Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі) - Сторінка 56

Вважай, Ансельмо мій любий, що й Камілла твоя :— то дорогоцінний діамант у твоїх і людських очах і що не слід наражати тої дорогоцінності на небезпеку, щоб не розбилась, буває, бо як лишиться цілою, то вартості їй од того не прибуде, як же не витримає і розіб'ється, то подумай тепер іще, як тобі житиметься без неї, як нарікатимеш сам на себе, і то по праву, що і її знівечив, і себе занапастив. Знай же, що немає в світі скарбу над жінку чесну та вірну і що в жінки честь — то добра слава, якою вона серед людей тішиться. А добра слава дружини твоєї, як сам здоров знаєш, така, що вищої бути не може,— то навіщо ж брати цю істину під сумнів? Не забувай, друже: женщина — істота недовершена, тож не годиться ставити їй на дорозі перепон, об які вона могла б спіткнутися і впасти, а слід, навпаки, усувати з-перед ЇЇ шляху всі такі спбтички, щоб легко й необтяжливо дійшла вона можливого ступеня досконалості, яка для неї полягає в цноті. Природознавці розповідають, що в горностая хутро біле-білісіньке, так от як полюють на се звірятко мисливці, то на ось які хитрощі беруться: вистежать усі його ходи та лази та й пообкидають їх геть болотом, а тоді вже виганяють його туди: побачивши грязюку, горностай спиняється як стій і дається зловити, аби тільки не забруднити, не скаляти білого вбрання свого, що він його цінує понад волю свою й саме життя. А чесна й вірна дружина — се той же самий горностай, чеснота її над сніг незайманий чиста і біла, отож хто хоче, щоб вона її вберегла, а не втратила без пуття, нехай не чинить робом тих, що на горностая полюють, нехай не підпускають її і близько до бруду нечесних подарунків та лестощів настирливих закоханців, бо можливо (та ще й дуже), що з природи своєї вона не досить тверда й стійка, щоб сама могла подолати чи обійти такі перешкоди,— отож треба прибрати їх з її дороги, щоб перед очима в неї лише цнота непорочно біліла да добра слава золотим сяйвом сіяла. А ще можна порівняти жінку честиву до свічада з ясного та чистого кришталю: чисте ж то воно та ясне, але дихни лишень на нього — зразу мутніє і тьмяніє. До жінки честивої так треба ставитись, як до святощів: поклоняйся, та не торкайся. А стерегти й шанувати її треба так, як стережуть і шанують садок, повний квіту рожевого: не дає господар нікому його топтати чи руками чіпати,— нехай люди лиш іздалеку, з-поза огорожі ґратчастої, на ту красу любують, тими пахощами втішаються. Вкінці нагадаю тобі ще вірші з новітньої комедії, що мені на думку спали і до теми нашої розмови якраз, по-моєму, приходяться. Там один старий і мудрий чоловік радить батькові молодої [210] дівчини, щоб добре пильнував її, стеріг і доглядав; багато всячини казав він про це, а між іншими і такі були слова:

Жінка зроблена зі скла,

А чи довго їй розбиться

— Вивіряти не годиться,

Бо спіткає доля зла.

Важить там не випада,

Де чекають певні втрати:

Легко скло те поламати,

А ісклеїти — шкода.

Знає це весь рід людський,

Ну і я, звичайно, знаю:

Куди хоч ховай Данаю

— Знайде дощик золотий.

Досі я говорив лише про те, що стосується тебе, Ансельмо; послухай тепер дещо з того, що належиться до мене; може, я й надто широко річ розводжу, та ти вже пробач: треба ж нам якось виблудитися з сього лабіринту, в який ти самохіть попав і з якого я маю тебе вивести. Ти вважаєш мене за свого друга — і хочеш позбавити мене честі, що зовсім несполучне з дружбою; мало того, ти жадаєш, щоб я в свою чергу зганьбив твою честь. Що ти хочеш мене зганьбити, се цілком ясно: адже як я послухаю тебе й почну впадати коло Камілли, вона подумає, що я чоловік безчесний і безпутний, раз дозволяю собі й допускаю вчинки несумісні з моїм становищем і з обов'язками нашої дружби. Що ти хочеш, аби я зганьбив тебе, річ так само певна: як помітить Камілла, що я до неї залицяюсь, вона подумає, що я побачив у ній щось легковажного, через те й насмілився одкрити їй своє гріховне жадання; як же вона буде, на її думку, знеславлена, то та неслава й на тебе впаде, бо ти належиш їй, а вона тобі. Так уже воно в світі ведеться, що як убреде чия жінка в гріх чужоложний, то хоч би чоловік про те й не знав і не давав жодної до того притоки, хоч би й не мав він змоги дбанням своїм і старанням тому лихові зарадити, люди прикладають до нього різні ганебні та принизливі прикладки; ті, що знають про зраду його жінки, дивляться на нього завжди з погордою, замість співчувати йому: адже та біда сталася не з його провини, лише з лихої натури його дружини. Коли хочеш знати, чому невірна дружина вводить у неславу свого мужа, навіть коли той не відає про зраду, сам до неї непривинний і непричетний, то слухай сюди, слухай терпляче й пильно, бо все те має вийти на твою користь. Коли Господь создав праотця нашого в раю земному, глаголе Святе Письмо, він наслав на Адама твердий сон, вийняв йому з лівого боку ребро і создав із того ребра праматір нашу Єву; як же прокинувся Адам і глянув на неї, зразу сказав: "Се ж кість од костей моїх і тіло від тіла мого". А Господь рече: "Оставить чоловік отця свого і матір свою та й приліпиться до жони своєї, і будуть удвох тілом одним". Тоді ж то й було встановлене священне таїнство шлюбу, узи якого може розірвати єдино смерть. І се чудовне таїнство таку велику силу й міць у собі має, що з двох душ робить одне тіло, а в добрім подружжі й надто: дві душі, а воля одна. [211]

