Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі) - Сторінка 65

Одного дня, виго-дивши хвилю, як монастирська брама нарбзтвір стояла, поставив він двох своїх на чатах біля входу, а з третім кинувся шукати Люсінди. Люсінда була саме на подвір'ї, з черницею якоюсь розмовляла; не давши їй отямитись, вони вхопили її і одвели в певне місце, де можна було дістати весь потрібний припас, щоб її далі везти. Те все вдалося їм дуже добре, бо монастир стояв у щирому полі, на одшибі, далеко від людської оселі. Як побачила Люсінда, в чиї руки вона попала, зразу знепритомніла, а як прийшла знову до тями, то не промовила жодного словечка, водно тільки плакала та зітхала. Отак і довезли вони її, мовчущу та плачущу, до сього заїзду, що видається йому тепер, казав, райським присінням, де кінчаються і зникають усі злигодні земнії.

РОЗДІЛ XXXVII,

де продовжується історія преславної принцеси Обізіяни та оповідаються інші кумедні події

Слухав усе те Санчо, і жаль непомалу огортав йому душу: всі його надії на титул високий танули й розвіювались димом, бо прекрасна королівна Обізіяна обернулась раптом у Доротею, велетень став любісінько [240] доном Фернандом, а пан його Дон Кіхот спав собі твердим сном і гадки не мав про те, що тут сталось. Доротея не могла ще ніяк повірити, що теє щастя їй не приснилось, Карденіо стояв як очманілий, та й Люсінда не прийшла ще цілком до пам'яті. Дон Фернандо складав дяку Всевишньому, що він, милосердний, вивів його з того безвихідного, здавалось, лабіринту, в якому він мало не згубив життя свого й доброї слави, та і всі. подорожні, що в корчмі зібрались, раділи та втішались із щасливої розв'язки тієї безнадійно заплутаної справи. Парох, яко чоловік зналий і дотепний, зумів пояснити гаразд, як, що і до чого і віншував кожного зосібна щасливою долею. Та найдужче раділа, мабуть, корчмариха, бо Карденіо й священик пообіцяли їй, що відшкодують із чохом усі ті втрати, яких вона зазнала з Дон Кіхотової причини. Один тільки Санчо, як ми вже сказали, був сумний та невеселий; з понурим видом підійшов він до свого пана, який саме зо сну прокинувся, і сказав:

— Можете спати, пане Рицарю Сумного Образу, скільки заманеться вашій милості: не треба вам більше ані велетня жадного вбивати, ані принцизні царства повертати, бо всій тій справі, як то кажуть, уже кінець і вінець.

— І я так думаю,— обізвався Дон Кіхот.— Ох і довелося ж мені з тим велетнем поморочитись! Не знаю, чи ще випаде коли на мою долю другий такий запеклий та завзятий бій. Я як кресонув — раз! — і голова йому з пліч, а крові з нього стільки виточив, що по землі дзюр-ками бігла, як та вода.

— Певніше сказати, як те червоне вино,— поправив Санчо.— Як вашій милості ще, може, невідомо, то знайте: той зарубаний велетень — то бордюг пробитий, кров — то шість гарців червоного вина, що в його череві було, а голова — то пся мама, що мене вродила... А, бодай же йому все зле-лихе!

— Що ти мелеш, навіжений? — обурився Дон Кіхот.— Чи ти з умом, чи без ума?

— Уставайте, пане,— сказав Санчо,— та гляньте самі, що ви тут на-броїли: немало, видно, доведеться нам за те заплатити. Та подивіться заразом і на королицю, що вже на звичайну собі панійку перекинулась, Доротеєю дражнять,— і ще тут багато такої всячини наробилося, що здивуєте, як самі побачите.

— А от і не здивую,— заперечив Дон Кіхот.— Я ж тобі, Санчо, ще той раз, здається, казав, що в сьому заїзді творяться всякі химо-роди, то, мабуть, і тепер тут не без примхи.

