Дорога в нікуди - Сторінка 22

Господи, що то за добряча душа! Він же ніколи не думав про себе. Все тільки про інших дбав, коли злиднював і коли його патрали живцем оті Револю, а подумайте, скільки він здатен з його вдачею зробити тепер, коли в нього тих грошей досхочу.

– Досхочу! – пані Жозеф сплеснула руками. – От щасливий! І буває ж таке!

– Де вже такому добрязі бути щасливим! Йому раз у раз завдають страждань. Він не може миритися зі злом. Воно йому – ніж у серце. Такі шляхетні натури ніколи не потерплять того, що в житті стільки гидоти. Тому він страждає. Якось питаю його: "Все в тебе є, Луї, чого душа забажає, чому ж ти такий сумний та невеселий?" А він мені: "Людина приречена на самотність, Феліціє. Споконвіку вона одинока". І це, пані Жозеф, чиста правда, яку бачать лише обранці.

– Як на мене, – сказала консьєржка, – то на якого біса бути таким уже святим та божим? Коли б пан Ланден бодай раз на місяць гульнув, щоб очиститись…

– Дозвольте вам сказати, пані Жозеф, що тут є такі тонкощі, яких вам не збагнути.

– Невже ваш брат якийсь святий або що?

Панна Ланден відповіла, що брат ніякий не святий, що й у нього є свої вади. (В сорочих очах консьєржки спалахнув лукавий вогник). Вона раптом передумала йти, бажаючи дізнатись, які можуть бути вади в такої добропорядної людини.

– Ану ж бо, панно Ланден, розкажіть-но, що то за вади, хоч про одну розкажіть! Ага. Вам ніяково!

– Та чого там! Воно як придивишся, то знайдеться. Ну, скажімо, буває – правда рідко, – що йому здається, ніби він чинить справедливо, по-чесному, а насправді його штовхає злопомність. Ну, наприклад… чули ви про Регіну Лораті? Ота балерина з Великого театру, що довела до катастрофи Оскара Револю… Після його руйнації вона чкурнула в Париж разом із синком пані Костадо. Так от. Ви і в голову собі не можете взяти, якої халепи завдав їй мій брат. Взяв і напустив на неї всі газети пана Салема. І що ж? Вилетіла вона із Комічної опери, а потім мусила покинути й Олімпію. Ну, я тоді й кажу братові: "Ні, Луї, не з почуття справедливості ти дієш. Твій хазяїн помер, а проте ніби нічого й не змінилося, він і досі помикає тобою, штовхає тебе мститися за нього". А він і слухати не хоче. Звісно, діяв він із добрих почуттів, якщо цю вірність пам'яті свого експлуататора можна назвати добрим почуттям. Я з тим і розповіла вам про це, аби ви впевнилися, що в мого брата, як і в кожного з нас, є свої вади. Але все одно він – прекрасна людина.

– Ще б пак! Загрібаючи такий гріш, усяк буде прекрасною людиною!

По цих словах консьєржка попрощалася в панною Ланден, спершу діставши в спритно підставлену руку срібну монету.

Феліція Ланден, забувши про свої валізи, в одчаї тинялася по кімнаті й намагалася пригадати, що вона наплескала язиком. Ні! Це не її вина, що в неї все життя нема з ким погомоніти, тож доводиться "виливати" душу перед першим стрічним. Бог добре знає – вона не хотіла нашкодити братові, а все, що вона сказала, прикрасивши дійсність, спрямоване на звеличання його ж таки слави. Дай боже, щоб за час свого проживання в Парижі він не наробив грішків! Ану ж як вона бовкнула щось непевне про брата в розмові з консьєржкою, жінкою, не вартою такої честі, а то, гляди, й небезпечною.

Вона згадала Луї. Біда, що й вона, і брат одним миром мазані: обоє вони занадто вже не горді з простолюдом. Щоправда, вона не любила мужви і мріяла через брата завести знайомства у вищих колах. Проте він анітрохи не дбав про це. А як він зневажив її, коли вона була в нього в Парижі! Ледве погостювала тиждень і мусила забиратися в готель. Скільки вона крові собі зіпсувала, не мавши з ким погомоніти, враженнями поділитися. Їй дух забивало від того, що вона підглянула, про що здогадувалась. Треба ж було всьому тому дати якийсь вихід. Ніде правди діти – вона тямилась на добродійних справах, бо завжди залагоджувала їх у своїй парафії. Так от, вона вважає, що братова апостольська діяльність занадто необачна. Панна Ланден не призналася консьєржці, що Луї спровадив її в готель після бучної сцени, коли вона сказала йому: "Ти думаєш, що всі схожі на тебе; що досить бути ласкавим із тими харпаками, аби вони стали ягнятками. Начувайся: вони тебе пограбують і заріжуть!" Він заткнув вуха, вибіг із кімнати і став гукати Адольфа, камердинера: "Хай вона складає своє манаття й забирається геть!" Он як він образив її, та ще й перед лакеєм! Але про такі речі вона воліла мовчати і нікому, навіть консьєржці, ніколи про них не згадувати.

XV

– Провалився! – крикнув Дені сестрі, яка проштовхувалася крізь натовп випускників, що юрмилися перед вивішеними списками.

– Не може бути!

Він потяг Розу до виходу, вона ледве встигала за ним.

– А що, Дені, як ми поїдемо додому візником? Мені хочеться покатати тебе в колясці.

– Ніяких колясок! – роздратовано кинув Дені.

Роза не наполягала. Вони попрямували до трамвайної зупинки на розі вулиці Кюрсоль. Невидиме за грозовими хмарами сонце гнітило задухою. Із сусідньої лікарні тхнуло карболкою. Весь квартал Сент-Елані був просякнутий цим запахом. Як добрий плавець, що зі всієї сили гребе руками, Роза силкувалась вирватись із обіймів власного горя, щоб наблизитися до брата.