А як тіло жони то одне тіло з мужевим, виходить, що як прикинеться в неї яка пляма чи сказа, воно й на мужеві окошиться, хоч би сам він, як я вже казав, і не був тому лихові причиною. Як болить людині нога чи ще там який сустав, біль той відчуває все тіло, бо воно ж тіло одно; як заниє кісточка, то й голові дошкуляє, хоч вона тому й не винна,— отак же й чоловік є причасником і причетником жінчиної ганьби, бо чоловік і жінка то одна спілка. А що всяка честь на світі і всяке безчестя береться з плоті і крові, то й ганьба жони нечестивої падає на голову мужеві і незнання не рятує його од неслави. Подумай же, Ан-сельмо, на яку ти наражаєшся небезпеку, хотячи збаламутити спокій доброї дружини твоєї, подумай, які недовідомі пристрасті може розбуркати оця марна й нерозважна цікавість у грудях цнотливої твоєї малжонки; зваж і на те, що виграш твій буде мізерний, а програти можеш стільки, що ніякими словами не скажеш і не злічиш. Як же все те, що я тобі говорив, неспроможне одвернути тебе від злощасного твого наміру, то пошукай іншого знаряддя ганьби твоєї і недолі, бо я не годен і не згоден стати таким знаряддям, хоч би навіть мав через те втратити дружбу твою,— а більшої втрати я собі не можу уявити.

Сеє сказавши, замовк доброчесний і обачний Лотаріо, Ансельмо ж стояв замислений і збентежений, довгу хвилю й до слова не міг прийти; вкінці відповів йому так:

— Пильно і уважно, ти сам це бачив, слухав я, друже мій Лотаріо, все те, що ти мені хотів сказати, і в усіх речах твоїх, прикладах і притчах бачив я велику мудрість твою і правдиву понад усяку міру приязнь твою до мене; добре бачу також і охоче визнаю, що як не прийму ради твоєї, а піду своїм трибом, можу одбігти блага й напитати собі лиха. Вже з цього мусиш ти пізнати, що напала на мене така хвороба, як ото часом на жінок нападає, коли їм притьмом хочеться їсти землю, глину, вугіль і ще всяку погань, що й глянути на неї гидко, не то що їсти. Отож треба добрати хитрого якогось способу, щоб мене уздоровити, і се можна буде зробити недорогим коштом: ти почни потроху залицятися до Камілли, так собі жартом, аби-аби — не така вже вона, думаю, легкодуха, щоб од першого натиску мала в цноті своїй схибнутися. Я задовольнюся цим першим початком, а ти виконаєш таким чином обов'язок дружби і знов мене на світ народиш, довівши, що мені не загрожує безчестя. Ти повинен погодитись на се хоч би тому, що я твердо наважився перевести таку випробу, а ти, ревно дбаючи про честь мою, не попустиш, щоб я наражав її на небезпеку, виявляючи мій шалений задум комусь чужому. Щоправда, твоя честь може спочатку вмалитися в очах Камілли, як станеш ти до неї лицятись, але згодом, як ми переконаємось у її вірності, ти сам їй щиро признаєшся про сю нашу змову, і честь твоя одновиться в своїх правах. Отож, як бачиш, ризик для тебе невеликий, а послугу ти мені можеш зробити неоціненну: погодься, хоч тобі, може, воно й незручно, бо кажу ж тобі, я ладен задовольнитися початком — тільки всієї й справи.

Побачив Лотаріо, що Ансельмо твердо й безповоротно на те діло наважився, що ніякими вже міркуваннями й притчами його несила розраяти і він може, як нахвалявся, звіритися комусь іншому — то й вирішив, аби уникнути більшого лиха, погодитись на його пропозицію, [212] хоч поклав собі в думці так справу повести, щоб і Ансельма задовольнити, і Камілли дарма не баламутити. Отож він попрохав свого друга, щоб нікому нічого не казав, бо ту справу він, Лотаріо, бере на себе і ладен розпочати її, коли тільки Ансельмо захоче. Міцно обійняв Ансельмо товариша свого вірного і дякував йому сердечне за ту його готовність, мов то була не знати яка ласка. Тут же вони й домовились удвох, що почнуть ту справу з завтрішнього дня; Ансельмо обіцяв усе так влаштувати, щоб Лотаріо мав час і змогу розмовляти з Каміллою на самоті, а також дати йому грошей та клейнодів усяких на подарунки. Він порадив також, щоб Лотаріо співав їй серенади та писав вірші на її честь, а якщо те дуже клопітно, то він, Ансельмо, сам їх складатиме. На все те Лотаріо погоджувався,— але думка в нього була не та, що в Ансельма.

От домовились вони про все та й пішли до Ансельма додому; там уже Камілла чекала на свого мужа з тривогою, бо того дня він вернувся пізніше, не так, як звичне. Незабаром Лотаріо пішов до себе додому, і на душі йому було якось маркітно: Ансельмо то тепер задоволений, але що йому робити, як із цієї халепи вискочити? Думав він про те цілу ніч та й надумав, якого способу ужити, щоб і Ансельма ошукати, і Каміллу нічим не образити.

Другого дня він прийшов обідати до Ансельма, і Камілла вітала й шанувала його вельми приязно, як найкращого мужового приятеля. Як уже пообідали й прибрали зі столу, Ансельмо попрохав Лотарія лишитися з Каміллою, бо йому, мовляв, набігла пильна справа і він мусить одвихнутися з дому на яких півтори години.