Доктор Фаустус - Сторінка 24

Та й як могло бути інакше? Демонічний характер цієї сфери був головним постулатом "класичної психології", в її очах ця галузь людських стосунків була основною ареною діяльності демонів, дане від Бога місце, де випробовував свою силу сатана, його ворог і супротивник. Бо над статевими стосунками Бог дав йому більшу владу, ніж над будь-якими іншими людськими вчинками: не тільки через зовнішню бридоту цієї дії, але насамперед тому, що розпусність прабатька перейшла спадковим гріхом на весь людський рід. Статевий акт, позначений тавром антиестетичності, був виявом і втіленням спадкового гріха, — то хіба диво, що чортові саме тут надано найбільшу волю? Недарма янгол сказав Товитові: "Над тими, хто віддається хіті, отримує владу сатана". Бо потуга демонів містилася в крижах людини, і саме їх мав на думці євангеліст, коли казав: "Якщо сильний вояк охороняє палац свій, все, що його, залишиться в мирі". Звичайно ж, тут ішлося про хвилювання статі, в усіх загадкових висловах прозирав такий зміст, і саме благочестя чуйно вловлювало його.

Чудно тільки, що ангели завжди так погано охороняли якраз праведників Господніх, принаймні щодо їхнього "миру". В житіях святих повно розповідей про те, що, хоч святі й боролися з усіма тілесними бажаннями, жадання жінки дуже часто не давало їм спокою. "Мені дане жало плоті моєї, янгол сатани, що молотить мене кулаками", — ось визнання, зроблене в одному з послань до корінфян117, і якщо навіть автор його мав на думці щось інше, чорну неміч абощо, благочестя принаймні тлумачило ці слова по-своєму і, зрештою, мабуть, правильно, бо інстинкт не зраджував його, коли в спокусах розуму добачав темний зв'язок із демоном статі. Правда, спокуса, з якою боролися праведники, була не гріхом, а тільки випробуванням доброчесності. І все-таки важко було провести межу між спокусою і гріхом, бо хіба спокуса вже не була шалом гріха в нашій крові і хіба в жаданні вже не ховалася готовність віддатися злу? Тут знов проступає діалектична єдність добра і зла, бо святість без спокуси неможлива, і вимірювали її величиною спокуси, гріховним потенціалом людини.

Але від кого пішла спокуса? Кого треба було проклинати за неї? Відповісти на це питання було легко: від диявола. Він був джерелом спокуси, але проклинали її знаряддя. А знаряддям, інструментом спокуси була жінка. Вона, правда, була й знаряддям святості, бо тієї святості не було без шалу гріховних жадань. Але їй діставалася за те гірка дяка. Дивно й дуже характерно, що хоч людина в обох подобах має стать і хоч уявлення про засилля демонічного в крижах більше відповідало чоловікові, ніж жінці, все прокляття плоті й рабське упокорення її жаданням скидали на жінку так, що навіть з'явилася приказка: "Гарна жінка — все одно, що золотий перстень у рилі свині". І скільки ще такого з глибокою відразою споконвіку говорили про жінку! Йшлося про жадобу тіла взагалі, а пов'язували її лише з жінкою, тож на неї списували й чуттєвість чоловіка. Звідси й вислів: "Для мене жінка гірша за смерть, навіть достойна жінка улягає жадобі тіла".

Можна спитати: а достойний чоловік не улягає? А надто святий? Так, але через жінку, що уособлює в собі всю чуттєвість світу. Стать — її володіння, то як же було не запідозрити саме її, ту, яка звалася femina, словом, утвореним з fides і minus, що означає мала віра, маловірство, у близьких, гидотних стосунках з лихими духами, які заселяють те володіння, у відьомстві? Приклад цьому — дружина, що, лежачи поряд із чоловіком, який спокійно спав собі, ні про що не здогадуючись, лигалася з інкубом. Правда, крім інкубів, були ще й суккуби118, і дійсно, якийсь зіпсований юнак з класичної епохи жив з ідолом, врешті спізнавши на собі його сатанинські ревнощі. Бо через кілька років він, більше з розрахунку, аніж зі справжнього почуття, одружився з пристойною жінкою, але не зумів пізнати її, тому що між ними лягав ідол. Тож дружина в справедливому обуренні покинула його, і він довіку змушений був вдовольнятися ідолом.

Та багато характернішою для психологічної ситуації тієї доби Кульгавве вважав халепу, що спіткала іншого юнака: на нього, зовсім невинного, відьма наслала гандж, і спосіб, яким він спекався свого ганджу, був справді трагічний. На пам'ять про наші шкільні з Адріаном студії я коротко переповім тут історію, на якій докладно й дотепно зупинився приват-доцент Кульгавве.

Наприкінці п'ятнадцятого сторіччя в Мерсбурзі біля Констанца жив чесний хлопець на ім'я Гайнц Клепке, за фахом бондар, ставний і здоровий. Він кохався з дівчиною на ім'я Бербель, єдиною дочкою овдовілого дзвонаря, і хотів її посватати, але бажання молодої пари наштовхнулося на батьків опір: Клепке був убогий хлопець, і дзвонар погоджувався віддати за нього дочку аж тоді, як він здобуде порядне становище, стане майстром у своєму цеху. Та взаємне почуття хлопця й дівчини виявилося дужчим за їхнє терпіння, і невдовзі вони з закоханих стали коханцями. Бо пізно ввечері, коли дзвонар ішов дзвонити до церкви, Клепке скрадався до своєї Бербель, і в обіймах вони здавалися одне одному найкращим на землі створінням.

