Долина жаху - Сторінка 24

Він схопив Моріса за плече і трусонув його.

— Послухайте-но, друже! — з запалом вигукнув він. — Так ви нічого не вдієте, голосячи, мов баба на похороні. Давайте сюди факти. Що то за тип? Де він? Хто вам сказав про нього? Чому ви прийшли до мене?

— Я прийшов до вас, бо ви єдиний, хто може щось мені порадити. Я розповідав вам, що тримав раніше крамницю в одному з східних штатів. Там у мене залишились друзі — один з них служить на телеграфі. Я вчора одержав від нього лист. Прочитайте самі — тут, угорі сторінки.

Ось що прочитав Мак-Мердо:

"Що поробляють у ваших краях Чистії? Ми багато читаємо про них у газетах. Між нами кажучи, я сподіваюсь незабаром почути важливі новини. П’ять великих компаній і дві залізничні управи серйозно взялися за них. Будьте певні, що вони доберуться до них! Справу доручено Пінкертонові й передано найкращому їхньому агентові — Берді Едвардсу. Схоже, що з Чистіями от-от буде покінчено..."

— А тепер читайте постскриптум.

"Про все це я дізнався в себе на телеграфі, тож мій лист нікому не показуйте. Адже це дурниця, коли через руки людини щодня проходять шифровані телеграми, а вона не навчилася їх розшифровувати".

Мак-Мердо якусь хвилину сидів мовчки, тримаючи в байдужих руках лист. Перед його очима був туман, а за ним — порожнеча.

— Чи знає про це хтось іще? — спитав він нарешті.

— Ні, я більше нікому не казав.

— А оцей чоловік... ваш друг... чи міг він повідомити про це когось іще?

— Хіба що одного-двох приятелів.

— З ложі?

— Напевно.

— Шкода, що він не надіслав прикмет цього Берді Едвардса. Тоді нам легше було б натрапити на його слід.

— Можливо. Але навряд чи він знає їх. Адже він розповів мені лише те, про що довідався з телеграми. Звідки йому знати цього пінкертонівського агента?

Очі Мак-Мердо зблиснули.

— Хай йому грець! — вигукнув він. — Я спіймаю його. Я був дурень, що не придумав усе одразу! Господи! Нам просто пощастило! Ми спіймаємо його, перш ніж він устигне тут нашкодити. Послухайте-но, Морісе, ви не проти, щоб я зробив це сам?

— Звичайно, тільки мене до того не вплутуйте.

— Я все зроблю. Ви тут будете ні до чого. Навіть ваше ім’я не згадуватимуть. Я все беру на себе, ніби цей лист надіслали мені. Ви згодні?

— Те саме я хотів спитати у вас.

— Тоді облиште цю справу й не сушіть собі голову. Зараз я піду до ложі, і ми невдовзі влаштуємо халепу цьому пінкертонівському чолов’язі.

— Але ж ви не вб’єте його?

— Що менше ви знатимете, брате Морісе, то легшим буде ваше сумління і тим спокійніше ви спатимете. Не питайте нічого — нехай усе буде так, як є. Я сам про це потурбуюсь.

Моріс сумно похитав головою.

— Його кров буде на моїй совісті, — простогнав він.

— Захист — це не вбивство, — відповів, похмуро усміхнувшись, Мак-Мердо. — Або він, або ми. Йому не можна дозволяти залишатись у долині надовго, бо він добряче тут нашкодить. А вас, брате Морісе, нам невдовзі доведеться обрати майстром, бо ви справді врятували ложу.

