Доктор Фаустус - Сторінка 104

Чоловіки, що стояли біля задніх дверей, кинулися разом зі мною на Інес — певна річ, надто пізно. Нам не довелося її "знешкоджувати", вона впустила чи, радше, кинула револьвер у той бік, де лежала її жертва. Обличчя в неї було біле, як крейда, тільки на вилицях проступали чітко окреслені червоні плями. Вона заплющила очі і, склавши губи дудочкою, безглуздо всміхалася.

Її схопили за руки, а я підбіг до Рудольфа, якого поклали на спорожнілу лавку. На іншій лавці лежала, кривавлячи, непритомна дама, на яку він був звалився, — з'ясувалося, що куля тільки трохи зачепила їй плече. Біля Рудольфа стояв цілий гурт людей, і серед них блідий, як мрець, доктор Краніх, що тримав його за руку.

— Який жахливий, безглуздий, нерозважливий вчинок! — сказав він астматичним голосом, за своєю лекторською звичкою чітко вимовляючи кожне слово, а одне з них, "жахливий", мало не прогудівши, як багато хто, особливо актори. А тоді додав: — Ніколи я ще так не шкодував, що я не медик, а тільки нумізмат.

І тієї миті наука про монети справді здалася мені найнепотрібнішою з усіх наук, ще непотрібнішою, ніж філологія, що аж ніяк не відповідає істині. Справді, у трамваї, де було так багато пасажирів, що поверталися з концерту, не знайшлося жодного лікаря, а якраз лікарі переважно музикальні, вже хоча б тому, що серед них багато євреїв. Я нахилився над Рудольфом. Він іще подавав ознаки життя, але рани були страшні, одна, кривава, під оком, інші кулі, як виявилося, влучили в шию, в легеню і в коронарні судини серця. Він підвів голову й хотів щось сказати, але на устах, ніжна опуклість яких раптом здалася мені зворушливо гарною, зразу проступили криваві бульки, він закотив очі, й голова опала, стукнувшись об тверде дерево.

Не можу переказати, який пекучий жаль до цієї людини навально заполонив моє серце. Я відчув, що по-своєму завжди любив його, і мушу признатися, що я жалів його багато дужче, ніж ту бідолаху, яка теж, хоч так пустилася берега, безперечно, заслуговувала на співчуття, ту, яку страждання і порок, що притуплював ті страждання, роз'їдав мораль, довели до огидного злочину. Я сказав, що добре знайомий з обома, й порадив віднести тяжко пораненого до університету, сторож якого може викликати по телефону санітарну машину й поліцію, а крім того, там, наскільки мені відомо, є невеличкий пункт швидкої допомоги. Злочинницю, сказав я, також треба відправити туди.

Так було й зроблено. Ми з якимось спритним молодиком в окулярах винесли Рудольфа з вагона, за яким уже зупинилося два чи три трамваї. І з одного з них нарешті вискочив лікар з валізочкою, підбіг до нас і, хоч у цьому не було особливої потреби, почав давати нам вказівки, як треба нести пораненого. З'явився репортер якоїсь газети й напосівся на нас із запитаннями. Мене й досі мучить спогад про те, скільки часу ми згаяли, поки додзвонилися до сторожа. Лікар, ще зовсім юнак, який запевняв усіх, що він справді лікар, спробував, коли ми поклали пораненого на тапчан, надати йому першу допомогу. Санітарна машина приїхала на диво швидко. Як сказав мені лікар зразу після огляду, — на жаль, мабуть, так воно й було, — Рудольф помер дорогою до міської лікарні.

Трохи згодом прибули люди з поліції, і я викликався поїхати з ними й заарештованою, що заходилася судомним плачем, до дільниці, щоб ознайомити комісара з обставинами, за яких стався злочин, і попросити його відправити Інес до психіатричної клініки. Але він сказав, що зараз цього ще не можна зробити. Дзиґарі на церковних вежах уже вибивали дванадцяту, коли я вийшов із поліційної дільниці й почав ловити машину, щоб відбути ще один прикрий візит: на Принцрегентенштрасе. Я вважав за свій обов'язок якомога обережніше повідомити чоловіка Інес про те, що сталося. Машина трапилась аж тоді, коли я вже майже дійшов туди пішки. Парадні двері були замкнені, та коли я подзвонив, на сходах засвітилося світло, й Інститоріс сам спустився вниз, де побачив перед входом замість своєї дружини мене. Він мав звичку розтуляти рота й хапати ним повітря, міцно притиснувши спідню губу до зубів.

— Що сталося? — промурмотів він. — Це ви? Що вас так пізно привело до мене?.. Ви прийшли…

Підіймаючись сходами нагору, я майже нічого не говорив. І аж у вітальні, де мені колись довелося вислухувати тяжкі, гнітючі визнання Інес, я, кількома словами підготувавши Інститоріса, розповів йому про подію, що відбулася в мене на очах. Він вислухав мене стоячи, а коли я закінчив, повалився в крісло, але швидко опанував себе, як людина, що довго жила в загрозливо-гнітючій атмосфері.

— Он воно чим скінчилося, — сказав він.

Видно було, що він давно вже тільки злякано чекав, чим це все скінчиться.

— Я піду до неї,— заявив він і підвівся. — Сподіваюся, що там (він мав на увазі поліційну дільницю) мені дадуть поговорити з нею.

Я сказав, що сьогодні вночі йому навряд чи дозволять побачитися з Інес, проте він заперечив кволим голосом, що зобов'язаний бодай спробувати, ану ж пощастить випросити побачення. Він квапливо надяг пальто і вийшов з дому.

