Доктор Фаустус - Сторінка 2

- Томас Манн -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Наша родина належала до невеличкої католицької громади міста, більшість населення якого, звичайно ж, були лютерани. Мати моя була побожною парафіянкою і ревно виконувала релігійні обряди, а батько, мабуть, тому, що не мав часу, ставився до них недбало, хоч у всьому тримався гурту своїх одновірців, вважаючи таку солідарність важливою з політичного погляду. Цікаво, що до нашої вітальні, розташованої над лабораторією і аптекою, навідувався не тільки наш священик, радник теології Цвіллінг, а й міський рабин, доктор Карлебах, що вже в протестантських домах дуже рідко траплялось. Зовні привабливіший був представник римської церкви. Але в мене лишилося враження, мабуть, основане на батькових словах, що недорослий, бородатий талмудист у ярмулці вченістю і гостротою релігійної думки набагато переважав свого колегу-іновірця. Може, ці юнацькі враження та ще інтуїтивне зацікавлення єврейських кіл творчістю Леверкюна спричинилися до того, що я ніколи не міг цілком погодитись із трактуванням єврейського питання нашим фюрером і його паладинами, й неабияк вплинули на моє рішення відмовитись від педагогічної діяльності. Звичайно, на моєму шляху траплялися й інші представники цього племені — досить тільки згадати вченого без посади Брайзахера з Мюнхена, про вкрай неприємні риси якого я ще маю намір трохи розповісти, коли до того дійдеться.

Щодо моєї приналежності до католицької церкви, то, звичайно ж, вона сформувала й визначила мою свідомість, хоч ця її печать ніколи не суперечила моєму гуманістичному світоглядові, моїй любові, як раніше казали, до "красних мистецтв і шляхетних наук". Між цими двома елементами моєї натури завжди панувала цілковита гармонія, що, мабуть, і неважко зрозуміти, бо я виріс в атмосфері старовинного міста, традиції і архітектурне обличчя якого сформувалися ще в часи єдності християнської церкви, задовго до її розколу. Щоправда, Кайзерсашерн лежить на батьківщині Реформації, в самому осередді Лютеранства, серед таких міст, як Айслебен, Віттенберг, Кведлінбург, Грімма, Вольфенбюттель і Айзенах, і це знову ж таки наклало свій карб на внутрішнє життя лютеранина Леверкюна і якоюсь мірою спричинилось до того, що спершу він пішов учитися на теологічний факультет. Та Реформацію можна порівняти з мостом, що веде не лише зі схоластичних часів у нашу добу вільної думки, але й назад, у глибину середньовіччя, а може, навіть ще далі, аж у ті часи, коли християнсько-католицькі традиції веселої любові до освіти не були зачеплені церковним розколом. Принаймні я почуваю себе вдома в тій золотій сфері5, де Пресвяту Богородицю звуть "Jovis alima parens" [4].

Щоб доповнити найнеобхідніші відомості про своє vita [5], скажу, що батьки дали мені змогу відвідувати гімназію, ту саму, де, на два класи нижче, вчився й Адріан. Вона була заснована в другій половині п'ятнадцятого сторіччя й донедавна звалася "Школою братів убогого чину". Тільки тому, що ця назва трохи бентежила своєю архаїчністю і смішним для сучасного вуха звучанням, від неї відмовились, і тепер школа зветься, як сусідня церква — гімназією Святого Боніфація. Я скінчив її на початку нашого сторіччя і, не вагаючись, віддався вивченню класичних мов, у яких ще учнем домігся певних успіхів; я опановував їх у Гісенському, Ієнському та Лейпцігському університетах, а з 1904 року по 1905-й, не випадково, у Галле, де тоді навчався також Леверкюн.

Тут, як часто в мене виходить, я не можу втриматися, щоб мимохідь не сказати кілька слів про внутрішній, майже таємничий зв'язок зацікавлення класичною філологією із загостреним, любовним відчуттям людської краси і вартості людського розуму, — зв'язок, який виявляється вже в тому, що люди з мовним, гуманітарним ухилом за складом своєї душі віддані ідеї виховання і що з покликання до філології майже сам собою випливає потяг до педагогічної діяльності. Людина, що має справу з природничими реаліями, може, звичайно, бути вчителем, проте ніколи не стане вихователем у тому значенні і такою мірою, як адепт bonae litterae [6]. І мова звуків (якщо мені дозволено буде так назвати музику), може, задушевніша, але дивовижно невиразна, теж, по-моєму, далека від педагогічно-гуманітарної сфери, хоч я й знаю, що у вихованні стародавніх греків і взагалі в громадському житті еллінських міст вона відігравала чималу роль. А все ж, незважаючи на логічно-моральну суворість, якою вона любить прикриватися, музика, здається мені, належить до світу духів, і я не міг би поручитися, що вона дуже надійна в справах людського розуму й людської гідності. Та я однаково відданий їй усією душею, і це одне з тих протиріч, які, на щастя чи на лихо, притаманні людській натурі.

