Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі) - Сторінка 24

Може, це все мана одна, як і ті вчорашні прйвидки?

-— Як то? — спитав у нього Дон Кіхот.— Хіба ти не чуєш, як іржуть коні, як грають жоломійки, як б'ють барабани?

— Чую тільки, як вівці мекають та барани бекають,— відповів Санчо.

Так воно було і справді, бо обидва гурти надійшли вже зовсім близько.

— Санчо,— сказав йому Дон Кіхот,— ти просто злякався, і тобі щось зовсім не те вбачається і вчувається, бо страх, як відомо, затуманює наші чуття, і під його впливом ми сприймаємо речі не такими, які вони є насправді. Якщо ти так дуже боїшся, то стань осторонь і не мішайся, а я вже сам зумію перехилити вагу тому, кому стану до помочі.

Сеє сказавши, стиснув Росинанта острогами і, наваживши вперед списа, блискавкою злетів із пагорка на шлях. Санчо з усіх сил гукав йому навздогінці:

— Верніться, пане мій Дон Кіхоте! От їй же Богу, ви вдаряєте на баранів та овець! Верніться, кажу, бодай мого батька мордувало! От уже навісна голова! Дивіться, там же нема ніякісіньких лицарів та велетнів, ані збруй, ані котів, ані щитів цілих чи ділених, ані полів лазурових чи мара їх знає яких! Що він там витворяє? Гріх один та й годі!

Та Дон Кіхот і не думав вертатись — він мчався вперед, покрикуючи зичним голосом:

— Гей ви, рицарі, що виступаєте і боретесь під корогвами хороброго цісаря Пентаполіна Голорукого! Всі за мною, і ви побачите — я одним духом розквитаюся з його ворогом, Аліфанфароном Трапобанським!

По сім слові загнався в саму щирину вражу, тобто в овечу отару, і так люто, так завзято махав своїм ратищем на всі боки, мов то й справді були його смертельні вороги. Вівчарі й гуртоправи, які ту худобу гнали, кричали йому, щоб перестав, але побачивши, що те не помагає, повідв'язували свої швигалки й почали швигати на нього каміння завбільшки в кулак, аж йому коло вух свистіло. Наш рицар не зважав на те каміння, а все гасав по полю і кричав:

— Де ти, бундючний Аліфанфароне? Виходь проти мене, я рицар, що хоче помірятися з тобою силами один на один і покласти тебе трупом за ту кривду, що вчинив єси хороброму Гараманту Пентаполінові!

Тут саме круглячок один влучив йому в бік, аж двоє ребер в тіло [100] продавилось. З того болю рицареві нашому в очах потемніло; думав уже, що його вбито або принаймні тяжко поранено; та тут він згадав про бальзам, схопив бляшанку, підніс до рота й почав уливати в себе той напій, але не встиг націдити, скільки треба, як надлетіло друге ядро: воно вцілило йому в саму руку, розтрощило на друзки бляшанку, вибило мимольотом три чи чотири зуби спереду і збоку, ще й два пальці боляче обранило. Од тих двох гостинців повалився бідолашний гідальго з коня додолу. Пастухи підбігли до нього, подивились — неначе вбитий; тоді хутенько зігнали отару, підібрали побитих овець, сім їх було, чи що, та й рушили собі далі.

Увесь цей час Санчо стояв на пагорбі та, дивлячись на панові шалені витворки, аж бороду на собі рвав, проклинаючи той час і годину, коли він із ним злигався. Як же побачив, що рицар упав з коня додолу, а вівчарі посунули далі, з'їхав наниз і кинувся мерщій до Дон Кіхота. Побачивши його в жалюгідному стані, але притомним, джура обізвався:

— Чи не казав же я вам, пане, щоб вернулись, бо то не військо було, а овеча отара?

