Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі) - Сторінка 63

Почав писати, та так і не дописав до кінця, бо духу вже не стало: сконав, сердега, з того жалю, що напитав собі безрозсудною своєю цікавістю. А господар ждав, ждав, що вже ніби [233] пізно, а гість усе голосу не подає, та й увійшов до Ансельма в кімнату глянути, чи не погіршало йому, аж він лежить долілиць, половиною тіла на ліжку, а другою на столі, коло списаного паперу, ще й перо з руки не випало. Господар підійшов до нього, окликнув спершу — не озивається, схопив за руку — аж вона холодна: вмер. Без міри здивований і засмучений, покликав він домівників своїх, аби вони були свідками нещастя, яке спіткало Ансельма, а потім прочитав листа, написаного, як він упізнав, власною рукою небіжчика. В листі ж тому ось що стояло.

"Безглузде й безрозумне бажання збавило мені віку. Коли звістка про мою смерть дійде до Камілли, нехай вона знає, що я прощаю її: несила була їй чудеса творити, і я даремно вимагав сього од неї. А якщо я сам був причинцею своєї ганьби, то немає рації..."

Ось поти було Ансельмового письма — в тій хвилі, не докінчивши речення, докінчив він дні свої. Назавтра господар дому переказав сумну звістку родичам покійного — ті вже знали про його лихо, знали також, що Камілла перебуває в монастирі і ледве не помандрувала слідом за своїм мужем на той світ — та не за ним вона жалкувала, а журилася, що коханець десь іщез. Кажуть люди, що, вдовою ставши, не хотіла вона ані з монастиря виходити, ані постригу приймати, та через деякий час дійшла до неї чутка, що Лотаріо загинув у бою, що сточив пан де Лотрек із преславним отаманом Гонсалом Фернандесом Кордов-ським (було се в Неаполітанському королівстві, куди подався невірний друг із запізнілим каяттям своїм). Як дізналась про те Камілла, одягла черниче вбрання та й померла невдовзі з жалю і смутку великого. Отак із божевільного почину дійшли всі троє дочасного кінця.

— Повість мені сподобалась,— промовив священик,— от тільки зроду не повірю, щоб так воно і справді було. А коли ся історія вигадана, то вигадано її не дуже вдало: не можна собі уявити, щоб де знайшовся такий нерозумний муж, як Ансельмо, і робив отакі ризиковані випроби. Нехай би ще коханець вивіряв отак коханку, то річ можлива, але щоб муж свою жону — то вже ніколи в світі. Ну, а сама розповідь така добра, нічого не скажеш.

РОЗДІЛ XXXVI,

де оповідається про інші незвичайні події в тій же таки корчмі

Поки те діялось, корчмар, що стояв при в'їзній брамі, сказав:

— О! їде сюди ціла валка подорожніх. Як завернуть до нас, то гуляй, душа!

— А що там за люди? — поцікавився Карденіо.

— Четверо верхівнів,— одказав корчмар,— на коротких, бачиться, стременах, із списами й тарчами та з чорними заслонами на виду коло них жінка в білій одежі, на сідлі-колисці, обличчя їй так само запнуте, а ззаду ще двоє пахолків піших. [234]

— Чи вже близько? — спитав парох.

— Близько,— одказав господар,— вважай, приїхали.

Сеє почувши, Доротея запнула собі обличчя, а Карденіо пішов у комірчину до Дон Кіхота; ледве вони встигли це зробити, як до корчми в'їхали вже всі подорожні, про яких говорив господар. Чотири вершники, всі, як один хорошого росту й гожої постави, зіскочили з коней і допомогли зсісти дамі, що їхала в жіночому сідлі; один із них узяв її на руки і посадовив у крісло, що стояло біля дверей тієї комірчини, куди ото сховався Карденіо. За весь цей час ні вона, ні її супровідники не відслонили облич своїх і не промовили ні слова, тільки як у крісла сідала, зітхнула глибоко й руки опустила, мовби недужа була чи знемо-жена. Пахолки піші одвели коні до стайні.

Парох до всього того пильно приглядався — цікаво йому було знати, що воно за люди такі, що заслон не знімають та все, знай, мовчать. От він і пішов до слуг на довідки, спитав у одного.

— Та Бог їх святий знає, хто вони такі,— одказав пахолок.— Видно тільки, що пани якісь великі, особливо той, що то брав на руки тую он пані, що ви, добродію, бачили. Се я тим кажу, що всі інші ставляться до нього з шанобою і завсігди те роблять, що він загадує чи наказує.

— А хто ж така ота пані? — допитувався парох.

— І сього вам не скажу,— відповів пахолок,— бо скільки їдемо, я і в образ її не бачив, тільки чув не раз, як вона стогнала та зітхала, от-от, здавалось, душі пуститься. Воно й не дивина, що ми з товаришем не гурт про них знаємо, бо щойно від позавчора їх супроводимо: здибали вони нас по дорозі та й поєднали-намовили, щоб разом із ними до Андалузії правитись. Добру, кажуть, дадуть плату.

— Може, ви хоть чули з розмови, як когось із них зовуть? — питав далі парох.

— Та ні-бо, не чули,— одказав пахолок,— подорожують усі мовчки, що аж диво бере, тільки й чути, як та бідолашна пані зітхає та хлипає, аж жалько: певно, неволею її кудись везуть. Як з убрання судити, то вона, мабуть, черниця, або ще білиця, тільки лаштується в монастир; може, через те так і вбивається, що не лежить їй душа до того чер-ничення.

— Все може бути,— промовив парох.

По сім слові покинув слуг і вернувся до Доротеї; вона ж, почувши, як зітхає та незнайомка під запиналом, підійшла до неї і спитала співчутливо:

— Що вам болить, пані моя? Коли в вас, може, яке горе, що жінка жінці вміє розважити й розраяти, то скажіть — яз дорогою душею рада вам услужити.

