Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі) - Сторінка 42

Ледве завернули за скелю, як побачили юнака, що на вроду й на поставу кап-у-кап такий був, яким змалював Санчо Панса шаленця [162]Карденія, коли переповідав їм його історію. Побачивши людей, юнак не здивувався; спустивши голову на груди, він стояв нерушиме, немов у глибокій задумі, і вдруге вже не підводив на них очей. Проречистий на слово парох, упізнавши юнака по деяких прикметах і свідомий його лихої долі, підійшов до нього і не широкомовно, зате переконливо почав уговоряти, аби покинув те своє злиденне життя і не змарнував його знічев'я, бо то було з усіх нещасть нещастя. Карденіо був на той час при зуповнім розумі, вільний від нападу шаленства, що так часто його мордувало; побачивши двох незнайомців, що вбранням своїм вельми од тих людей одрізнялись, котрі в сій пустизні часом траплялися, він трохи аж збентежився, особливо коли почув, що вони говорять про його справи як про щось добре відоме (се пізнати було і з парохової мови), і з такими обернувся до них речами:

— Добре бачу, панове (хоч би хто ви були), що небо, піклуючись ненастанно про добрих, а не раз і про ледачих, посилає до мене, недо-стойного, у сі відлюдні і від шляху відлеглі місця порадників і розрадників, котрі ясно й розумно зводять мені на очі, як безрозумно я тут живу, і намагаються на ліпшу путь мене навернути. Та вони не можуть знати одної речі, добре відомої мені: вийшовши з сієї небезпеки, я неодмінно наразився б на іншу, ще грізнішу,— і, не розуміючи сього, вважають мене за чоловіка нетямущого, а може, навіть і зовсім безумного. Та воно й не диво: сам я відчуваю, що сила, з якою я уявляю свою нещасливу долю, діє на мене так ґвалтовно і так згубно, що інколи огортає невідпорно всю мою істоту, і тоді я мов каменію, стаю безчулим і безтямним. Про се я дізнаюся геть пізніше, коли люди розповідають і показують довідне, що я витворяв у тому страшному нападі. Що мені лишається робити, як не жалкувати даремне, як не проклинати намарне злої моєї долі та ще хіба, виправдуючи своє шаленство, розповідати охочим, звідки воно взялося: може, розсудливі люди, пізнавши причину, не здивуються наслідкам, а хоч і не знайдуть для мене ліків, то принаймні не осудять мене, і гнів, викликаний моїми безумними вчинками, зміниться на спочуття до моїх страждань. Якщо ви, панове, прийшли сюди з тим самим наміром, з яким уже інші були приходили, то перше, ніж урозумляти мене мудрими своїми радами, послухайте з ласки вашої повісті про мої нещасні пригоди, бо гадаю, що, вислухавши її, ви вже не візьмете на себе марної праці втішати мене в невтішному горі.

Обом подорожнім тільки цього й хотілося — почути з власних уст його, що спричинилось до тієї недуги, і вони попросили, щоб він розповів їм усе, обіцяючи не робити ніяких спроб лікувати його чи потішати, якщо тільки він сам того не зажадає. Тоді журливець почав оповідати їм свою історію майже тими самими словами й виразами, що й кілька днів тому, коли він розказував її Дон Кіхотові та козопа-сові; тільки тоді повість урвалась, як він згадав лікаря Елісабата, а наш гідальго так ревно доказав рицарськості своєї, тепер же, на щастя, сталося так, що на оповідача сказ не напав і він зміг усе до кінця доказати. Отож, дійшовши до цидулки, яку дон Фернандо знайшов у книзі про Амадіса Гальського, Карденіо сказав, що він її напам'ять знає; було ж у ній написано ось що: [163]

ЛЮСІНДА ДО КАРДЕНІЯ

"Щодень я одкриваю в Вас прикмети, які змушують —і зобов'язують мене поважати Вас щораз більше; коли Вам любо, щоб я справдила те зобов'язання без ущербку для власної честі, Ви можете легко того добитись. Панотець мій знає Вас і щиро любить мене, тож, не силуючи моєї волі, він радо учинить Вашу, якщо Ви й справді так мене шануєте, як Ви запевняєте і як я сама в добрій вірі гадаю".