— Яку ж ману, яку облуду може напускати той негідний чаклун, мій лютий ворог! — промовив Дон Кіхот.— Знай, Санчо, що таким чародіям дуже легко нас обмарити, а сей злобитель переслідує мене: заздро, бач, йому стало тієї слави, що мав я в бою залучити, от він і перетворив ті військові загони на овечі отари. Якщо не віриш, то, дуже тебе прошу, от що зроби: сідай на осла і їдь за ними назирці, то й побачиш, що я тобі щиру правду кажу, бо пройшовши трохи далі, вони повернуть до первісного стану із овець та баранів ізнов людьми вчиняться, такими, як я тобі допіру змальовував. Та тимчасом іще не їдь, бо я потребую твоєї опіки і допомоги. Підійди ближче й подивись, скільки мені зубів бракує спереду і з боків, бо мені здається, що геть усі повибивані.

Санчо нахилився над ним так близько, що мало не заліз очима в рот, але в цей саме час на Дон Кіхота почав діяти бальзам. Тільки джура встиг заглянути панові в зуби, як той вивергнув, мовби з мушкета вистрелив, все, що в нього було в нутробі, прямо на бороду свому жалібникові.

— Богородице-Діво! — аж крикнув Санчо.— Що воно таке? Не йнакше, як на смерть горопаху поранили, коли вже кров'ю ригає.

Та приглянувшись пильніше, догадався по запаху, кольору й смаку, що то не кров, а бальзам, який Дон Кіхот при ньому пив оце з бляшанки; тут його самого так занудило та замлоїло, що в кендюсі все перевернулось, і він геть обблював свого пана — пишно малися тепер обоє. Побіг Санчо до осла дістати з торби чим утертися і пана перев'язати; глядь — аж торби немає. Мало не стерявся джура з того горя, знов почав себе клясти-проклинати і поклав у думці, що кине цю дурну службу й вернеться в село,— нехай уже й плата пропадає, і надія на той острів, що йому пан обіцяв!

Тим часом Дон Кіхот зіп'явся на ноги і, підтримуючи лівою рукою щелепи, щоб останні зуби не повипадали, правою взяв за повід Росинанта (вірний і смирний кінь так і не відходив од свого вершника) [101] і підійшов до джури; той стояв, похилившись на свого осла і підперши голову рукою, мов у тяжкій задумі. Побачивши, що він такий смутний та невеселий, Дон Кіхот сказав:

— Знай, Санчо: тільки той чоловік іншого переважить, котрий зробить більше за нього. Всі ці бурі й негоди, що спадають на наші голови, свідчать лише про те, що скоро й нам сонечко засяє, скоро й наші справи на краще підуть. І горе, і радощі — ніщо не вічне; якщо горе надто довго триває, значить, радощі десь уже недалечко. Не журись моїм лихом, адже тобі самому нічого не сталось.

— Як то не сталось? — заперечив Санчо.— А кого ж то на ковдрі підкидали, як не мого батька сина? А в кого торба з усім припасом пропала, як не в мене?

— Що, в тебе пропала торба? — спитав Дон Кіхот.

— Авжеж, пропала,— одказав Санчо.

— То виходить, що нам сьогодні не буде чого їсти,— промовив Дон Кіхот.

— А не було б чого,— одказав Санчо,— якби по полях та по лугах не росли всілякі зілля, що ви, пане, нібито знаєте і що можуть стати в пригоді таким, як ви, злиденним мандрованим лицарям.

— Так то воно так,— сказав Дон Кіхот,— але я волів би оце зараз хліба окраєць, хоч би й не питльованого, та оселедчиків пару, аніж усі оті трави, що їх описав Діоскорід і прокоментував доктор Лагуна. А втім, добрий мій Санчо, сідай на осла та будемо, мабуть, рушати. Бог за все на світі дбає, то чей же не помине своєю ласкою і нас, що в нього на службі подвизаємось: він-бо піклується і за комашок у повітрі, і за робаків у землі, і за пуголовків у воді, він, милосердний, велить сонцеві світити на добрих і на злих, а дощеві йти на грішних і на праведних.

— Вам би, ваше добродійство,— зауважив Санчо,— проповідником бути, а не мандрованим лицарем.

— Мандровані рицарі, Санчо, все знають, все повинні знати,— сказав Дон Кіхот.— В старовину, бувало, мандрований рицар міг серед табору бойового казань казати або орацію виголосити незгірше од якогось доктора Паризького університету, отже, як бачиш, спис ніколи ще не притупляв пера, а перо списа.

