Доктор Фаустус - Сторінка 103

Він не має права жалкувати, що так повівся, але тепер його серце по вінця сповнене радості, бо ніхто вже не звинуватить його у зраді коли він скаже, що кохає її.

Десь так він писав їй. Досить зграбно і, по-моєму, в запалі залицяння, навіть до пуття не усвідомлюючи, що після його сватання від імені Адріана це освідчення в коханні також буде сприйняте як пропозиція руки бо йому, завзятому залицяльникові, таке просто не могло спасти на думку. Марі не захотіла взяти листа, їй прочитала його тітонька Ізабо. Відповіді на нього Рудольф не отримав. Та коли він, усього через два дні, звелів служниці пансіону Гізелла" доповісти про себе тітоньці, його не відмовились прийняти. Марі була в місті. Після попередніх його відвідин вона трішки поплакала в неї на грудях з лукавим докором призналася йому тітонька. По-моєму, це була її вигадка. Тітонька сама наголошувала на гордості Марі. Мовляв, вона дуже вразлива, але горда дівчина. Вона не може дати йому твердої надії на те, що він отримає нагоду ще раз переговорити з Марі. Але може запевнити його, що робитиме все, аби тільки звернути увагу Марі на шляхетні мотиви його вчинку.

Минуло ще два дні, і Рудольф знов з'явився туди. Мадам Ферблантьє — таке прізвище мала тітонька, що, виявляється, була вдовою, — подалася до кімнати небоги і пробула там довгенько, але нарешті вийшла, підморгнула йому й кивнула головою на двері Звичайно, він прийшов з квітками

Що мені ще сказати? Я надто старий і надто тяжко в мене на душі, щоб змальовувати сцену, подробиці якої, власне, нікого не цікавлять. Вітрогон Рудольф знов посватався до Марі, цього разу вже від свого імені, а не від Адріанового, хоч так само годився в чоловіки, як я в донжуани. Але нема сенсу розважати про те, щасливим чи нещасливим було б майбутнє молодої пари, якій не судилося майбутнього, бо жорстока доля поквапилася зруйнувати її плани. Марі зважилась покохати серцеїда зі "слабким звуком", про мистецьку вартість і забезпечену кар'єру якого вона наслухалася стільки теплих слів від дуже надійного поцінувача. Вона повірила, що зуміє втримати, прив'язати, придомашнити того шалапута, й цього разу не висмикнула рук, дозволила поцілувати себе, і не минуло й доби, як усе коло наших знайомих облетіла смішна новина: Руді піймався в тенета, відтепер концертмейстер Швердтфегер і Марі Годо — наречені. Зразу ж по тому пішла чутка, що він хоче розірвати контракт із цапфенштесерським оркестром, справити весілля в Парижі й там запропонувати свої послуги новому музичному осередкові "Orchestre symphonique" [276].

Безперечно, в Парижі радо прийняли його пропозицію і так само безперечно, що скасування контракту в Мюнхені, де його не хотіли відпускати, посувалося вперед дуже повільно. Нарешті оголосили про його участь у наступному концерті — першому після того, на який він в останню хвилину примчав із Пфайферінга, — задуманому як прощальний виступ. А оскільки диригент, доктор Едшмідт, ще й вибрав саме для цього вечора програму з творів Берліоза й Вагнера, особливо популярну, в залі, як то кажуть, зібрався весь Мюнхен. В кожному ряду видно було знайомі обличчя, і коли я підводився, то мусив вклонятися на всі боки. Шлагінгауфени й постійні відвідувачі їхніх вечірок, Радбрухи зі Збройносеном, Жанетта Шойрль, Цвічер, Бін-дер-Майореску і багато інших напевне прийшли не тільки послухати музику, але й поглянути на Руді Швердтфегера в ролі нареченого, що стояв на сцені ліворуч перед своїм пюпітром. Його нареченої на вечорі не було — казали, що вона вже повернулася до Парижа. Я вклонився Інес Інститоріс. Вона була сама, тобто в товаристві Кнетеріхів, без чоловіка, що не розумівся на музиці і, мабуть, бавив час у "Витівках". Інес сиділа далеко ззаду, у простому майже вбогому вбранні, витягши вперед і трохи навскіс шию, високо звівши брови і з лукавим, але водночас приреченим виразом випнувши губи. Коли вона відповіла на моє вітання, я не міг спекатися прикрого враження, ніби вона й досі зловтішається, що під час довгої вечірньої розмови в її вітальні їй удалося використати до кінця моє терпіння і співчуття.

Що ж стосується Швердтфегера, то він, добре знаючи, скільки зацікавлених очей зустрів би його погляд протягом цього вечора, майже не дивився в залу. В ті хвилини, коли в нього була можливість зробити це, він або перевіряв свій інструмент, або гортав ноти. Останнім номером була увертюра з "Майстерзінгерів", виконана весело й вільно, і коли Фердінанд Едшмідт підняв оркестр і вдячно потиснув руку своєму концертмейстерові, оплески, й так гучні, стали ще бурхливіші. Я на той час, коли він закінчував цей номер, був уже в фойє, хотів отримати свій одяг, перш ніж у гардероб рине публіка. Я мав намір бодай частину дороги додому, до свого швабінзького тимчасового прихистку, пройти пішки. Біля виходу я наткнувся на одного добродія з кридвісівського кола, професора Гільгена Гольцшуера, чоловіка дюрерівского типу, що також був на концерті. Він уплутав мене в розмову, яку почав з критики сьогоднішньої програми: мовляв, таке поєднання Берліоза з Вагнером, французької віртуозності з німецькою майстерністю — просто несмак, крізь який до того ж просвічує політична тенденція. Від нього надто відгонить німецько-французьким порозумінням і пацифізмом, та й не дивно, бо про Едшмідта всі знають, що він республіканець і національно ненадійний. Ця думка цілий вечір не давала йому спокою. На жаль, сьогодні все просякнуте політикою, Духовної чистоти більше не існує. Щоб відродити її, треба насамперед поставити на чолі великих оркестрів людей щиро німецьких переконань.

