Долина жаху - Сторінка 26

Два брати Віллебі — високі, зговірливі юнаки — були завзяті хлопці, а їхній спільник Тигр Кормак — непіддатливий, потайний молодик — своєю зажерливістю наводив страх навіть на товаришів. Такими були люди, що зібралися цього вечора під дахом у Мак-Мердо, аби знищити пінкертонівського детектива.

Господар поставив на стіл пляшку віскі, і всі швидко випили перед початком справи. Болдвін та Кормак уже були напідпитку, й новий ковток хмелю додав їм хоробрості. Кормак торкнувся рукою грубки — у ній яскраво палав вогонь; ночі тієї пори були холодні.

— Оце добре, — посміхнувся він.

— Еге ж, — погодився Болдвін. — Притиснемо до неї того типа — й вивідаємо всю правду.

— Можете бути певні, — відповів Мак-Мердо. Він мав сталеві нерви: адже увесь тягар цієї справи лягав на нього, а він поводився спокійніше від усіх інших. Вони помітили це й тихо заплескали в долоні.

— Ви — єдиний, хто впорається з ним, — схвально мовив майстер. — Ми всі прибіжимо, тільки-но ви схопите його за горлянку. Шкода лише, що тут немає віконниць.

Мак-Мердо підійшов до вікон і щільно позавішував їх.

— Дарма, нікому не спаде на думку заглядати сюди.

— А раптом він не прийде? Раптом він зачув небезпеку? — спитав секретар.

— Прийде, не бійтесь, — відповів Мак-Мердо. — Він так само хоче прийти, як ви — побачити його. Цитьте! Слухайте!

Всі застигли, як воскові ляльки, дехто — з піднятими склянками в руках. Пролунали три гучні удари в двері.

— Тихше! — застережливо підняв руку Мак-Мердо.

Вбивці почали намацувати зброю.

— Мовчіть! — прошепотів Мак-Мердо й вийшов з кімнати, обережно зачинивши за собою двері.

Убивці чекали, нашорошивши вуха. Вони рахували кроки свого товариша. Ось він відчинив двері. Долинуло кілька слів привітання. Потім — чужі кроки та незнайомий голос. Наступної миті грюкнули двері і хтось крутнув ключ у замку. Здобич потрапила до пастки. Тигр Кормак зловтішно засміявся, але Мак-Ґінті затулив йому рота своєю велетенською долонею.

— Цить, дурню! — прошепотів він. — Ти викажеш нас усіх!

У сусідній кімнаті точилася якась розмова. Потім двері відчинились і з’явився Мак-Мердо, приклавши до вуст палець.

Він підійшов до столу й поглянув на вбивць. Із ним сталася якась переміна. Мак-Мердо був схожий на людину, що закінчує велику роботу. Його обличчя враз скам’яніло. Очі за окулярами аж палали від хвилювання. Він немовби запанував над іншими. Ті здивовано втупились у нього, але він нічого не сказав, озираючи тим самим дивним поглядом то одного, то іншого з них.

— Ну-бо! — озвався нарешті Мак-Ґінті. — Він тут? Берді Едвардс тут?

— Так, — поволі промовив Мак-Мердо. — Берді Едвардс тут. Берді Едвардс — це я.

Після цих коротких слів запанувала мовчанка; здавалося, що в кімнаті нікого немає, — такою глибокою була ця тиша. Було чути навіть, як булькотить казанок на вогні. Сім блідих облич обернулися до чоловіка, що височів тепер над ними, жахаючи їх. Потім гучно брязнуло розбите скло, фіранки попадали на підлогу, й усі вікна наїжачились блискучими рушничними цівками.

Мак-Ґінті заревів, мов поранений ведмідь, і кинувся до напіввідчинених дверей. Але там його зустріла цівка револьвера; з-за дверей суворо дивилися блакитні очі капітана Марвіна з гірничої поліції. Майстер позадкував і знову впав на стілець.

