хвилину. Вона була вкрай змучена, фізично й морально, — і не хотілося їй нічого робити, ні про що думати. Вона воліла думати навіть про Томмі з гадючим язиком та заячим серцем, аніж про того… Фрона дала собі слово, що не забуде про вдову та дітей у Торонто, коли Північ почне сплачувати дивіденди Велсам.

Тріснула суха гілка під чиєюсь ногою. Фрона підвела голову й зустрілася поглядом з Сент-Вінсентом.

— Ви не поздоровили мене з щасливим порятунком, — сказав він весело. — Але вчора ввечері ви, певно, почували себе занадто перевтомленою. Я це по собі знаю. А ви ще, крім того, перебули ту страшну мандрівку в човні.

Він крадькома придивлявся до неї, щоб угадати її настрій та як вона ставиться до нього.

— Ви, Фроно, героїня! — палко промовив він. — Ви врятували не тільки того поштаря, а й мене, домігшись перерви під час судової розправи. Коли б того дня допитали ще хоч одного свідка, мене, поки нагодився Гов, давно б уже повісили. Славний хлопець отой Гов. Шкода тільки, що доведеться йому вмерти.

— Я дуже рада, що змогла вам допомогти, — відповіла Фрона, не знаючи, що казати.

— І мене, звичайно, варт поздоровити…

— Поздоровляти вас з цією справою навряд чи варто, — перебила Фрона, заглянувши йому просто в вічі, — Я рада, що так скінчилося. Та невже мені треба ще поздоровляти?

— А-а! — протяг він голосом. — Бачу, до чого воно йде. — Він добродушливо посміхнувся й хотів сісти поруч з нею, але вона не посунулась, тож він так і стояв далі. — Це все можна пояснити. Коли ви про жінок…

Фрона весь час нервово стискала руки, та, почувши ці слова, засміялася.

— Про жінок? Це просто смішно, Грегорі!

— Але по тому, як ви боронили мене на суді, — почав він докірливо, — можна було подумати…

— Та нічого ви не розумієте! — промовила Фрона безнадійно, — Нічого не розумієте. Гляньте на мене, Грегорі! Може, тоді зрозумієте. Мені не хочеться на вас дивитись. Ваші поцілунки мене ображають. Згадуючи про них, я червонію, мені здається, що губи в мене нечисті й тепер. Чому? Ви думаєте — через жінок, що про них говорилося на суді? Як погано ви мене знаєте! Сказати вам, чому?

Від берега долинали до них чоловічі голоси, хлюпання води. Фрона швидко поглянула туди й побачила, що Дел Бішоп пливе човном проти води, а Корліс іде в березі, тягнучи човна за мотузку.

— Сказати вам чому, Грегорі Сент-Вінсент? — ще раз запитала вона. — Чому своїми поцілунками ви принижуєте мене? Тому, що ви порушили закон гостинності. Тому, що ви їли хліб тієї людини, а потім дивилися, як вона гине в нерівній боротьбі, й пальцем не ворухнули. Я воліла б, щоб ви загинули, боронячи його. Тоді про вас була б хоч добра пам'ять. Та навіть хай би ви самі його вбили! Це хоча б свідчило про те, що в жилах ваших тече червона кров!

— І це ви звете коханням? — вигукнув він насмішкувато. Біс починав у ньому прокидатись. — Гарне кохання! Нічого казати! Боже мій, чого тільки нам, чоловікам, не доводиться навчатись!

— А я гадала, що ви вже всьому цьому навчилися, що вас навчили інші жінки!

— Що ж ви тепер. думаєте робити? — спитав Сент-Вінсент, не звертаючи уваги на її слова. — Я собою гратися не дозволю. Так вам це не минеться, знайте. Ви зробили кілька занадто вільних вчинків. Про вас на весь світ піде слава, коли про те дізнаються люди. Я не сліпий, не глухий! Може, на ваш погляд, ті вчинки й безневинні. По-вашому…

Вона дивилась на нього, посміхаючись. Скільки було зневаги, жалощів, презирства в тій посмішці, що він остаточно втратив рівновагу.

— По-вашому, мене ославлено, з мене можна глузувати, жаліти мене! Обіцяю вам, що я й вас за собою потягну. Мої поцілунки вас принижують? Так? А що ви відчували тоді, в Щасливому таборі, по дорозі від Даї?

Неначе на відповідь йому, підійшов Корліс, розмахуючи мотузкою.

Фрона привітно махнула до нього рукою.

— Вансе, — промовила вона, — поштар привіз батькові важливі звістки, настільки важливі, що він мусить виїхати на той бік. Вони з Курбертеном виїдуть по обіді на "Біжу". Чи не одвезете ви й мене до Доусона? Я хочу вирушити зараз, сьогодні ще.

— Це через нього… — вона, засоромившись, показала на Сент-Вінсента. — Через нього я надумалася… про вас.