Проте з поведінки його було зрозуміло, що він серйозніше сприйняв цю несподівану звістку, ніж здавалося з його слів. Може, то заговорило його чорне сумління; може, його бентежила репутація пінкертонівських агентів чи відчуття того, що великі, багаті компанії мають намір остаточно покінчити з Чистіями; хай би там як було, його дії видавалися діями людини, яка готується до найгіршого. Кожен папірець, що міг би його виказати, він спалив, перш ніж вийти з помешкання. Зробивши це, він полегшено зітхнув — тепер йому здавалося, що він у безпеці. Але навіть після того схоже було, ніби його душу щось гнітить. По дорозі до ложі він зупинився біля будинку старого Шефтера. Для нього цей будинок був зачинений, проте, коли він постукав у вікно, з’явилася Етті. Вона помітила, що з очей її коханого зникли лукаві бісики; на обличчі його залишився тільки страх перед небезпекою.

— Що сталося?! — вигукнула вона. — О, Джеку, я бачу, що на вас звалилося лихо!

— Нічого лихого, серденько. Просто, може, краще буде забратися звідси якомога раніше.

— Забратися звідси?

— Колись я обіцяв вам, що настане день, коли я виїду звідси. Тепер, гадаю, цей день настав. Я одержав учора новини — недобрі новини, які віщують небезпеку.

— Поліція?

— Ні, агенти Пінкертона. Ви, люба, мабуть, не знаєте, що то таке, тож вам це нічого не говорить. А я аж занадто вже загруз у цій багнюці, тож мушу якнайшвидше тікати звідси. Ви казали, що поїдете зі мною, коли я тікатиму.

— О, Джеку, якби це врятувало вас!

— У таких речах я — найчесніша людина. Обіцяю вам, що з вашої чарівної голівки не впаде жодна волосинка. Ви вірите мені?

Вона стисла йому руку, не сказавши жодного слова.

— Тоді вислухайте, що я скажу вам, і зробіть усе, що пораджу, бо то єдиний порятунок для нас. У цій долині скоро буде чимало пригод. Я відчуває це всім своїм єством. Багато хто змушений буде сам про себе потурбуватись. І я — теж, звичайно. Якщо я втечу — чи вдень, чи вночі, — ви повинні їхати зі мною!

— Я поїду слідом за вами, Джеку.

— Ні, ні, ви поїдете зі мною. Якщо ця долина закриється для мене назавжди і я ніколи сюди не повернусь, то як я залишу вас тут, переховуючись від поліції й не маючи змоги навіть написати вам? Ви мусите їхати зі мною. Я знаю одну добру жінку в тих місцях, звідки приїхав, — ви житимете у неї, поки ми не одружимось. То ви поїдете зі мною?

— Так, Джеку, поїду.

— Хай Бог благословить вас за вашу довіру! Хай я проклятий буду, коли порушу свою обіцянку. А тепер пам’ятайте, Етті: коли я дам вам знати, ви повинні покинути все і бігти на станцію, — я приїду по вас туди.

— Будь-якої пори дня чи ночі я прийду на перший ваш поклик, Джеку.

Розпочавши таким чином приготування до втечі, Мак-Мердо пішов до ложі. Брати вже зібрались; він ледве встиг обмінятися знаками з вартовими. Радісний гомін зустрів його, коли він ступив до зали. Там було людно, і крізь хмару тютюнового диму він побачив скуйовджену чорну кучму майстра, неласкаві очі Болдвіна, пташиний ніс секретаря Гарравея та з десяток облич інших старійшин ложі. Він зрадів, що всі вони зможуть почути його новину.

— Ми раді бачити вас, брате! — вигукнув голова. — У нас тут є справа, що потребує Соломонового суду.

— Це все Лендер та Іґен, — пояснив Мак-Мердо його сусід. — Обидва вимагають більшої частки нагороди за вбивство старого Кребе в Стайлстоні, а як тепер дізнатись, чия куля в нього влучила?

Мак-Мердо підхопився й підвів руку. Вираз його обличчя привернув увагу всього зібрання. Запанувала мовчанка.

— Вельмишановний майстре, — урочисто промовив він. — Я прошу слова для термінового оголошення!

— Брат Мак-Мердо просить слова для термінового оголошення, — повторив Мак-Ґінті. — За звичаєм ложі, все інше в такому разі відкладається. Ми слухаємо вас, брате.

Мак-Мердо вийняв із кишені лист.