— Отак буде безпечніше, раднику, — промовив чоловік, що його вони знали як Мак-Мердо. — І вам теж, Болдвіне, якщо не заберете руку з револьвера... Киньте його негайно! Отак. А тепер слухайте. Будинок оточено — тут сорок озброєних полісменів, тож судіть самі, чи варто чинити опір. Заберіть їхню зброю, Марвіне!

Під цівками рушниць розпочинати двобій справді не варто було. В Чистіїв відібрали зброю. Приголомшені, спантеличені, вони сиділи круг столу.

— Вислухайте мене на прощання, — вів далі чоловік, що заманив їх до пастки. — Гадаю, що до суду ми більше не зустрінемось. Я хочу дати вам трохи поживи для роздумів — ви ще матимете час подумати. Тепер ви знаєте, хто я такий. Зараз я можу відкрити свої карти. Я Берді Едвардс із агентства Пінкертона. Мені доручили викрити вашу банду. То була важка й небезпечна гра. Жодна душа, навіть наближчі мої друзі, не знала, що то була за гра. Знав лише капітан Марвін та ще мої наймачі. Але тепер, сьогодні ввечері, я, дякувати Богові, виграв!

Сім мертвотно-блідих облич дивилися на нього. Втуплені очі палали ненавистю. Він прочитав у них невблаганну погрозу.

— Може, вам здається, що гру ще не скінчено? Може, й так. Але багатьом з вас уже не доведеться в неї грати. Крім вас, сьогодні заарештували ще шістдесятьох. Правду кажучи, коли мені передали цю справу, я не дуже вірив у те, що це ваше товариство існує насправді. Я думав, що це газетні качки, але тепер переконався. Дізнавшись, що Чистії пов’язані з масонами, я вирушив до Чикаго і вступив до ложі. Але й тоді я гадав, що то газетні плітки, бо не помітив у масонстві нічого лихого.

Щоб скінчити роботу, я переїхав до гірничої долини. Діставшися сюди, я побачив, що помилявсь і що насправді це не порожні балачки. Я залишився тут. У Чикаго я нікого не вбивав і не підробив жодного долара. Ті гроші, які ви діставали від мене, — справжнісінькі. Але я знав, як можна припасти вам до душі, тож і вдав, ніби переховуюсь від закону. Все це подіяло так, як я й сподівався.

Отак я пристав до вашої пекельної ложі й почав з’являтися на її нарадах. Ви, мабуть, думали, що я такий самий, як ви. А насправді? Тієї ночі, коли я вступив до спілки, ви побили старого Стенджера. Я не зміг його попередити, але зупинив вашу руку, Болдвіне, коли ви трохи не вбили його. Я не зумів порятувати Данна та Менсіса, бо нічого про них не знав, але тепер побачу, як вішатимуть їхніх убивць. Я попередив Честера Вілкокса; коли вибухнув його будинок, він сам з родиною був уже в безпеці. Багатьох злочинів я не зміг зупинити, але пригадайте, як часто ваші жертви повертались додому не тією дорогою, чи їх не було вдома, коли ви їх відвідували, чи вони сиділи в кімнаті, коли ви чекали їх надворі. Це все моя робота.

— Клятий зраднику! — просичав крізь зуби Мак-Ґінті.

— Називайте мене, як собі хочете, Джоне Мак-Ґінті. Ви й ваші спільнику — вороги Бога й людей у цих краях. Я — єдиний, хто став між вами й бідолахами, яких ви тримали в лабетах. Був лише один спосіб покінчити з цим, і я ним скористався. Ви називаєте мене зрадником, але я певен, що тисячі тутешніх мешканців назвуть мене визволителем, що врятував їхні душі. Три місяці я жив тут. І прожив би ще три місяці, — скільки завгодно, щоб вивідати всі ваші таємниці. Я прожив би тут іще довше, якби знав, що ви не довідаєтесь про мою таємницю. Але лист, який надійшов з міста, спонукав мене діяти швидко.

Мені більше нема чого сказати, крім того, що я зустріну свою смертну годину спокійно, згадавши, як попрацював у цій долині. Все, Марвіне, я не затримуватиму вас. Беріть їх і ведіть, куди треба.

