Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі) - Сторінка 55

— Правду кажеш,— погодився Ансельмо.— Тож упевняючись на дружбу твою щиру, все тобі, Лотаріо, одкрию. Непутить мене, щоб ти знав, ось яка думка: чи справді дружина моя Камілла така честива й доброчинна, якою вона мені здається? А досвідчитись цього я можу лише взявши її чесноту на спиток, як ото золото вогнем на пробу беруть, бо я собі вважаю, друже мій єдиний, що цнота жіноча тоді тільки по-справжньому виявляється, як хто її на гріх підкушує, і та тільки жінка дійсно цнотлива, котра не дасться перелестити ані обіцянками, ані дарунками, ані слізьми, ані безнастанними зальотами настирних за-коханців. Велике діло, що жінка добра,— бо ніхто на лихе її не підбиває! Велике диво, що вона скромна й сором'язлива,— бо попуску їй нема, бо знає, що муж її скарає, як тільки на перелюбках ізловить! Тієї жінки, що чесна, бо боїться, або до гріха нагоди не має, ніколи я не шануватиму так, як ту, що за нею інші впадали, домагались її кохання, а вона з тої спокуси переможницею вийшла. З сієї ж то причини і ще багатьох інших, що я міг би тобі навести для підкріплення й підтвердження моєї думки, бажаю я, щоб дружина моя, Камілла, перейшла через усі ці труднощі, щоб чеснота її зазнала випробування в горнилі полум'яної пристрасті, і то з боку мужчини, гідного знести до неї мислі. Якщо вона вийде з цієї баталії переможницею (я гадаю, що так воно і буде), то я назву себе найщасливішою людиною в світі, скажу, що більше нема чого мені бажати, що доля послала мені за дружину ту, про яку мудрець глаголе: "Хто знайде жінку честиву?" Як же діло складеться не так, як я сподіваюсь, то свідомість того, що я вивірив правду, усолодить мені гіркоту сього аж надто дорогого досліду. Що ти мені не кажи, що не говори,— ніяка сила не одверне мене од цього задуму, я конче мушу його здійснити; отож, друже мій Лотаріо, жадаю я, аби саме ти стався знаряддям для переведення моєї думки в життя, і я створю для тебе всі умови, дам усе потрібне для того, щоб спробувати спокусити жінку скромну і чесну, доброзвичайну і безкорисливу. Коли я обирав тебе за виконавця сього небезпечного замаху, то керувався ще й тим міркуванням, що в разі твоєї перемоги над Каміллою, ти не доведеш тої перемоги до щирця, бо ми можемо вважати за доконане те, що легко могло б доконатись, отож ти образиш честь мою лише думкою і ця моя зневага буде похована в криївці твоєї мовчанки, що ж до мене самого, то я схороню таємницю до самої смерті. Поки не досвідчусь правди, то й життя мені не життя... Отож ставай не гаючись до сього любовного герцю, і то не мляво та оспало, а з усім палом і з усією пристрастю, якої вимагає моє рвійне бажання, з усією певністю й довірою, запорукою якої є наша дружба.

Отакії речі провадив Ансельмо, а Лотаріо слухав пильно, і ото тільки зразу озвався був словом, а після й губи не розмикав, поки той не скінчив; як же замовк Ансельмо, Лотаріо дивився на нього довгу хвилю здуміло й зачудовано, мов на невидальце яке, і врешті сказав:

— Чогось мені здається, друже мій Ансельмо, що це все ти мені на сміх говорив, а не насправжки; якби я був певен, що то не жарти, [207] я перебив би довгу твою річ і не дав би тобі зайти аж так далеко. Уже в мене й така думка роїться, що або ти мене не знаєш, або я тебе не знаю... Так ні ж, я добре знаю, що ти Ансельмо, а ти знаєш, що я Лота-ріо, біда лиш у тім, що ти вже, по-моєму, не той Ансельмо, що перше був, а я, по-твоєму, не той Лотаріо, за якого ти мене мав. Те, що ти мені сказав, немислимо було почути від колишнього мого друга Ансельма, того, що ти од мене вимагаєш, неможливо вимагати від Лотарія, котрого ти знаєш. Адже добрі друзі, мовляв поет, повинні випробувати одне одного й користатися взаємними послугами usque ad aras*, а се значить, що дружби не слід зловживати для богопротивних справ. Якщо такої гадки про дружбу був поганин, то християнин і поготів мав би знати, що яка б не була людська приязнь, не годиться заради неї втрачати приязні Божої. А як і припаде коли чоловікові занедбати спасіння власної душі, аби друга порятувати, на те вже не пуста і не блага має бути причина, от хіба коли йдеться про життя друга чи його честь. От ти й скажи мені тепер, Ансельмо: невже честі твоїй чи життю якась велика небезпека загрожує, що я мав би тобі на догоду зважитись на такий ганебний учинок? Авжеж, що ні! Насправді, як я подумаю, виходить так, що ти сам вимагаєш од мене, щоб я силкувався за всяку ціну позбавити честі й життя — тебе, мого друга, і воднораз себе самого. Адже як я позбавлю тебе честі, то тим самим одберу тобі життя, бо краще людині смерть, ніж безчестя, а коли я стану, як ти того хочеш, знаряддям твоєї згуби, то й сам добудуся безчестя, що рівнозначне смерті. Вислухай же мене, любий мій Ансельмо, май терпіння й не перебивай, поки не скажу всього, що я думаю про твій намір, а потім уже ти говоритимеш, а я слухатиму: буде ще в нас час.

* До вівтарів (латин.).

