Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі) - Сторінка 44

Та тут же зразу я сам собі заперечував, і якби Люсінда ознаймила була отцю-матері, що я її муж, вони б простили їй той вибір, адже поки не просватався дон Фернандо, вони самі по щирості не бажали кращої пари для своєї дитини; то хай би вона, перше ніж дати з примусу руку свою новому сватачеві, об'явила, що вже подала її мені, а тоді б уже і я втрутився і все потвердив, що б вона там була вигадала. Вкінці я вирішив, що то через легкодумність свою і легковажність, через жадобу почестей і слави забула вона ті слова, якими надила мене, живила в мені надії на щастя і підтримувала колись чесні мої наміри. Отак бідкаючись і мліючи душею їхав я навмання цілу ту ніч, аж перед світом прибився до цих гір і ще три дні й три ночі буяв по них бездоріж, тоді пристав десь на половині й спитав у отарників, де тут у горах найдикіша глухомань. Вони вказали мені на ці місця, от і заїхав я сюди смерті шукати. Ледве ми в цю тіснину забились, упав мій мул піді мною, духу пустився: змордований був до краю і зголоджений, та й не хотів, певне, на собі такого непотрібного тягаря носити... Опішений, знеможений, охлялий з голоду, не мавши де та й не хотівши рятунку якогось шукати, впав я десь на ходу і пролежав на землі сам не знаю скільки. Коли опам'ятався, не відчував уже голоду; коло мене стояли козопаси, які, певно, й погодували мене. Вони розповіли, в якому стані знайшли мене — я блудив словами, верз несосвітенні всякі речі, одне слово, так поводився, наче був несповна розуму. Та й сам я згодом почав іноді постерігати, що на мене божевілля находить — в голові ніби тьмяніє, мішається, я скаженію, роздираю на собі одяг, лементую на всю пущу, клену свою недолю і намарно вимовляю безліч разів кохане ім'я ворогині моєї, одну лише думку, одно бажання маючи: отак і сконати з тим іменем на устах. Коли я знов до пам'яті приходжу, то почуваюсь таким змореним і знесиленим, що ледве вже й ноги волочу. На ніч забиваюсь я здебільша в дупло коркового дуба, що може прихистити мізерне тіло моє. Козярі та чередники, що тут у горах худобу свою випасають, з ласки своєї поживляють мені душу, кладуть про мене їжу десь на стежці чи скелі, так щоб мені легше було набрести на неї. Навіть коли я не при собі буваю, природа наглить мене до їства, я шукаю і знаходжу, чим заспокоїти голод. Іншим разом, коли я буваю при зуповному розумі, вони розповідають мені, що я виходжу на дорогу й силоміць видираю харчі у пастухів, котрі приходять із села до [169] колиб своїх, хоч вони завжди з дорогою душею дають мені чогось попоїсти. Отак я нидію тут і животію, сподіваючись, що небо пошле мені рано чи пізно смерть або хоч відніме пам'ять, щоб не згадував я більше тої вродливої та зрадливої Люсінди, того підступного та кривдивого дона Фернанда. Якщо це станеться і я живий залишусь, думки мої на ліпшу повернуть стежку, як же ні, то молитиму Бога, щоб прийняв до себе мою душу, бо щоб самому вибавити се змучене тіло з лихої недолі, в яку я послав його доброхіть, на те вже ні сили не маю, ні зваги... ви чули, панове, гірку повість про моє нещастя, то скажіть же мені тепер, чи можна було оповідати її без того хвилювання і зворушення, яке ви в мені отут помічали? Отож не втішайте мене й не розраджуйте, ніякі розумні поради мені не поможуть — користі з них буде стільки, як із ліків, що знаменитий лікар пропише хворому, а хворий їх не хоче приймати. Без Люсінди не треба мені здоров'я: раз вона воліла належати іншому, хоч і була і мала бути моєю, то я волію жити нещасливо, хоч міг би жити в щасті. Своєю зрадою вона хотіла погубити мене, я ж хочу загинути, щоб те її бажання здійснилось. Нехай же се стане притчею тим, що по нас житимуть, нехай побачать вони, що мені бракувало того, чого нещасним завше вистачало: сама можливість потіхи була вже для них потіхою, мені ж воно спричинює ще гірші муки, ще тяжчі страждання, які, я вже думаю, не минуться і з смертю.

