Доктор Фаустус - Сторінка 44

Так можна було б домогтися надзвичайної цілісності й узгодженості, якоїсь астрономічної закономірності й правильності. Але, наскільки я собі уявляю це, незмінне відтворення одного з таких рядів інтервалів, хоч би як його урізноманітнювати композиційно й ритмічно, неминуче призвело б до прикрого збіднення музики і до її застою.

— Можливо, — відповів Адріан з усмішкою, яка свідчила, що він був готовий до такого зауваження.

Та усмішка, в якій дуже проступала його подібність до матері, була, проте, напружена. Я знав: він завжди так усміхався, коли його мучила мігрень.

— Та й не така це проста справа. В систему треба було б увести всі види варіювання, навіть ті, що їх ганять за штучність, отже, той засіб, з допомогою якого колись опрацювання теми опанувало сонату. Я питаю себе, навіщо мені було під Кречмаровим керівництвом так довго вправлятися в давньому контрапункті й списувати стільки нотного паперу фугами з оберненням теми, ракохідними й фугами з оберненням теми ракохідних168? Виявляється, всім цим можна було б скористатися для дотепної модифікації слова з дванадцяти звуків. Можна було б не тільки використати те слово як основний ряд, а й кожен його інтервал замінити інтервалом протилежного напрямку. Далі, можна було б композицію почати останнім і кінчити першим звуком, а потім обернути й цю форму. Ось уже тобі чотири способи, які, в свою чергу, можна транспонувати на всі дванадцять вихідних звуків хроматичної гами169, отже, композиція має до свого вжитку сорок вісім різних форм одного ряду, і мало на які ще штуки здатна варіація. Композиція може також використати як вихідний матеріал два ряди або й більше, на взірець подвійної і потрійної фуги. Головне, щоб кожен звук у ній мав своє вагоме місце в ряду або в якомусь його відгалуженні. Так було б забезпечене те, що я називаю нерозрізненністю гармонії і мелодики.

— Магічний квадрат, — сказав я. — І ти сподіваєшся, що все це почують?

— Почують? — перепитав він. — А ти пам'ятаєш одну лекцію на користь громади, яку нам колись читали і з якої виходило, що в музиці далеко не все треба чути? Якщо ти під словом "чути" розумієш докладну реалізацію кожного з тих засобів, якими здійснюється найвищий і найсуворіший лад, зоряний, космічний лад і розпорядок, то його не почують. Але самий той лад почують або можуть почути, і це дасть їм невідоме досі естетичне задоволення.

— Дуже дивно, — сказав я. — У тебе виходить немовби компонування музики до її компонування. Весь матеріал треба розташувати й організувати, перше ніж почнеться власне праця. Постає питання: яка ж тоді праця справжня? Бо ж готування матеріалу здійснюється з допомогою варіацій, а творення варіацій, яке можна назвати власне компонуванням, зараховано до матеріалу, отже, композитора позбавлено волі їх творити. Коли він береться до праці, він уже не вільний.

— Він зв'язаний вимогами ладу, який сам витворив, отже, вільний.

— Ну так, діалектика волі незглибима. Але як творця гармонії його навряд чи можна назвати вільним. Хіба творення гармонії не віддано на відкуп випадкові, сліпому фатумові?

— Скажи краще: констеляції, тобто збігові обставин. Поліфонічну гідність кожного звуку, що утворює акорд, гарантує констеляція. Історичні підсумки, емансипація дисонансу від обов'язку відмовлятися від самого себе, абсолютизація дисонансу, яку вже надибуємо подекуди в пізнього Вагнера, виправдають будь-яке співзвуччя, коли його може узаконити система.

— А якщо констеляція дасть банальність, консонанс, тризвукову гармонію, щось утерте, вкорочений септимовий акорд?

— Це буде оновлення зужитого через констеляцію

— Я добачаю реставраторський елемент у твоїй утопії. Вона дуже радикальна, але частково знімає заборону, вже, власне, накладену на консонанс. Повернення до старовинних форм варіації — теж ознака цього.

— Цікавим явищем життя, — відповів він, — мабуть, завжди притаманне поєднання в собі рис минулого й майбутнього, вони, певне, завжди одночасно і прогресивні, й регресивні. У них виявляється двозначність самого життя.

— Хіба це не узагальнення?

— Чого?

— Вітчизняного національного досвіду?

— О, не треба гучних фраз. І самозакоханості! Я хочу сказати тільки одне: твої заперечення — якщо це заперечення — не рахуються, коли йдеться про задоволення прадавньої потреби дати лад усьому тому, що звучить і завжди звучало, й підкорити магічну сутність музики людському розумові.

— Ти хочеш піймати мене на моїх гуманістичних ідеалах? — сказав я. — Людський розум! А в самого, вибач, з язика не сходить слово "констеляція", хоч воно вже пахне астрологією. В раціональності, до якої ти закликаєш, дуже багато від забобонності — віри в незбагненне й непевно-демонічне, що виявляється в азартній грі, ворожінні на картах, у жеребкуванні, в тлумаченні прикмет. Перефразовуючи твої слова, я сказав би, що твоя система швидше здатна підкорити магії людський розум.

Він провів пальцями по скроні.

— Розум і магія, мабуть, зустрічаються і зливаються в одне в тому, що ми звемо мудрістю, у вірі в зорі, в числа…

Я більше нічого не сказав, бо бачив, що в нього болить голова. Та й усе, що він казав, хоч яке мудре й цінне, здавалося мені, було позначене болем. Сам він, видно, вже втратив цікавість до нашої розмови, бо, йдучи, байдуже зітхав і наспівував. Я ж, звичайно, перебував під великим враженням від неї. Схвильований і спантеличений, я, проте, не міг не відзначити про себе, що хоч, може, вплив болю на його думки й надає їм якогось особливого відтінку, але ні в якому разі не знецінює їх.