"За два тижні вперше звернула увагу на мене", – думав Дені.

Їй хотілося знайти слово, щоб його розрадити, та раптом вона недоречно спитала, чи склав іспити П'єр Костадо.

– Так. Здається, – відповів брат.

Він сам із себе дивував, що так болісно сприймає свою поразку, що вона здається йому такою принизливою. Дені згадував, якої хорошої думки були про нього вчителі колежу, а згодом і ліцею. Та зрештою яке це має значення? Адже далі вчитися він не зможе. Леоньян буде продано; доведеться шукати якоїсь роботи.

– Ну, якщо була письмова з математики, то звісно…

Дені не озивався на Розині слова. Провалився він не на математиці, а на філософії, і то лише через те, що висловлював власні міркування.

На бульварі вони пересіли в другий трамвай. Роза вже забула про Дені,– вона подумки поверталася до тієї хвилини, коли поламалось її власне життя. "Вже й забула про моє горе…" – подумав Дені. Провалитися на іспитах – не велике лихо, але перша поразка в сімнадцять років сприймається досить болісно. Це перший сумнів у власній силі, це страх, що ти не такий спритний, як інші, а то, можливо, і менше вартий за них; це певність, що ти не будеш належати до тих, хто здатний керувати своїм життям.

Однак, якби Роза взяла його за руку, пильно, як бувало колись, подивилася ласкавим поглядом, що його Дені так любив, якби вона розділила з ним його горе, разом із ним поплакала, – цей вечір міг би стати скоріше солодким, ніж гіркотним. Невже Роза на все життя буде замкнутою в цій тюрмі власних страждань, яких завдав їй Робер – таке жалюгідне, таке нікчемне створіння!

Мати, здавалося, засмутилася провалом Дені більше, ніж він сподівався; це принесло їй ще одне розчарування на додачу до всіх тривог. До зими потрібно продати Леоньян, бо нема коштів на ремонт покрівлі. Якби Дені склав іспити на атестат зрілості, легше було б приткнути його на якусь службу. Якщо він провалиться і в жовтні, чи варто йому триматися й далі того навчання? Ніби притоки у великій річці, всі невдачі Люсьєни Револю, починаючи з розладнання Розиних заручин, губилися у великому горі – продажі Леоньяну. Живучи у власнім маєтку, вона не відчувала себе зруйнованою. Проте маленьке помешкання за дві тисячі франків, що його не так-то легко знайти в Бордо, було в її очах вершиною безмірних злиднів. До того ж почало її непокоїти й підупале здоров'я, тривожні симптоми, про що вона нікому не говорила. А коли вона помре, що буде з Жюльєном, стан якого настільки погіршав, що він уже й не виходить із кімнати… Мати надсаджувалася, доглядаючи його, і ніколи не чула слова подяки. Тепер він не був такий мовчазний, як на початку хвороби, навпаки, пускався в довгі монологи, спрямовані проти сестри: мовляв, це вона винна в його лихій долі. Проґавити таку партію! Після родинної катастрофи її руки просив не хтось там, а син Костадо, і вона, нікчемне дівчисько, не могла його втримати! От маєш. А все тому, що хотіла показати себе інтелігентною. Осточортіли йому оті примхи – і втік. Другої такої нагоди не діжде. Проґавила рідкісну, несподівану партію. "А нам платити за горщики побиті…"

Роза спитала матері, чи дати їй компоту.

– Не знаю, як Жюльєн сприйме твою невдачу, Дені,– ніби й не чуючи питання, сказала пані Револю, складаючи серветку. – Піду підготую його.

Дені також устав із-за столу. Він не міг проковтнути й шматка. Роза догнала його, і вони пішли в сад.

– Як усе це прикро! Адже тепер і канікули твої будуть зіпсовані.

Дені не відповів, чекаючи ласкавого погляду, якогось жесту, знаку, який свідчив би, що вона з ним і поділяє його незначне, буденне горе хлопчиська-шибеника. А Роза гадала, що Дені й досі сердиться, як це було, відколи вона розійшлася з нареченим.

– У жовтні напевне складеш.

– Хто знає. А зрештою один біс – складу чи не складу. Так чи інак мені залишається одне: на все життя стати перодряпом у якійсь нікчемній канцелярії.

Роза відчувала, що треба поговорити з братом сердечніше, втішити його задушевною розмовою. Проте їй хотілося піти в свою кімнату, щоб знову перечитати листа, що його отримала три дні тому. І вона несподівано сказала:

– Тобі, мабуть, хочеться побути самому.

– Ні, Розо, ні! Не кидай мене.

Але Дені сказав це зовсім тихо, а сестра вже була далеко й не почула його. Вона поспішала до себе в кімнату, де на неї чекала велика втіха – Роберів лист, якого їй хотілося перечитувати без кінця-краю. Лист не давав жодної надії на повернення нареченого, та вже гаразд хоча б те, що він зрікався жорстоких слів, які кинув їй того дня, коли відвернувся від неї.

"Я шукаю слів, якими можна виправдати несподіваність того, що сталося між нами. Я повинен був звільнити вас від себе". Весь лист зводився до думки, висловленої в цих фразах, які спершу видалися Розі не зовсім ясними. Але вона багато думала про них і нарешті впевнилася, що така туманна манера письма властива Роберовій вдачі. Її риси, яких вона майже не помічала в любовному чаду і ладна була бачити вигаданий образ нареченого, що його носила в душі, все-таки мимохіть запам'яталися; ці реальні риси відбились у її серці.