Доктор Фаустус - Сторінка 5

Що ж до мене, то я сам не знав, сміятися мені чи плакати. Одне лише скажу: таку химерію, як ця, творить тільки природа, і особливо тоді, коли її зухвало спокушає людина. У шляхетній царині гуманітарних наук ми ніколи не здибаємо такого чортовиння.

IV

Оскільки попередній розділ і так розрісся понад усяку міру, добре буде почати новий, щоб кількома словами змалювати господиню хутора Бухель, ласкаву Адріанову матір, склавши їй належну шану. Може, звичайно, бути, що почуття вдячності, яке ми завжди відчуваємо до тих, хто скрашував нам дитинство, а ще й смачні перекуски, якими вона частувала нас, створюють ореол навколо цього образу, — а все ж скажу, що я в житті не зустрічав жінки, привабливішої за Ельсбет Леверкюн, і хоч вона була проста й не претендувала на інтелектуальність, я згадую її з глибокою повагою, бо переконаний, що Адріанів геній дуже багато завдячує її діяльній, життєрадісній натурі.

Якщо я з таким задоволенням споглядав гарне, на давньонімецький взірець закроєне обличчя старого Леверкюна, то не менше подобалось мені й надзвичайно приємне, дуже своєрідне й доладне лице його дружини. Вона була родом з Апольди й належала до того чорнявого типу, що часом трапляється в німецьких землях, хоч його генеалогія, наскільки її можна простежити, не дає підстави вбачати в ньому домішок римської крові. Глянувши на її смагляву шкіру, чорні коси й темні, завжди спокійні, привітні очі, хтось би подумав, що вона італійка, якби в обрисах її обличчя не проступала якась германська грубуватість. Те обличчя було швидше кругле, ніж довгасте, з гострим підборіддям, не дуже правильним носом, ледь задертим і трохи ввігнутим на переніссі, й не дуже товстими, але й не тонкими губами, що свідчили про врівноважену вдачу. Її волосся, яке, поки я підростав, помалу вкривалося сріблом, наполовину затуляло вуха і було так туго заплетене, що блищало, мов дзеркало, перетнуте навпіл посеред голови білим проділом. А проте біля вух — не завжди, отже, не навмисне — дуже зворушливо вибивалося кілька кучерів. Коса її, за часів нашого дитинства ще товста й важка, була, як звичайно в селянок, закручена на потилиці, а на свято пані Леверкюн ще й заплітала в неї барвисту вишиту стрічку.

Міського одягу вона не носила, так само як і її чоловік, та він їй і не личив; зате пані Леверкюн дуже гарно було в сільському вбранні, схожому на німецький національний костюм: у спідниці домашнього ткання, яку ми називали саморобною, і в корсетці з облямівкою та з глибоким викотом, що відкривав її міцну шию і верхню частину грудей; на шиї висів простенький, невеличкий золотий медальйон. У її засмаглих, звичних до праці руках з обручкою на правій, не пещених, але не дуже загрубілих, було щось по-людському правильне й надійне, що тішило око так само як і її гарні, впевнені в ході, не великі й не надто малі ноги в зручних черевиках на низьких підборах та в зелених або сірих вовняних панчохах, які щільно облягали рівні кісточки. Все в ній було приємне, а найкращий — голос: за тембром тепле меццо-сопрано, у розмові — а говорила вона з легеньким тюрінгзьким акцентом — просто чарівливий. Я не кажу "привабливий", бо в цьому слові є щось від свідомого намагання сподобатись. Чари її голосу походили від внутрішньої музикальності, яка, зрештою, ніколи не виявлялася, бо Ельсбет Леверкюн не цікавилась музикою, так би мовити, не признавалась до неї. Правда, часом вона мимохідь здіймала зі стіни стару гітару, що висіла у світлиці замість оздоби, брала на ній кілька акордів і мугикала строфу то з тієї, то з якоїсь іншої пісні, але ніколи не співала по-справжньому, хоч я ладен заприсягтися, що вона мала чудові вокальні дані, які лише треба було розвинути.

У кожному разі, я ніколи не чув мови приємнішої, ніж у неї, хоч вона завжди говорила тільки про найпростіші, найбуденніші речі. По-моєму, для Адріана немало важило те, що він із перших днів свого життя чув ці материнські інтонації, підказані природним, інстинктивним смаком. Цим я частково пояснюю неймовірну музикальність, яка проглядає в його творах, хоч мені й можуть заперечити, що Адріанів брат Георг чув від самого дитинства ту ж милозвучну мову, а на його подальше життя це нітрохи не вплинуло. А втім, він і на вроду дужче був схожий на батька. Адріан же більше вдався в матір, хоч, знову ж таки, батькову схильність до мігрені успадкував Адріан, а не Георг. Але весь вигляд мого дорогого приятеля, багато його зовнішніх прикмет — смаглява шкіра, розріз очей, обриси рота й підборіддя — походили від матері, і особливо це впадало в око, як Адріан іще голився, тобто до того, коли він, уже в останні роки, запустив клинцювату борідку, що дуже змінила його. Чорний, як смола, колір материнської і блакитнява батьківської райдужної оболонки злилися в його очах у темнувату синьо-сіро-зелену суміш з металевою іскоркою і з цеглястого відтінку кільцем навколо зіниць. Я завжди був переконаний у душі, що саме через цю протилежність між кольором батькових і материних очей, через те, що в його власних очах змішалися обидва ці кольори, Адріан ціле життя не міг вирішити, які очі кращі, чорні чи блакитні, і яким із них віддати перевагу. Але його завжди вабили тільки крайнощі; з під вій мала прозирати або чорнява, або небесна блакить.