— Вельмишановний майстре й братове, — почав він. — Сьогодні я приніс лиху новину, тож буде краще, коли ми негайно її обговоримо, бо інакше дочекаємось несподіваного удару, що може знищити нас усіх. Я одержав звістку про те, що кілька найбільших і найбагатших компаній у цьому штаті об’єдналися, щоб покінчити з нами; зараз у долині діє пінкертонівський детектив, якийсь Берді Едвардс, — він збирає докази, щоб накинути на шиї багатьох із нас зашморги, а решту запроторити за ґрати. Ось що нам треба обговорити, і ось чому я попросив слова.

В залі панувала мовчанка. Її перервав голова.

— Які ви маєте докази, брате Мак-Мердо? — спитав він.

— Лише цей лист, що потрапив до моїх рук, — відповів Мак-Мердо і прочитав кілька рядків уголос. — Я не можу сказати вам, чий це лист і як він опинився в мене, але будьте певні, що його написано в інтересах ложі. Я одразу вирішив розповісти про нього вам.

— Пане голово, — сказав один зі старших братів, — я чув ім’я Берді Едвардса. Кажуть, що то найкращий агент на службі в Пінкертона.

— Чи знає хто, який він із себе? — спитав Мак-Ґінті.

— Так, — відповів Мак-Мердо. — Я знаю.

З зали долинув здивований гомін.

— І мені здається, що він уже в наших руках, — провадив він, переможно усміхаючись. — Якщо ми діятимемо швидко й мудро, то скоро покінчимо з ним. Довірте це мені, й нам нема чого боятися.

— А чого нам боятися? Що він може знати про наші справи?

— Не всі брати такі стійкі, як ви, раднику. На його боці — сотні багатіїв. Невже серед братів не знайдуться такі, яких можна підкупити? Може, це йому вже вдалося. Є тільки один певний засіб...

— Не дати йому вибратися з долини, — підказав Болдвін.

Мак-Мердо кивнув.

— Так, брате Болдвіне, — сказав він. — Між нами часом траплялася незгода, але зараз я певен, що ви кажете правду.

— Де ж він? Як ми його розшукаємо?

— Вельмишановний майстре, — з запалом мовив Мак-Мердо, — про наші наміри не слід говорити при всій ложі. Хай Бог мене простить, коли я підозрюю когось із присутніх, але якщо той детектив почує якусь плітку, то нам його ніколи вже не спіймати. Я прошу ложу обрати особливий комітет. Пропоную залучити до нього вас, шановний голово, брата Болдвіна й ще п’ятьох. Із вами я зможу відверто це обговорити й порадитись, що нам робити далі.

Пропозицію було одразу прийнято й обрано комітет. Крім голови та Болдвіна, до нього увійшли схожий на хижого птаха секретар Гарравей, молодий убивця Тигр Кормак, скарбник Картер і два брати Віллебі — відчайдухи, яких ніщо не могло зупинити.

Звичайна вечірка ложі сьогодні була коротка і невесела: брати відчули, як над їхніми головами збираються хмари, і для багатьох із них то були перші хмари на небі, що вже давно було таким ясним. Той страх, який вони навіювали іншим, зараз навис над їхнім звичним життям, і думка про відплату, що раніше видавалася неймовірною, тепер просто вразила їх. Вони швидко порозходились, залишивши своїх проводирів на раді.

— Ну, Мак-Мердо! — наказав Мак-Ґінті, коли вони залишилися самі.

Семеро братів заціпеніли на своїх стільцях.

— Я вже казав, що знаю Берді Едвардса, — пояснив Мак-Мердо. — Не треба говорити, що він живе під прибраним ім’ям. Він не з боягузів і недурний чоловік. Видає себе за Стіва Вільсона й мешкає в Гобсонс-Петчі.

— Звідки ви це знаєте?

— Я навіть розмовляв з ним. Тоді я ще не знав, що він за один, і навіть не згадав би про нього, якби не цей лист; але тепер я певен, що то був він.