— Може б, я й повірив,— сказав Санчо,— так добре знаю, що як гойдано мене в ковдрі, то були ніякі не чари й не химери, а все уявки й насправжки діялось. Я ж сам бачив, як оцей самий корчмар тримав ковдру з одного кінця і підкидав мене вгору до самого неба так хвацько і шпарко, що аж ну, ще й реготів на всі заставки. І хоч я собі грішним ділом чоловік простий, проте певно знаю, що як там були знайомі люди, то вже ніяке не чарування, а лихої години шурування, та й годі.

— Ну, нічого,— заспокоїв його Дон Кіхот,— якось-то воно буде. Дай мені в що одягтися, вийду та погляну, які там новини та переміни, що ти оце понарозказував. [241]

Санчо подав панові одежу, і той почав одягатись; поки те діялось, парох розповів дону Фернанду та іншим подорожнім про Дон Кіхотове божевілля і про ті хитрощі, за допомогою яких вони виманили його з Бідної Скелі, де він покутував нібито погорду, що мав од своєї сеньйори; не забув же згадати й за ті пригоди, про які почув од джури. Слухачі дуже тому чудувались і добре сміялись; їм здавалося, як і всім іншим, що про те раніш чували, що такий дивочний блуд не охмарював ще, певно, жодної макоцвітної голови. Парох сказав далі, що тепер, коли Доротеїні справи обернулись так щасливо, вони вже не можуть довершити свого заміру, тож треба знов вигадати й вимислити іншу якусь штуку, аби сердешного гідальга так чи сяк додому допровадити. Карде-ніо зохотився довести попередній задум до кінця, а ролю Доротеї, казав, може перебрати на себе Люсінда.

— Ні,— заперечив дон Фернандо,— нехай уже Доротея далі своє провадить; якщо до села сього доброго гідальга не надто звідси далеко, я радий буду причинитись до його рятунку.

— Буде туди яких два дні дороги.

— Та хоч би й більше було — заради такого доброго діла не жаль і круга накинути.

Тим часом Дон Кіхот вийшов із своєї комірчини у повній озброї, з Мамбріновим шоломом на голові (хоч і добре вже погнутим), щитом в одній руці і ратищем чи сулицею у другій. Чудернацький вигляд рицаря вразив дона Фернанда і всю компанію; уп'явшись очима в те видовжене на півмилі худе й пожовкле обличчя, в ту недомірну збрую, що так не пасувала до його гордої постави, всі мовчали й чекали, що ж він скаже. Він же з великою повагою і гідністю звів очі на прекрасну Доротею і промовив:

— Довідався я од зброєносця мого, препишна сеньйоро, що величність ваша нанівець зійшла, а вся ваша істота відмінилась, бо з королеви й вельможної володарки сталися ви звичайною собі дівицею. Коли те вдіялось силою чарів родителя вашого, короля і чаклуна, який боявся, що я не зможу подати вам потрібної і належитої допомоги, то мушу вам сказати, що він неук і невіголос, несвідомий зовсім рицарської справи. Якби він був пильніше розчитався в рицарських історіях, якби простудіював їх уздовж і впоперек, як я, то мав би дізнатися, що й рицарям меншої проти мене слави траплялося звершати трудніші подвиги, аніж убити якогось там великанчика; хоч би яким грізним і зухвалим він не здавався. Небагато годин уплило від тої хвилі, як я з одним таким зустрівся, і... Не буду казати далі, щоб не подумали, ніби я величаюсь, але непохибний час, виявлювач усіх на світі таємниць, сам колись розкаже за мене всю правду.

— Зустрілися ви не з одним великанчиком,— упав йому в річ господар заїзду,— а з двома винними бордюгами.