— Ну, гаразд, нехай буде по-вашому,— погодився Санчо.— А тепер їдьмо швидше звідси нічлігу шукати, тільки дай Боже нам у такому місці заночувати, де не буде ні ковдр, ні підкидачів, ні привидів, ні заворожених маврів, а як буде, то нехай воно все западеться к чортовій матері!

— Не згадуй, сину, чорта, а краще Богові молись,— сказав Дон Кіхот.— їдь же собі попереду, куди сам здоров знаєш, а я за тобою, на твій вибір здаюся. Та дай-но руку, полапай пальцями, скількох зубів у мене нема на верхній щелепі, спереду і з правого боку, бо щось дуже там мені болить.

Санчо засунув йому пальці в рота, помацав і спитав:

— Скільки кутніх зубів було у вас, пане, з цього боку?

— Чотири,— відповів Дон Кіхот,— і всі були цілі й здоровісінькі, окрім зуба мудрості. [102]

— Ану-бо, пане, пригадайте краще,— сказав Санчо.

— Кажу ж тобі, що чотири, а то й цілих п'ять,— відповів Дон Кіхот,— бо зроду не рвав зубів, ні передніх, ні кутніх, і жоден зуб у мене не випав і не надгнив, і костоїда жодного не сточила.

— Так отут зісподу,— сказав Санчо,— у вас, пане, кутніх зубів усього півтретя, а зверху ні однісінького нема: вся щелепа шута, гладенька, мов долоня.

— Ох, я нещасний! — вигукнув Дон Кіхот, почувши од джури таку невеселу новину.— Краще б мені були руку відрубали — не ту, звісно, в якій меч тримаю,— бо знаєш, Санчо, рот без зубів, то все одно що млин без жорен, і кожен зуб слід цінувати, як алмаз. Та яких тільки злигоднів не зазнає той, хто піднявся на суворе подвижництво мандрованого рицаря! Що ж, друже, сідай на осла і їдь попереду, веди мене куди знаєш.

Санчо так і зробив і поїхав прямо по битому шляху, бо гадав, що на такій людній дорозі напевне натрапиш на якесь пристановище, їхали вони поволі, нога за ногою, бо в Дон Кіхота так боліли щелепи, що годі було рухатися швидше. Щоб якось розважити й розрадити свого пана, Санчо надумав розмовляти з ним про всяку всячину; дещо з тих балачок ми перекажемо в наступному розділі.

РОЗДІЛ XIX

Про мудрі Санчові розмови з паном, про притичину з мерцем та про інші немалозначні подїі

— Здається мені, добродію, що всі лихі пригоди, які випали нам цими днями, то кара за гріх, що ви, ваша милость, учинили проти закону свого лицарського, бо не додержали клятви, що не будете їсти хліба за столом, ані до принцеси не пригортатись і ще там чогось не робити, поки не добудете в когось шолома отого мавра — Мандрила, чи як його?

— Ти маєш повну рацію, Санчо,— відповів Дон Кіхот,— правду кажучи, воно якось вилетіло мені з голови. І май на увазі: ота оказія з ковдрою прилучилась тобі саме через те, що ти не нагадав мені своєчасно про ту клятву. Та нічого, я се діло якось надолужу, бо за рицарськими регулами на все можна знайти спосіб.

— А хіба ж я давав яку присягу? — спитав Санчо.

— Хоч і не давав, але то байдуже,— відповів Дон Кіхот.— Так чи інашке, а й ти до того причетний, і нам треба якось ту провину покрити.

— Може, й так,— сказав Санчо,— тільки глядіть же, пане, не забудьте її покрити, як забули вже про ту клятву, а то нечистій силі знов заманеться надо мною потішитись, та й над вами, як побачить, що ви не каєтесь.

їдуть вони так, розмовляють, аж тут і ніч їх серед шляху спостигла, [103] а пристановища якогось ніде ані сліду, та ще й голодом обидва намлілися, бо, як торби одбігли, то лишились без харчів і припасу.