Усе це, звичайно, до теми моєї розповіді не стосується. А втім, може, й стосується, бо питання, чи між шляхетно-педагогічним духовним світом і цим світом духів, кожне наближення до якого загрожує небезпекою, можна впевнено провести чітку межу, близько торкається — ще й як близько! — моєї теми. Чи існує така галузь людської діяльності, хай і найсвятіша, заснована на найкращих засадах гідності й доброзичливості, що була б цілком неприступна впливові темних сил, ба навіть — треба й це визнати — анітрохи не потребувала б плідного зіткнення з ними? Ця думка, не цілком чужа й людині, за своєю вдачею зовсім далекій будь-якому демонізмові, з'являлася в мене в певні хвилини під час моєї півторарічної подорожі по Італії та Греції, яку мені дали змогу здійснити мої добрі батьки, коли я здав державний екзамен. Дивлячись з Акрополя на Священну дорогу6, що нею проходили учасники містерії з шафрановою пов'язкою на чолі і з ім'ям Якха7 на устах, і згодом стоячи на самому місці освячення біля Евбулея, край Плутонової ущелини під навислими скелями, я відчув у всій повняві радість буття і здогадався, що це й є те почуття, яке спонукало олімпійське еллінство поклонятися богам глибини. Потім я часто казав із кафедри своїм учням з випускного класу, що справжня культура — це благочестиве, гармонійне, я б навіть сказав, примирливе залучення темного й страхітливого до культу богів.

Повернувшися з тієї подорожі, я в двадцять шість років отримав посаду в гімназії свого рідного міста — в тій самій школі, яка дала мені основи наук. Я кілька років викладав там у молодших класах латинську й грецьку мови, а також історію, аж поки 1914 року перейшов до баварської шкільної управи й осів у Фрайзінгу, де живу й досі. Тут я став учителем гімназії та доцентом богословської академії й більше як двадцять років із задоволенням працював на ниві названих вище предметів.

Я рано, зразу ж після свого влаштування в Кайзерсашерні, одружився, — до цього мене спонукали любов до порядку й бажання почати самостійне життя в рамках доброзвичайності. Гелена, в дівоцтві Ельгафен, моя чудова дружина, що й нині доглядає мене на схилі мого віку, була дочкою мого старшого колеги за факультетом і посадою із Цвікау в Саксонському королівсті, і, хоч читач, може, й усміхнеться, признаюся, що не останню роль у моєму виборі зіграло ім'я милої дівчини — Гелена, це дороге мені сполучення звуків. Це ім'я священне, перед його чарами не можна встояти, навіть якщо зовнішність тієї, що зветься Геленою, тільки якоюсь мірою, по-міщанському скромною, відповідає його високим вимогам, та й то лише на короткий час, поки не зів'яне її нетривка дівоча врода. Свою дочку, що давно вже вийшла заміж за пристойного чоловіка, прокуриста в регенсбурзькій філії Баварського кредитного банку, ми також назвали Геленою. Крім неї, моя люба дружина подарувала мені ще двох синів, отже я, як і належить смертному, спізнав радощі й прикрощі батьківства, хоч і в розважних межах. Мушу признатися, що якоїсь особливої зваби в моїх дітях ніколи не було. Такою вродою, як малий Непомук Шнайдевайн, Адріанів небіж і його втіха в останні роки, жодне з них не могло похвалитися, — я перший заперечив би, якби хтось надумав порівняти їх. Тепер обидва мої сини — один на цивільній посаді, а другий у збройних силах — служать своєму фюрерові, і оскільки моє стримане ставлення до нашої влади взагалі утворило навколо мене деяку порожнечу, то й зв'язок цих юнаків з тихою батьківською домівкою став лише принагідним.

III

У роду Леверкюнів усі були або вмілими ремісниками, або сільськими господарями, що працювали в Шмалькальдській окрузі і в Саксонській провінції на берегах Заале. Прямі предки Адріана протягом багатьох поколінь володіли хутором Бухель у парафії Обервайлер, недалеко від залізничної станції Вайсенфельз, до якої від Кайзерсашерна їхати було сорок хвилин, — далі вже добиралися кіньми. Бухель був багатий хутір — близько п'ятдесяти моргів поля й лук, мішаний ліс, яким користувалися громадою, і великий дерев'яний будинок на кам'яних підвалинах. Разом із коморами й стайнями будинок утворював чотирикутник, відкритий з одного боку, посеред якого — ніколи її не забуду! — росла, оточена зеленою лавою, стара липа, що в червні вкривалася чудовим пахучим цвітом. Те прекрасне дерево трохи заважало розвертатися підводам на подвір'ї, і я чув, начебто кожен старший син замолоду вмовляв батька спиляти липу для користі справи, щоб потім, ставши господарем хутора, боронити її від зазіхань свого власного сина.

Як часто, мабуть, у її затінку грався і потім засинав малий Адріан, другий син Йонатана і Ельсбет Леверкюнів, що народився 1885 року в одній із горішніх кімнат бухельського будинку саме тоді, як липа цвіла. Його брат Георг, тепер напевне господар хутора, був на п'ять років старший за нього. Сестра Урсель з'явилася на світ через такий самий час після Адріана. Леверкюни мали в Кайзерсашерні багато друзів і знайомих, і до них також належали мої батьки, навіть більше: між нашими родинами віддавна були особливо щирі стосунки, і в теплі пори року ми не раз на неділю приїздили на хутір, де пані Леверкюн частувала нас, вдячних городян, щедрими дарами села: сірим домашнім хлібом зі свіжим маслом, золотавим стільниковим медом, пахучими полуницями з вершками, кислим молоком у синіх мисках, посиланим сухариками з чорного хліба й цукром. Коли Адріан, чи Адрі, як його звали вдома, був малий, його дід із бабою вже пішли на спочинок і господарство цілком перейшло в руки молодшого покоління; вся участь діда в справах хутора зводилась до того, що він за вечерею, шамкаючи беззубим ротом, виголошував свої зауваження, що і як треба зробити, і його шанобливо вислухували.