Коли я лишився сам у кімнаті, де на мене дивився з консолі бюст Інес, думки мої полинули туди, куди — хай читачі повірять мені — вони вже не раз і надовго линули протягом останніх годин. Мені здавалося, що про цю страхітливу подію треба було повідомити ще одну людину. Але мої руки й ноги, навіть м'язи на моєму обличчі якось дивно задерев'яніли, я не здатен був зняти трубку й викликати Пфайферінг. Ні, неправда, я таки зняв трубку, тримав її в опущеній руці й чув у ній притлумлений голос телефоністки, що ніби долинав із дна озера. Та раптом у моєму перевтомленому до краю мозку зродився сумнів: чи варто оце серед ночі лякати Нічичирків, чи треба розповісти Адріанові про те, що мені довелося пережити? Може, я тільки виставлю себе на сміх своїм поспіхом? І я поклав трубку назад на важіль.

XLIII

Моя розповідь поспішає до кінця, як і все навколо. Все мчить назустріч кінцеві, світ стоїть під знаком кінця, — принаймні для нас, німців, бо наша тисячолітня історія спростувала себе саму, дійшла до абсурду, лиховісно схибила, збилася на манівці і забрела в глухий кут, у розпач, зазнала небаченого банкрутства, опинилася в непроглядній пітьмі, освітлюваній лише омахами пекельного полум'я. Якщо правду каже німецька приказка, що кожен шлях до праведної мети теж від початку до кінця праведний, то треба визнати, що шлях, який привів до цієї біди, був нечестивий — я вживаю це слово в його найпитомішому, релігійному значенні — в кожному своєму відтинку, в кожному повороті, хоч як гірко робити такий логічний висновок тому, хто любить. Неминуче визнання цієї нечестивості зовсім не заперечує любові. Я, звичайний німець і скромний педагог, любив багато чого німецького, скажу навіть, що моє незначне, але сповнене захвату й відданості життя було присвячене любові, часто відлякуваній, завжди боязкій, але навіки вірній любові до справді видатного німця і митця, таємнича гріховність і страшний кінець якого нітрохи не позначилися на моїй любові, що, може, — хто-зна! — була тільки відблиском ласки Господньої.

Я сиджу самітником у своєму фрайзінзькому прихистку й намагаюся не бачити нашого жахливого зруйнованого Мюнхена, повалених статуй, фасадів із порожніми проймами вікон, які ще ховають пустку, що зяє за ними, проте ладні ось-ось відкрити її, збільшивши собою купи цегли й тиньку на брукові. Серце в мене судомно стискається від жалю за моїх нерозумних синів, що вірили, як і більшість народу, вірили, раділи, йшли на жертви, воювали, а тепер уже давно разом з мільйонами таких, як і вони, витріщивши з жаху очі, переживають протверезіння, що має скінчитися цілковитою безпорадністю, глибоким розпачем. Мені, що не визнавав їхньої віри, не міг поділяти їхнього щастя, вони не стануть ближчі через свою біду. Та ще й складуть на мене вину — наче доля наша була б інакшою, якби й я снував ті самі лихі мрії, що вони. Поможи їм, Боже, в їхньому недоумстві. Я лишився сам зі своєю старою Геленою, яка дбає про те, щоб я був не голодний і не холодний, і якій я часом читаю приступні їй уривки з цього життєпису, — на закінчення його й спрямовані серед цієї руїни всі мої думки й почуття.

Пророцтво кінця, назване "Apocalypsis cum figuris", велично й гостро прозвучало в лютому 1926 року у Франкфурті-на-Майні, десь через рік після тих страшних подій, про які я щойно розповів, і, мабуть, почасти й пригніченість, яку вони залишили по собі, не дала Адріанові змоги перебороти себе, вийти зі своєї звичної схими й особисто побути на концерті, вкрай сенсаційному, хоч там і не обійшлося без злісного крику й дурного сміху. Він так ніколи й не почув свого твору, одного з двох головних символів свого суворого й гордого життя, — правда, після всього, що він завжди казав про те "почути", не дуже й випадає жалкувати. Крім мене — мені пощастило звільнитися на кілька днів для тієї поїздки, — із наших знайомих лише добра Жанетта Шойрль, хоч і не дуже мала за що, приїхала на концерт до Франкфурта й потім розповіла про нього у Пфайферінзі Адріанові своєю неповторною французько-баварською говіркою. В ті роки він завжди радів, коли до ньoro приїздила ця елегантна простачка: її присутність якось дивно заспокоювала його, давала йому немов почуття безпеки, і справді я бачив, як вони мовчки, ніби сховавшись від усього світу, сиділи рука в руку в кутку абатського покою. Це "рука в руку" було невластиве йому, воно означало якусь зміну в ньому, і я зауважив її зворушено, навіть радісно, хоч і з острахом.

Більше, ніж будь-коли, він любив у той час і товариство Рюдігера Збройносена, схожого на нього очима. Правда, той джентльмен-голодранець, за своєю давньою звичкою, скупо обдаровував собою друзів, та коли вже з'являвся, то ладен був ходити на далекі прогулянки в поле, які Адріан любив, особливо коли не міг працювати, а Рюдігер ще й присмачував їх терпким, химерним гумором. Бідний, як церковна миша, він тоді мав велику мороку зі своїми занехаяними, зіпсованими зубами й говорив тільки про підступність дантистів, що спершу вдавали, ніби лікують його просто як друзі, а тоді раптом виставили нечувані рахунки, про систему сплати боргу частинами, про перерви в лікуванні, після яких він змушений звертатися до нового лікаря, добре знаючи, що ніколи не зможе розрахуватися з ним, і так далі.