Та дон Фернандо зацитькав його, щоб не перебивав мови рицареві, і Дон Кіхот провадив далі:

— Тим я й говорю вам, висока, хоч і визута з своєї предківщини володарко, щоб ви не давали віри отцю вашому, як він дійсно одмінив з вишменованої причини вашу істоту, бо немає на сім світі такої небезпеки, через яку не проклав би собі дороги мій меч: ним одрубав [242] я і поверг у прах голову супостата вашого, ним же в недовгім часі покладу на вашу голову корону вашого царства.

Сеє сказавши, замовк Дон Кіхот, чекаючи на відповідь принцеси; Доротея ж, знаючи, що дон Фернандо погодився довести всю штуку до кінця, аби рицаря якось додому спровадити, обізвалася до обранця свого урочисто і воднораз ласкаво:

— Хоч би хто вам сказав, зацний Рицарю Сумного Образу, ніби я одмінила суть свою і істоту, він увів вас в очевисту оману, бо ким я була вчора, тим лишаюсь і нині; щоправда, трапився мені в межичасі один щасливий випадок, що несподівано подарував мені сподіване благо і певною мірою змінив мою подобу, але попри ту зміну я зосталась такою самою, як перше була, і ту саму маю в серці думку: хочу, як і перше хотіла, правом потужної вашої правиці вернути собі право-правні свої володіння. Тим-то, добродію і пане мій любий, нехай ваше добродійство поверне честь отцю моєму, котрий мене спородив, визнавши його за чоловіка мудрого та обачного, бо то саме він наукою своєю знайшов певний і легкий порятунок на мою біду: адже якби не ви, добродію, то ніколи б не бачити мені щастя, яке випало нині на мою долю. Правдивість моїх слів можуть засвідчити оці віри годні панове, що тут присутні. Вкінці скажу, що в дорогу маємо рушити завтра, бо сьогодні вже все одно далеко не заїдемо. Сподіваюся, що з Божого призвоління і з допомогою мужнього вашого серця розпочата вами справа дійде нехибно до щасливого кінця.

Таку орацію виголосила бистроумна Доротея; вислухавши її, Дон Кіхот обернувся до Санча і сказав спересердя:

— Слухай же тепер, Санчисько, що я тобі скажу: друге таке лайда-чисько, як ти, навряд чи знайдеться ще в цілій Гишпанії. Ах ти ж, брехуняко всьогосвітній! Чи не ти говорив мені оце щойно, ніби з сієї королівни вчинилась якась там дівчина Доротея, а голова, що я одтяв велетневі, то вже ніби твоя пся мама, і цими дурницями так мені памо-роки забив, як ніхто ніколи. Клянусь... (тут він звів очі до неба і зціпив зуби), я тобі такого дам перегону, що стане того пам'яткового на всіх брехливих джур, котрі служитимуть при мандрованих рицарях до кінця світу!

— Упиніть ваше серце, мій пане,— одказав Санчо.— Може, я й справді щось не так блявкнув про переміну пані принцизни Обі-зіяни, а що вже про ту голову великанську чи про ті бордюги розпороті та про вино порозливане, що то не кров — от їй же Богу моєму, що існісіньку правду сказав! Хоч і самі на ті понівечені бордюги гляньте, вони там у вас у головах, і вина досі калюжа стоїть на помості. От як доведеться вам капшуком брязнути, тоді й самі повірите, як господар плати спитає. А що пані принцизна яка була, така є, то мені ж самому воно краще: моє, виходить, од мене не втече!

— Ну що ж, Санчо,— промовив Дон Кіхот,— даруй мені на цім слові, але скажу тобі, що дурень єси, та й годі!

— І правда, що годі,— підхопив дон Фернандо,— облишмо краще сю розмову. Коли вельможна принцеса волить їхати завтра, а не сьогодні, задля пізньої доби, то так і маємо вчинити. А поки ще до зав-трього, ми можемо згаяти цілу ніч у приємній бесіді, а зранку виїдемо і [243] всі будемо супроводити пана Дон Кіхота, бо хочемо бути самовидцями небачених і нечуваних подвигів, які він звершить у сій нелегкій справі, що лягла йому на плечі.