Я не сказав йому, що це він усе політизує і що слово "німецький" у наш час — аж ніяк не синонім духовної чистоти, а лише партійне гасло, тільки зауважив, що і в Вагнеровому мистецтві, яке користується міжнародним визнанням, досить віртуозності, французької чи якоїсь іншої, а потім щасливо спрямував його увагу на іншу тему, завівши мову про статтю "Проблеми пропорцій у готичній архітектурі", яку він недавно опублікував у газеті "Мистецтво й митці". Компліменти, які я висловив йому за цю статтю, просто таки ощасливили його, він подобрішав, забув про політику, повеселішав, і я скориставшись цим поліпшенням його душевного стану, попрощався з ним і пішов своєю дорогою праворуч, тим часом як він звернув ліворуч.

Я швидко вийшов Верхньою Турецькою на Людвігштрасе, а далі подався Монументальним шосе (правда, вже давно заасфальтованим), його лівим боком, у напрямку Тріумфальної брами. Вечір був хмарний і такий теплий, що йти далі в зимовому пальті було важкувато, я впрів, а тому вирішив почекати на зупинці Терезієнштрасе котрогось трамвая, що йшли до Швабінга. Не знаю чому, але я чекав його довше, ніж звичайно. А втім, затримки й перебої у вуличному русі — не така вже й дивина. Нарешті надійшов десятий номер, що цілком влаштовував мене. Я ще й досі ніби чую, як він над'їздить від Галереї полководців. Сині мюнхенські трамваї дуже важкі й через це, а може, через якісь особливості тамтешньої бруківки завжди гуркотять. З-під коліс вагона раз по раз вихоплювався електричний вогонь, а нагорі, біля дуги, те холодне полум'я спалахувало ще яскравіше і, засичавши, розсипалося цілими роями іскор.

Трамвай зупинився, і я передніми дверима зайшов до вагона. Відразу біля дверей ліворуч від мене виявилося вільне місце, мабуть, хтось вийшов на Терезієнштрасе, бо решта місць були заповнені, двоє чоловіків біля задніх дверей навіть стояли, тримаючись за паски. Більшість пасажирів були слухачі концерту, що поверталися додому. Серед них був і Швердтфегер, він сидів посеред лавки навпроти мене, тримаючи між коліньми футляр зі скрипкою. Він, звичайно, бачив, як я заходив, але намагався не зустрічатися зі мною поглядом. Біле кашне під пальтом прикривало фрачну краватку, проте він, як завжди, був без капелюха, і його біляве волосся кучерявилось навколо голови. Розпашілий від недавніх зусиль, він мав вигляд молодого й гарного, тільки сині очі на тлі того почесного рум'янцю здавалися ніби аж трохи підпухлими. Але й це личило йому, не менше, ніж товсті губи, що вміли так гарно свистіти. Я не здатен швидко орієнтуватися в оточенні і тільки за якусь хвилю помітив, що у вагоні є й інші мої знайомі. Я привітався з доктором Краніхом, який сидів на тому боці, що й Швердтфегер, але далеко від нього, біля задніх дверей. Мені вклонилась якась жінка, і я на свій подив, упізнав у ній Інес Інститоріс, що сиділа з мого боку, тільки ближче до середини вагону, навскіс від Швердтфегера. Я сказав "на свій подив", бо їй треба було їхати додому не цим трамваєм. Та потім я помітив іще за кілька місць за нею її приятельку, пані Біндер-Майореску, яка мешкала в кінці Швабінга, аж за "Великим Господарем", і вирішив, що Інес їде до неї вечеряти.

Але тепер я зрозумів, чому Швердтфегер відвертав праворуч свою гарну голову, так, що мені було видно тільки його тупуватий профіль. Отже, справа була не тільки в тому, що він не хотів помічати людину, яку міг би вважати за друге "я" Адріана, і я в душі дорікнув йому, що він сів саме в цей трамвай, — дорікнув, мабуть, дарма, бо ж хтозна, чи він сів у нього разом з Інес. Вона могла, так само, як і я, зайти після нього або ж, навпаки, вже сидіти у вагоні, тож йому не випадало, побачивши її, тікати звідти.

Ми поминули університет, і кондуктор у повстяних черевиках якраз нечутно підійшов до мене, щоб узяти десять пфенігів і видати мені квиток до Швабінга, коли сталося щось неймовірне і, як усе цілком несподіване, спершу не зовсім зрозуміле. У вагоні зі скаженою, приголомшливою швидкістю пролупали один за одним постріли, короткі, гострі, лункі. Три, чотири, п'ять пострілів, і Швердтфегер навпроти мене, тримаючись руками за футляр зі скрипкою, повалився спершу на плече, тоді на коліна якійсь дамі, що сиділа праворуч від нього. Вона, так само, як і його сусідка ліворуч, перелякано відсахнулася. У вагоні зчинилися крик і штовханина, більшість пасажирів кинулась до дверей, замість розважно допомогти потерпілому, а спереду, хтозна й навіщо, щосили дзвонив водій: може, хотів прикликати поліцая. Звичайно, його не виявилося поблизу. Трамвай тим часом зупинився, і штовханина в ньому стала майже небезпечною, бо назустріч пасажирам, що тікали, лізли цікаві й ті, що хотіли запропонувати свою допомогу.