Такими словами закінчив Карденіо довгу і невеселу повість свого кохання, і парох хотів уже був сказати йому кілька слів потіхи й розради, як раптом до його слуху долинув чийсь жалібний голос, котрий говорив про те, що буде сказано в четвертій частині нашої історії, бо третю її частину мудрий і певний дієписець Сід— Ахмет Бен-Енхелі уриває якраз на сьому пункті.

РОЗДІЛ XXVIII,

де оповідається про нову і приємну пригоду, що приключилась парохові та цилюрникові в тих самих горах

Щасливі і благоденні були ті часи, коли блукав світами найодважні-ший рицар Дон Кіхот з Ламанчі,. бо завдяки похвальному наміру, що він повзяв — воскресити й відродити до нового життя майже зовсім зниклий і вигаслий орден мандрованого рицарства,— нині, в наш вік, позбавлений веселих розваг, ми маємо змогу втішатися не лише незмірно цікавою правдомовною його історією, а й різними вклиненими в неї оповіданнями та приповістями, огулом беручи не менше приємними, хитросплетеними та правдивими, ніж сама історія; вона ж сама, снуючи далі свою добре чесану, сукану й мотану нитку, оповідає, що як тільки парох зібрався потішити Карденія, до його слуху долинув плачливий голос, що квилив-проквиляв такими словами:

— О Боже! Невже оце воно і є, те місце, що може стати за таємне схоронище цьому злиденному тілові, що його важкий тягар я мушу двигати проти волі своєї? Мабуть, що так, коли пустельність і безлюдність цих гір мене не оманює. Непорадна моя година! Справді, краще мені бути серед цього бескеття, серед цих нетрів, де я можу вільно жалітися небові на лиху мою недолю, аніж із людьми пробувати, бо ніхто на світі не спроможен розвіяти мої сумніви, розважити мою тугу, зарадити моєму лихові!