— Та записка,— провадив Карденіо,— спонукала мене, як я вже сказав, просити Люсіндиної руки і вона ж піддала Фернандові думку, що її авторка — одна з найрозумніших і найделікатніших женщин на світі. І вона ж, та записка, породила в нім бажання погубити мене перше, ніж я встигну здійснити своє. Я сказав йому, яку умову поставив мені Люсіндин батько — він жадав, аби річ про сватання завів мій панотець, а я не смів його тим часом о те прохати, бо не був певен, чи він на те пристане,— не тому, щоб у нього були якісь сумніви щодо стану Люсінди, її доброзвичайності та вроди, ні, така наречена могла зробити честь найшляхетнішій гишпанській фамілії,— але ж він мені сказав, щоб я не поспішав одружуватись, поки не з'ясується, які заміри має щодо мене дук Рікардо. Словом, я признався дону Фернандові, що не маю зваги заговорити про те з панотцем моїм, боячись сієї перешкоди і передчуваючи якісь інші, недовідомі; чогось мені тоді вже здавалось, що мріям моїм не судилося здійснитись. На те дон Фернандо відповів мені, що він сам удасться до мого панотця і намовить його переговорити з Люсіндиним батьком. О амбітний Марію! О жорстокий Катіліно! О безпутний Сулло! О лукавий Ганелоне! О зрадливий Вельї-до! О мстивий Юліане! О сріблолюбний Юдо! О ти, лютий, підступний і облудний віроломцю! Чим не догодив тобі нещасливець, який так щиро сповірив тобі тайнощі і радощі свого серця? Чим я тебе образив чи зневажив? Коли я тобі що лихе радив, коли хоч слово сказав, яке б не на добро, а на шкоду тобі вийшло? Та на що я, безталанний, нарікаю, на кого ремствую? Адже річ відома: коли нашлють на нас напасть зорі небесні, вона спадає на нашу голову з такою люттю і яростю, що ніяка сила на землі не може її спинити, ніякі старання людські не здоліють її одвернути. Хто міг би подумати, що дон Фернандо, іменитий кавальє-ро, обдарований світлим розумом, зобов'язаний мені не за одну службу, спроможний задовольнити схотінки свої любовні, де тільки оком поведе,— що він пожадає вкрасти в мене, як то кажуть, одним-єдину ягничку, котра навіть не була ще моєю! Та облишмо сі даремні й непотрібні міркування і нав'яжімо знову порвану нитку жалісної моєї повісті. Отож присутність моя заважала дону Фернандові справдити свій лукавий і підступний задум, і він вирішив послати мене до свого старшого брата нібито по гроші, щоб розплатитися за шестеро коней, котрих він сторгував навмисне, аби тільки випровадити мене і свій злочинний намір безперешкодно до скутку довести: того ж самого дня, коли він визвався з панотцем моїм переговорити, мусив я їхати по ті гроші. Чи міг я таке зрадецтво передбачити? Чи міг я підозрівати про таке віроломство? Ясно, що ні. Задоволений з доброї купівлі, я не вагаючись зохотився їхати до дука хоч і зразу. Того ж вечора я побачився з Люсіндою, переказав їй, про що ми говорили з доном Фернандом, [164] і висловив певну надію, що небавом чесні й добрі заміри наші дійдуть щасливого звершення. Люсінда, що так само, як і я, не про-чувала зради, прохала мене, щоб я не дуже там барився, бо їй здавалось, що скоро мій панотець з її батьком перемовиться, так усі бажання наші без жодного загаю і справдяться. Не знаю, що їй сталось, та ледве вона сі слова промовила, як на очах їй забриніли сльози, а в горлі мов що здавило — не змоглася більше на річ, сердешна, хоч, бачилось, багато дечого хотіла мені сказати. Се мене дуже здивувало, бо раніше за нею нічого такого не помічав: як пощастить нам, бувало, з нею зустрітися, як прирозумію я з нею побачитись, то скільки було радощів, скільки втіхи! Розмови нашої любої не затьмарювали ніколи ані сльози, ні зітхання, ні ревнощі, ні підозри, ні страх перед майбутнім. Я не здякувався долі, що маю таку кохану, я захоплювався красою Люсінди, подивляв її розум і вдачу, вона ж навзаєм вихваляла в мені ті прикмети, що їй, як закоханій, здавались гідними хвали. Потім ми говорили про те, про се, оповідали одне одному про сусід та знайомих, і сміливість моя не сягала далі того, що я майже силоміць брав її хорошу біленьку ручку і підносив її до уст, наскільки се дозволяли мені часті, хоч і невисокі, грати віконні, що нас розділяли. Але в ніч проти смутного дня мого від'їзду вона плакала, ридала, зітхала й пішла нарешті, а я, наляканий сими несподіваними й сумними для мене об'явами жалю її та журби, ще довго бентежився й тривожився душею. Щоб не вдаватися завчасу в тугу, я клав те все на карб великій її любові до мене та печалі, що закоханих завше перед розлукою обіймає. Рушив я в дорогу сумний та невеселий, в душі мені роїлися якісь невиразні страхи та підозри, і вже сама тая невиразність провіщала недвозначно майбутнє горе моє і мою недолю. Я прибув, куди мене послано, і вручив листа братові дона Фернанда. Добре мене там прийняли, та не хутко назад вирядили: на превелику мою досаду мав я чекати цілий тиждень та ще й до того велено мені не даватися на очі дукові Рікарду, бо дон Фернандо прохав брата переслати ті гроші потай батька. І все те було вигадкою невірного дона Фернанда, бо у брата його безперечно знайшовся— б гріш і він міг би одпустити мене одразу. Немило мені було те доручення й той роз-каз виконувати, незмога була стільки днів, не бачивши Люсінди, витерпіти, особливо після такого смутного нашого розстання, та яко рукодайний слуга мусив я скоритись, хоч серце моє чуло, що за той послух я приплачуся своїм щастям. На четвертий день по моїм туди приїзді з'явився до мене посланець із листом: ледве я на адресу глянув, зараз догадався, що то від Люсінди, її рука. Розпечатував я того листа з тривогою і трепетом, боячися, що скоїлось, мабуть, щось непевне, інакше не писала б до мене аж сюди, бо й дома було зрідка лише листом озивалась. Перше ніж листа того читати, я спитав у посланця, хто йому вручив його і чи довго він сюди їхав. Він одказав, що йшов так як під обіди вулицею нашого міста, аж тут пані якась уродлива нагукала його з вікна і промовила швидко з сльозами на очах: "Якщо ви, братіку, маєте християнську душу, то Богом милим благаю вас — негайно одвезіть і передайте сього листа в те місто й тому чоловікові, що в адресі вказані і мусять бути вам відомі; за се спасенне діло [165] Господь вам на небі заплатить. Щоб же вам легше було справуваться, візьміть собі отсю хусточку".— "Сеє сказавши, кинула мені з вікна хусточку, а в ній сто реалів зав'язано, та персня золотого, що ось у мене на пальці, і листа, що я вам оце подав.