Решту дороги ми говорили мало. Пам'ятаю, ми ненадовго зупинилися біля Коров'ячого Жолоба — відійшли на кілька кроків від стежки і, стоячи обличчям до сонця, що вже хилилося до заходу, задивилися на воду. Вона була прозора, ми бачили, що лише коло берега дно пологе. Трохи далі воно вже зникало в мороці. Як відомо, посередині ставок був дуже глибокий.

— Холодна, — сказав Адріан, кивнувши головою на воду — надто вже холодна, щоб купатися. Холодна, — за мить мовив він ще раз, тепер уже явно здригнувшись, і подався далі.

Того ж таки вечора мені довелося через свої службові обов'язки повернутися до Кайзерсашерна. Сам Адріан відклав свій від'їзд до Мюнхена, де вирішив поселитися, ще на кілька днів. Бачу, як він на прощання — не знаючи, що востаннє,— тисне руку батькові, бачу, як мати цілує його і, може, так само, як тоді в кімнаті, під час розмови з Кречмаром, прихиляє його голову до свого плеча. Він не міг, та й не хотів повернутися до неї. Вона приїхала до нього.

XXIII

"Хто не впряжеться, з місця не зрушить", — пародіюючи Кумпфа, написав він мені через кілька тижнів із баварської столиці на ознаку того, що почав компонувати "Love's Labour's Lost" і що мені треба якнайшвидше досилати решту лібретто. Йому потрібно мати перед очима цілу картину, писав він, бо, працюючи над деякими музичними поєднаннями й переходами, він часом хотів би забігти наперед, у наступні частини.

Він винайняв помешкання на Рамбергштрасе, поблизу Академії, у вдови сенатора з Бремена на прізвище Роде, що жила там із двома дочками на першому поверсі в новому ще будинку. Кімната, яку йому відступили, виходила на тиху вулицю і була розташована зразу праворуч від вхідних дверей. Вона йому сподобалася тим, що була чиста й устаткована по-домашньому вигідно, тому він скоро цілком обжився в ній зі своїм добром, книжками й нотами. Хіба що одна оздоба тієї кімнати була досить безглузда — велика, оправлена в раму з горіхового дерева гравюра на лівій подовжній стіні, релікт згаслого ентузіазму, що зображав Джакомо Мейєрбера170 біля фортепіано, з натхненно зведеними догори очима, з руками на клавішах, в оточенні персонажів його опер, які ширяли над ним. Проте молодому пожильцеві той апофеоз видався не таким уже й бридким, а крім того, сидячи в плетеному кріслі біля робочого столу, простого розсувного столу, покритого зеленим сукном, він обертався до гравюри спиною. Тому він лишив її на місці.

У кімнаті стояла до Адріанових послуг маленька фісгармонія, що, мабуть, нагадувала йому давні часи. Та оскільки сенаторша здебільшого перебувала в задній кімнаті, що виходила в садок, а дочки також зранку не показувались на очі, він міг користуватися й роялем у вітальні. То був трохи розбитий, але з м'яким звуком "Бехштайн". У тій вітальні зі стьобаними фотелями, бронзовими канделябрами, позолоченими ґратчастими стільчиками, великим столом, застеленим парчевим обрусом, і з потемнілою картиною, намальованою олійними фарбами 1850 року, на якій був зображений Золотий Ріг з краєвидом на Галату171,— одне слово, з речами, в яких легко було вгадати залишки колишньої міщанської заможності,— вечорами часто збиралося невелике товариство, до якого, спершу неохоче, а потім звикнувши і, нарешті, з огляду на обставини, навіть увійшовши в роль немовби господарського сина, прилучився й Адріан. То був мистецький чи напівмистецький світ, так би мовити, пристойна богема, вихована й водночас вільна, легковажна й досить цікава, щоб виправдати сподівання пані сенаторші Роде, які спонукали її переселитися з Бремена до південнонімецької столиці.

Неважко було вгадати, якими мотивами вона керувалася. Темноока, з гарно накрученими каштановими косами, тільки ледь сивувата, з поставою світської дами, зі шкірою кольору слонової кістки і приємними рисами ще досить молодого обличчя, вона прожила своє життя звиклим до розкошів членом патриціанського товариства, маючи багато обов'язків лише як господиня дому, де було повно челяді. Після смерті чоловіка (суворий портрет якого в службовому вбранні також оздоблював вітальню), коли достатки її дуже поменшали і надії зберегти дотеперішнє становище у звичному колі теж, мабуть, пішли на спад, бажання її ще не вичерпаного і, певне, по-справжньому не заспокоєного життєлюбства, націлені на цікаве закінчення життєвого шляху в середовищі більшого людського тепла, дістали волю. Свої вечірки вона влаштовувала нібито задля дочок, але не важко було помітити, що головна її мета — втішатися самій і мати залицяльників. Її найдужче розважали маленькі двозначності, що не заходили надто далеко, натяки на добродушно-легковажні звичаї мистецького міста, анекдоти про офіціанток, натурниць, художників — коли вона чула їх, то сміялася високим, манірно-чутливим сміхом, не розтуляючи рота.

Видно, її дочки, Інес і Клариса, не любили того сміху, бо щоразу, коли він лунав, холодно, осудливо перезиралися — то був наочний приклад того, як дратують дорослих дітей невигаслі людські жадання матері.