Такі були їхні справи, коли одного дня бондар разом з іншими, схожими на нього, веселими підмайстрами подався на храм у Констанц, де вони так гарно провели день, що ввечері їм ще й захотілося лагоминки, і вони вирішили піти до повій. Гайнцові цей намір не вельми сподобавсь, і він відмовився їм товаришити. Та хлопці почали глузувати з нього: мовляв, він тюхтій і боїться дівчат, а може, й узагалі на живчик слабкий і йому туди нема чого йти. Цього вже Гайнц не витримав, а ще й видудлив міцного нива не менше за них, тому перестав опиратися, сказав: "Ого-го, мені чоловічої снаги не позичати!" — і пішов разом з усіма до борделю.

Але там його спіткала така ганьба, що хоч у землю западися. Попри всі сподівання, з лахудрою, родом угоркою, в нього нічого не вийшло, він справді виявився на живчик слабкий, що його страшенно розлютило й налякало. Бо повія не тільки висміяла його, а й сказала, задумливо хитаючи головою, що тут є якась притичина, такий дужий хлопець і так раптом укляк, не інакше, як чорт захотів із нього позбиткуватися, — і ще багато верзла всякого. Гайнц щедро заплатив їй, аби тільки вона нічого не ляпнула його товаришам, і повернувся додому вкрай пригнічений.

Там він якнайшвидше, хоч і з острахом у серці, подався до своєї Бербель і, поки дзвонар дзвонив, вони собі цілу годину раювали. Таким чином його чоловіча честь була відновлена, і він міг радіти. Адже, крім першої і єдиної, жодна жінка його не вабила, то чого йому було хвилюватися, чи не осоромиться він з іншими? Але після тієї невдачі в душі його лишилася тривога, і йому кортіло знов випробувати себе, ще один-однісінький раз і більше ніколи не дурити коханої. Тому він потай очікував нагоди перевірити себе, себе і її також — бо поряд із недовір'ям до самого себе в душу його закрадалася невиразна, хоч і лагідна; але й боязка підозра на ту, яку він кохав усім серцем.

І ось сталося так, що один торговець вином, хворобливий черевань, покликав його набити в льоху ослаблі обручі на двох діжках, а наглядати за його роботою спустилася господиня, ще жвава молодичка. Там вона погладила його по плечі, тоді поклала свою руку на його для порівняння й почала гак загравати з ним, що він не міг навпростець відмовити їй у тому, в чому, хоч розум був готовий, відмовляла його плоть; Гайнц мусив казати, що йому не до того, що він спішить, та й її чоловік зараз напевне спуститься до льоху, і врешті дав драла. Господиня, якій він заборгував те, що дужий хлопець ніколи не заборгує, провела його глузливим реготом.

Гайнц був глибоко вражений, сердитий на себе, і не тільки на себе, бо підозра, що закралася йому в душу ще після першої невдачі, тепер остаточно посіла його: він більше не мав сумніву, що з нього збиткується диявол. І оскільки на карту було поставлене спасіння рокованої на пекельні муки душі, а крім того, його чоловічу честь, він пішов на сповідь і крізь грати прошепотів на вухо священикові, що на нього наслано гандж, він не може спізнатися ні з ким, крім одної, щось йому стає на заваді, що воно за така біда, чи не може свята церква по-материнському вирятувати його.

А на той час і саме в тих околицях через підступи ворога людського роду і на образу Всевишнього дуже поширилася загроза відьомських чарів, а також інших споріднених з ними легковажних вчинків, гріхів і вад, тож пастирів людських душ зобов'язано суворо пильнувати свою паству. Священик, що добре знав це неподобство, коли чоловіків чарами позбавляють їхньої найкращої сили, вдався зі сповіддю Клепке до своїх зверхників, дзвонареву дочку ув'язнили, допитали, і вона щиро призналася, що, боячись, щоб коханий не зрадив її і щоб його не відбила якась інша, поки він стане її чоловіком перед Богом і людьми, дістала в однієї баби-сповитухи засіб, масть, буцімто приготовану з жиру немовляти, яке померло нехрещеним, і, щоб міцно прив'язати до себе Гайнца, під час обіймів потай намалювала тією мастю в нього на спині певний знак. Допитали й сповитуху, але вона вперто заперечувала все. Довелося передати її світській владі, щоб та на допиті вжила засобів, які церкві не личили, і там, трохи притиснувши її, з'ясували те, на що й слід було сподіватися: стара справді мала угоду з дияволом, який з'являвся до неї в образі ченця з цапиними ногами, намовляв її паплюжити гидотними, блюзнірськими словами Бога-вітця, Бога-сина. Богоматір і християнську віру, а за те навчав її виготовляти не тільки ту любовну масть, а й інше паскудне вариво, і серед нього лій особливої сили: намащена ним будь-яка деревина разом зі спільником диявола миттю здіймалася вгору. Подробиці угоди нечистого зі старою ставали відомі тільки уривками, після кожного нового допиту, і були жахливі.

Доля звабленої старою, а не самим дияволом, тепер залежала тільки від того, наскільки придбання і вживання проклятого варива загрожувало спасінню її власної душі. На лихо дзвонаревої дочки, стара призналася, що сатана доручив їй навернути якомога більше людей, а за кожного, кого вона звабить користуватися його, сатани, дарунками і таким чином приведе до нього, обіцяв робити її трохи стійкішою проти пекельного вогню, тож врешті за старанну службу йому вона мала бути забезпечена азбестовим панцирем, і ніякий вогонь її не взяв би.