Пані Ельсбет перебувала в найкращих стосунках із хутірською челяддю, якої, зрештою, там багато й не тримали— тільки на жнива набираючи помічників із навколишніх сіл; якщо я не помиляюся, вона мала серед тих людей навіть більший авторитет, ніж її чоловік. Дехто з них у мене ще й досі стоїть перед очима, наприклад, конюх Томас, той самий, що зустрічав нас на станції Вайсенфельз і потім знов відвозив туди; він був сліпий на одне око, дуже кістлявий і високий, хоч угорі між лопатками в нього, стирчав горб, на якому він часто катав малого Адріана: той потім не раз запевняв мене, що то було надзвичайно зручне й надійне сідло. Пам'ятаю також корівницю Ганну, в якої груди двигтіли, мов тісто, а босі ноги вічно були замащені гноєм і яку малий Адріан теж мав за близьку приятельку, — через що саме, я далі розповім докладніше, — а ще молочарку пані Курве, вдову в очіпку і з виразом мало не королівської гідності на обличчі, викликаним з одного боку протестом проти такого прізвища, а з другого — тим, що вона вміла готувати чудовий сир із кмином, і всі визнавали цей її хист. Це вона інколи замість самої господині напувала нас у стайні, оселі добра й достатку, теплим, пінявим молоком, яке пахло коровою і яке керівниця, сидячи на ослінчику біля вим'я, доїла просто в наші склянки.

Я б напевне не згадував із стількома подробицями те дитинство на селі з простими декораціями, серед яких воно протікало, — полем і лісом, ставком і пагорбом, — якби саме не в тому ранньому світі Адріана, в його батьківській садибі, на природі, серед якої він виріс, ми з ним так часто не бували разом, поки йому не минув десятий рік. То був час, коли зародилося наше "ти", коли не тільки я його, але й він мене, мабуть, називав на ім'я, — я вже не пам'ятаю, як було насправді, проте не думаю, щоб шестирічний чи восьмирічний хлопець не казав мені "Серенус" чи просто "Серен" у відповідь на моє "Адрі". Я тепер не пригадую коли саме, але, здається, ще в наші перші шкільні роки він перестав робити мені таку приємність і якщо взагалі звертався до мене, то тільки на прізвище, а я не міг відповісти йому тим же, бо мені це здавалося неприпустимою брутальністю. Так воно було — я тільки не хочу, щоб склалося враження, ніби я скаржуся. Просто мені здавалося не зайвим згадати про те, що я казав на нього Адріан, а він або зовсім обминав звертання, або називав мене Цайтбломом. Та годі про цю його химеру, до якої я цілком звик, і вернімося назад у Бухель.

Адріановим приятелем, та й моїм теж, був іще Зузо — дивно, але він звався саме так, — не вельми плеканий дворовий собака, який сміявся на весь рот, коли йому приносили їжу, але. чужих міг добре налякати, і який удень жив невеселим життям сторожа садиби, прив'язаного біля своєї буди та своїх мисок, і лише вночі вільно бігав подвір'ям. Разом з Адріаном ми заглядали в брудну тісняву свинарні, добре пам'ятаючи розповіді старої служниці про те, що ці нечупарні створіння з хитрими блакитними очицями, білими віями й ситими боками кольору людського тіла часом поїдають малих дітей, намагалися наслідувати їхнє глухе хрюкання або дивилися на рожевих поросят, що вовтузилися біля пипок у льохи. Нам цікаво й весело було спостерігати педантичне життя курячого племені за дротяною сіткою, яке протікало в супроводі стриманих, сповнених гідності звуків і лише зрідка переходило в раптову істерію. Часом ми відвідували пасіку за домом, та близько до вуликів не підходили, бо добре знали не те щоб нестерпний, але пекучий біль, якого було не минути, коли котрась із збирачок меду сідала тобі на носа і з дурного розуму вирішувала, що його неодмінно треба вжалити.

Пам'ятаю я також порічки на городі, які ми цілими гронками запихали в рот, витягаючи крізь губи самі хвостики, смак гороб'ячого щавлю на луці, нектару декотрих квіток, який ми висмоктували з них, жолудів, що їх ми жували, лежачи горілиць на траві в лісі, і пурпурової, нагрітої сонцем ожини — її терпкий сік добре втамовував спрагу, коли ми поверталися з лісу і рвали її понад дорогою. Ми були дітьми — і не з дешевої сентиментальності зворушує мене цей погляд у минуле, а тому, що воно пов'язане з ним, із роздумами про його долю, про те, що йому судилось піднятися з долини чистоти й невинності до незатишних і навіть страшних верховин. То було життя митця, і оскільки мені, простій людині, випало так зблизька спостерігати його, все моє душевне співчуття до людей і людської долі зосередилось на цій особливій формі людського буття. Через те, що я був Адріановим приятелем, вона стала для мене парадигмою формування кожної долі, класичним приводом для глибокого зацікавлення тим, що ми звемо становленням, розвитком, призначенням, — та, мабуть, вона й справді є всім цим. Бо хоч митець ціле життя залишається ближчим до свого дитинства чи навіть вірнішим йому, ніж людина, що віддалася практичній діяльності, хоч він, можна сказати, набагато довше, порівняно з практиком, перебуває у грайливому, мрійливо-чистому світі дитини, його шлях від цнотливих ранніх років до пізніх, непередбачених фаз становлення незрівнянно дальший, крученіший і для спостерігача страшніший, ніж шлях звичайної людини, що й наполовину не тужить так за втраченим дитинством.

А втім, мені б дуже хотілося, щоб читач усе, про що тут із таким почуттям сказано, відніс на карб автора цих рядків і не думав, нібито я передаю думки Леверкюна.