Засмучена пані і словом на те звертання не обізвалась; Доротея ще раз запропонувала їй свої послуги, але вона все мовчала, як затялася. Тут приступив до них пан із закритим обличчям (той самий, що, казав пахолок, усі його слухають) і сказав Доротеї:

— Не завдавайте собі клопоту, пані, аби сій жінці чимось прислужитись: така в неї вдача, що зроду за вчинене їй добро не подякує. І краще не питайте в неї нічого, як не хочете почути з уст її неправди. [235]

— Я зроду не говорила неправди,— перервала нарешті свою мовчан— ¦ ку жінка,— якраз навпаки, вся моя біда постала з'того, що я була завше ¦ правдива і не терпіла облуди; я хочу, аби ви самі це засвідчили, бо моя правдомовність зробила вас брехуном і ошуканцем.

Ці слова ясно й виразно дійшли до слуху Карденія, якого од тієї жінки відділяли тільки двері Дон Кіхотової комірчини; як він їх почув, зараз скрикнув на весь голос:

— Боже правий, що я чую? Чий то голос дійшов до мого слуху? Жінка аж кинулась, почувши його вигук, і рвучко обернулась назад;

не побачивши того, хто кричав, вона зірвалась на рівні ноги й рушила до дверей, але її супровідник зупинив її, не дав ступити і кроку. В цьому сум'ятті й замішанні спала раптом тафта, що заслоняла її обличчя, і всі присутні побачили ту пишну вроду, те чудове личко, хоч було воно в тій хвилі бліде й налякане, а очі блукали неспокійно по всіх напрямках, мов у божевільної; Доротею і всіх, що на незнайомку дивились, аж жаль обгорнув, що їй така причина склалась. Той же, що з нею приїхав, так міцно тримав її за плечі, що не мав навіть змоги поправити своє запинало, що спочатку було зсунулося трохи, а згодом і зовсім з обличчя спало. Доротея, що теж підбігла й підтримувала ту жінку, підвела очі й побачила, що то був не хто інший, як муж її, дон Фернандо. Як же його впізнала, десь із-під самого серця видобувся їй болючий, протяглий зойк; вона зомліла та так і похилилась навзнак — щоб ци-люрник, близько стоячи, був її не підхопив, була б упала додолу. Тут підбіг до неї парох, зняв їй з обличчя покривало і бризнув водою. Скоро він її відслонив, дон Фернандо (бо то був справді він) впізнав свою Доротею і аж омертвів, а проте не випускав із рук Люсінди, бо то ж не хто, а таки Люсінда намагалася що є сили випручатись із його обіймів: вона-бо впізнала по голосу Карденія, а той її. Карденіо теж почув отой зойк, що вихопився з грудей у Доротеї, як її обняли млості; він подумав, що то зойкнула Люсінда, і вискочив із-за дверей у великій тривозі: перший, на кого впав його погляд, був дон Фернандо, що тримав в обіймах Люсінду. Дон Фернандо також одразу впізнав Карденія, і всі троє — Люсінда, Карденія й Доротея мов оніміли з великого дива, не тямлячи, що вони і де вони.

Усі мовчки ззиралися одне на одного: Доротея на дона Фернанда, дон Фернандо на Карденія, Карденіо на Люсінду, а Люсінда знов на Карденія. Перша перервала мовчанку Люсінда, обізвавшись до дона Фернанда такими словами:

— Пустіть мене, сеньйоре Фернандо, заклинаю вас вашою власною самоповагою, якщо ви вже не можете сього зробити з поваги до когось іншого! Пустіть мене до того муру, по якому любо мені витись хмелиною, до тої підпори, од якої не могли мене одірвати ваші зальоти й загрози, ваші обіцянки й дарунки. Дивіться, якими предивними й недовідомими шляхами привело мені небо правдивого мужа мого. Не раз уже могли ви, собі ж на шкоду, пересвідчитись, що смерть одна зітре його з моєї пам'яті. Нехай же се гірке розчарування (як ви не бачите кращої ради) змінить вашу любов на лють, а ласку на гнів, нехай загину я од вашої руки: я готова втратити життя перед очима в любого мого мужа і не вважатиму се за даремну жертву. Може, хоть смерть [236] моя переконає його, що я була вірна йому до останнього подиху.

Тим часом Доротея очутилася з зомління і, вислухавши Люсіндину мову, зрозуміла, хто вона така. Бачучи, що дон Фернандо не випускає дівчини з обіймів і нічого не відповідає на її слова, вона на превелику силу зрушила з місця, впала перед ним навколішки і, розливаючись ревними та гожими сльозами, так до нього промовила:

— Якби проміння того сонця, що ти, володарю мій, в обіймах своїх затемненим тримаєш, не засліпило й не потьмарило світла твоїх очей, ти давно б уже помітив, що біля ніг твоїх навколішках стоїть бездольна і, поки твоя воля, безщасна Доротея. Я — та скромна селянська дівчина, що ти з доброти чи ласки своєї зволив піднести до високої гідності, надавши право називатися твоєю. Вихована в доброму звичаї, жила я щаслива й довільна до того часу, поки, послухавши голосу твоєї пристрасті та щирої, здавалося, твоєї прихильності, не відчинила брами незайманості моєї і не вручила тобі ключів од моєї свободи — дарунок, за який ти заплатив мені чорною невдякою, про що найкраще свідчить те, що ти бачиш мене тут нині в такому стані, а я зустріла тебе за таких несподіваних обставин. Мимо всього того не думай, що мене привела сюди моя ганьба й неслава: привели мене сюди журба невсипуща та жаль великий, що я тобою забута.