— Про мене,— погодився Ансельмо,— кажи все, що хочеш. І Лотаріо вів свою мову далі:

— Ти, Ансельмо, здається мені, міркуєш оце, як ті маври, що їх незмога переконати в неправдивості їхньої науки ані цитатами з Святого Письма, ані логічними умовиводами, ані символом віри, хіба що візьмеш якісь очевидні, показові, безсумнівні, достеменні, хоч рукою їх торкай, приклади, або наведеш незаперечні математичні докази, як от, приміром кажучи, такий: "Коли од двох рівних величин одняти рівні частини, то й остачі теж будуть рівні". А як словами їм нічого не докажеш (а так воно насправді й буває), то показуй хоч на мигах, хоч до самих очей піднось,— і все одно навряд чи впевниш їх у правдивості святої віри нашої. Таж мушу і я з тобою вдаватись до подібних способів і засобів, бо примха бажання, що заскочила тобі в голову, така неподобна й несосвітенно безглузда, що шкода праці зводити тобі на очі твої ж дурощі (інакше тут і не скажеш). Може, варто було б, щоб покарати тебе за лихий твій намір, і не розбивати твого недомислу, та дружба, що я до тебе маю, не дозволяє мені бути таким жорстоким і кидати напризволяще товариша, якому загрожує видима згуба. Зрозумій мене як слід. Чи не сам же ти, Ансельмо, казав мені, що я маю спокушати доброчесну, улещати доброчинну, задаровувати непідкупну, завойовувати неприступну? Сам казав. А як ти знаєш і вважаєш, що [208] жінка в тебе доброчесна й доброчинна, непідкупна й неприступна, то яка ж тобі ще недогода? Як ти гадаєш, що вона не дасться мені на підмову (а воно так і буде), то які нові, кращі титули додаси їй до тих, що вона вже нині має, яких нових достойностей вона в тебе набуде? Одно з двох: або ти маєш до неї інакшу думку, або сам не знаєш, чого хочеш. Якщо ти гадаєш, що вона не така, як ти кажеш, то навіщо ці випроби? На те хіба, щоб скарати її потім по своїй уподобі, яко жону нечестиву? Як же вона дійсно така добра, за яку ти її маєш, то з якої речі вивіряти саму щиру правду,— адже думка твоя про неї залишиться та сама, що й перше була. Тільки недоумки або одчайдухи (це вже крайній аргумент) зважуються на справу, од якої слід чекати скорше біди, ніж добра, особливо як їх ніхто до того не силує й не змушує, а про замір їхній можна загодя сказати, що він явно неслушний. Буває, правда, що люди йдуть на важкі, небезпечні справи заради Бога чи заради світу (або заради того й того воднораз): заради Бога подвизаються святі, провадячи життя янголів у людських тілах; заради світових благ інші борознять безмежні моря й океани, забиваються в хтозна-які краї, між різні предивні народи, аби собі фортуни запобігти; заради Бога і водночас заради світу вершать свої подвиги завзяті вояки: ледве загледять у мурі ворожім пролом од ядра гарматного, зараз забувають усякий страх і, не дбаючи про видиму небезпеку, окрилені єдиним бажанням — полягти за віру, рідний край і короля свого, ринуть безбоязно в саме пекло, назустріч смерті, що звідусіль на них чигає. Ото все справи, хоч і важкі та небезпечні, а варто їх підіймати собі на славу, честь і пожиток. А ти бач яку задумав — як і доведеш її до діла, то не матимеш ні слави в Бога, ні шани од людей, ні блага світового не придбаєш: навіть як усе випаде по-твоєму, не буде тобі ні втіхи, ні зиску, ні честі; коли ж, не дай Боже, станеться інакше, то нещаслива твоя доля: хоч ніхто й не знатиме про лихо, що тебе спостигло, радості од того буде мало,— досить, що ти сам про нього знатимеш, і будеш каратися й мучитися, поки віку твого. Щоб упевнити тебе в правдивості моїх слів, доточу прикінцеву октаву з першої частини "Сліз апостола Петра", що написав знакомитий поет Луїджі Тансілло. Ось що в ній говориться:

День устає, вогнем палає схід,

В грудях Петра палає біль і сором:

Нічий його не зустрічає вид,

Та він свій гріх духовним бачить зором.

Хто щиродушний, сам вчуває стид,

Не жде, щоб інший хтось карав докором,

Сам за гріхи себе присоромля,

Хоч бачить їх лиш небо та земля.

Отак же й тебе не врятує од муки таємниця — плакатимеш невтишимо якщо не очима, то кривавими слізьми серця, як той нерозумний лікар, що, повідає славний поета, пішов на спробу з чарою, од якої обачно відмовився мудрий Рінальдо: хоч то, може, й вигадка поетична, та містить вона в собі скриту моральну науку, яку треба зрозуміти, затямити й добре засвоїти. А тепер скажу тобі ще одну річ, аби ти остаточно переконався в хибності свого наміру. Уяви собі, Ансельмо, що з волі неба або ж просто з щасливої нагоди ти став паном і законним властителем [209] чудодивного діаманта, добротою й чистотою якого захоплювались би всі знавці-клейнодники, що його бачили, і славили б в один голос і в одну душу, що другого такого прикметного, добротного й шляхетного самоцвіта в природі бути не може, та й сам ти це знав, не мавши жодної причини до сумніву,— то скажи, чи гаразд би ти вчинив, якби поклав того діаманта під молотом на ковадлі та й почав його з доброго дива бити-дробити: ану ж, мовляв, чи справді він такий міцний та добрий, як люди славлять? Хай би навіть проба вдалася і діамант витримав цю дурну перевірку — від того цінність і слава його не зросла б, ну, а вже якби розбився (се теж річ можлива), тоді все пропало,— діаманта б не стало, а на його властителя всі казали б, що він несповна розуму.