Розповідь моя добігає кінця. Того вечора Скенлен одержав запечатаний лист із дорученням віднести його Етті Шефтер; він виконав це доручення, лукаво підморгнувши і всміхнувшись їй. А наступного ранку чарівна жінка та чоловік із напізатуленим обличчям сіли в спеціальний потяг, замовлений у тутешньої залізничної компанії, й назавжди покинули цю небезпечну місцину. То була остання хвилина, коли Етті та її коханий ступали Долиною жаху. Десятьма днями пізніше вони обвінчалися в Чикаго, і старий Джейкоб Шефтер був на їхньому весіллі свідком.

Чистіїв судили в столиці штату — далеко від того місця, де їхні спільники могли б залякати охоронців закону. Даремно вони боронилися. Даремно витрачалися кошти ложі — кошти, вичавлені шантажем з усієї долини. Проти ясних, чітких, вичерпних свідчень людини, що знала кожну подробицю життя спілки та її злочинів, не змогли нічого вдіяти найспритніші виверти адвокатів. Уперше за багато років Чистіїв було подолано. Хмари страху над долиною розвіялися назавжди.

Мак-Ґінті перед шибеницею плакав і просив помилування. Вісім головних його спільників розділили долю майстра. Близько п’ятдесяти злочинців було ув’язнено. Берді Едвардс завершив свою роботу.

Проте, як він і передбачав, його гра ще не скінчилася. Не забарився наступний хід, потім ще й ще один. Тед Болдвін, брати Віллебі та ще декілька інших найлютіших членів банди врятувались від шибениці. Їх запроторили за ґрати на десять років, але врешті-решт настав день, коли вони вийшли на волю. Вони заприсяглися помститись за товаришів.

Після двох невдалих замахів Едвардс утік із Чикаго; він знав, що третій замах буде успішнішим. З Чикаго, змінивши прізвище, він перебрався до Каліфорнії; там він мешкав доти, доки померла Етті Едвардс. Потім, знову ледве врятувавшись від убивць, він під прибраним ім’ям Дуглас почав працювати в далекому каньйоні, де разом з партнером, англійцем на прізвище Баркер, надбав великі гроші. Насамкінець, довідавшись, що на слід його знову натрапили вбивці, він утік до Англії. Відтоді Джон Дуглас, одружившися вдруге, мешкав у Сасексі як сільський сквайр, і це його життя скінчилося дивовижною пригодою, про яку ми вже чули раніше.

Післямова

Завершилося поліційне слідство, й справу Джона Дугласа передали до вищого суду. Присяжні на сесії виправдали його як людину, що діяла з метою самозахисту.

"Будь-якою ціною заберіть його з Англії, — написав Холмс до Дугласової дружини. — Тут діють сили, небезпечніші за ті, від яких він тікав. В цій країні для вашого чоловіка немає затишного місця".

Минуло два місяці, й ми почали вже забувати про цей випадок. Але одного ранку в нашій поштовій скриньці з’явилася таємнича записка. "О Боже, містере Холмсе! О Боже!" — йшлося в цьому дивному посланні. Ані адреси, ані підпису не було. Дивний лист потішив мене, проте Холмс поставився до нього набагато серйозніше.

— Диявольські витівки, Ватсоне! — зауважив він і довго сидів, насупивши брови.

Пізно ввечері місіс Хадсон, наша господиня, сказала, що містера Холмса хоче бачити у важливій справі якийсь джентльмен. Відразу за нею увійшов Сесіл Баркер — наш приятель із Берлстонського замку. Обличчя його було змарніле й бліде.

— Я дістав неприємні новини. Страшні новини, містере Холмсе, — мовив він.

— Я боявся цього, — відповів Холмс.

— Ви ще не одержали телеграму?

— Ні, тільки лист від невідомого дописувача.

— Бідолашний Дуглас! Мені сказали, що його прізвище Едвардс, але для мене він завжди буде Джоном Дугласом із Каньйону Беніто.