Парох і його супутники добре розчули й розібрали всі ці слова, і їм здалося (та так воно направду й було), що хтось їх промовив десь тут поблизу, от і рушили вони мовця шукати. Не ступили ж і двадцять ступнів, як за скелю під ясеном побачили молодого хлопця, вбраного по-сільському; обличчя його вони спершу не розгледіли, бо він нахилився і мив у річечці ноги. Підійшли вони так тихо, що він і не постеріг, бо на одно тільки вважав, як би ноги біліше вибілити, а ноги ті були в нього мов дві брилочки ясного кришталю, що в потічку між іншого каміння виросли. Аж іздуміли наші, як побачили, що ноги такі гарні та білі — не по ріллі їм би ступати, не за плугом-волами ходити, хоч одяг на хлопцеві за інше, бачиться, промовляв. Упевнившись, що хлопець їх не помітив, парох, який ішов попереду, кивнув тим обом, щоб за скелю сховались; от причаїлись вони всі та й стали дивитись, що то за хлопець такий і що він робитиме. На ньому була коротенька сіра гунька на дві поли, по поясу туго білою хусткою перехоплена, на ногах штани й сиві ногавиці сукняні, на голові знов же таки сивий сукняний берет; ногавиці були високо підтикані і відкривали білі, мов любайстер, голінки. Обмивши гарні свої ноги, хлопець дістав із-під берета рушничка і витер їх; добуваючи рушничка, він підвів голову, і тут підглядачі таку пишну вроду перед собою уздріли, що Карденіо обізвався пошепки до пароха: — Це не Люсінда,— значить, це не людина, а небесне створіння! Хлопець ізняв берета, труснув головою — і по плечах його роз-сипалось-розпустилось волосся, що йому й саме проміння соняшне могло позаздрити. Зрозуміли тут усі, що в тому хлоп'ячому сільському перевдязі дівчина ховалась, і ще ж така гарна та пишна, що ніхто з них ізроду такої не бачив, навіть Карденіо; той, правда, знав і бачив Люсінду, то казав потім, що тільки Люсіндина врода могла її красі дорівняти. Розкішне золотисте волосся не лише плечі їй укривало, а спадало ледве не до самих п'ят, таке було буйне та довге. За гребінець їй правили власні руки, і якщо ноги її в воді на кришталь скидались, то руки проти золотих кучерів білими латочками снігу одбивали; дивились вони всі троє на неї, любували, і чимраз дужче кортіло їм дізнатись, що воно за одна. Вирішили вони з своєї криївки вийти, та ледве заворушились, як та красуня підвела голову і, відгорнувши обіруч волосся від очей, подивилась у той бік, відки почула шарудіння. Скоро побачила їх, зірвалась на рівні, миттю підхопила клунок (певне, з одежею), що лежав коло неї, і як була боса, з неза-плетеним волоссям, так і кинулась тікати з переляку. Але тендітні її ніжки сіклися о гостре каміння, і чи пробігла шість кроків, чи ні, як уже й додолу впала. Тут ізблизились до неї всі троє, і перший озвався парох: [171] — Не тікайте, сеньйоро, хоч би хто ви були: єдине бажання тих, кого ви перед собою бачите,— служити вам. Даремне ви од нас бігти вдарились: ніжки ваші того не знесуть, та ми вам усе одно й не дозволимо.

Збентежена і спантеличена дівчина не відповіла йому ні слова. Тоді вони підійшли до неї ближче, і, взявши її за руку, парох заговорив ізнов:

— Волосся ваше, сеньйоро, зрадило те, що ховало ваше одіння; з усього знати, що не блага то була причина, яка змусила вас перебрати свою пишну вроду в такі не вельми гожі шати і загнатися в ці безвини, де ми тільки щасливим випадком могли здибатися з вами; хоч ми, може, й не здоліємо ділом помогти вам у горі, то принаймні спробуємо щось порадити. Хоч як людину притисне горе і біда, а поки вона жива, чом би їй не послухати ради, як рада та йде од щирого серця? Отож, шановна сеньйоро, чи, коли хочете, шановний сеньйоре, оговтайтесь від того ляку, що ми вам нагнали своєю появою, та й розкажіть нам усю вашу добру чи злую долю, а ми всі — і разом узяті, і кожен зосібна — готові з усієї душі спочувати вашому лихові.

Поки парох говорив, перевдягнена дівчина тільки дивилась на них ошелешено, не зронивши ні словечка і навіть устами не ворухнувши, як ото сільський хлопець, коли йому раптом покажуть якусь дивовижу, що він її зроду не бачив. Та парох не припинив своїх умовлянь, що все до одного зводились; тоді вона зітхнула зглибока і, перервавши мовчанку, обізвалась нарешті:

— Якщо навіть ці пустельні гори не можуть мене сховати, а розплетене й нечесане моє волосся не дозволяє устам моїм сказати неправду, то годі вже мені прикидатися, бо якби ви і вдали, що вірите мені, то хіба з чемності, а не з іншої якої причини. По сій передмові скажу вам, панове, що я глибоко вдячна за той інтерес, який ви до мене проявили, і готова задовольняти ваше прохання, хоч і побоююсь непомалу, що моє оповідання викличе у вас не лише спочуття, а й прикрий жаль, бо ви не знайдете ані ліків, щоб урази загоїти, ані слів потіхи, щоб утихомирити мої страждання.