Дорога в нікуди - Сторінка 28

Коли я й мав деякий сумнів у тому, що ви надзвичайна, чудесна людина, то зараз у мене є на те докази. Якщо ви навіть вирішили надолужити втрачене, трохи зачерпнути втіхи, то й це нічого не міняє; ви прекрасні, бо життя ваше – суцільна жертва, покора.

Ланден не наважувався перечити. Звичайно, він сам говорив про своє добре серце. Проте йому зараз було ніяково за власний прикрашений портрет, що його в простосердності своїй зображував хлопчина, який сидить навпроти, розпашілий, з посоловілими від вина очима, з пурпуровими вухами й краплинами поту на лобі (він раз по раз витирав його брудною хусточкою). І Ланден уже облишив ту словесну гру; на його власний подив, у нього вихопилося:

– Ви не знаєте мого життя, пане Костадо! Ви не знаєте мене.

П'єр відчув щось дивне в цих словах, але не помітив туги, яка прозвучала в них.

– Звичайно, я не знаю всього вашого життя, але з мене досить і того, що я спостерігав протягом багатьох років.

– Та вам не відоме моє життя навіть за тих років, коли ви мене знали.

П'єр уже без найменшої відрази схопив Ландена за руку:

– Кожен наш вчинок має аж ніяк не один виток, добродію Ландене. Чи не так? І люди, які всі причини наших вчинків зводять до самої лише вигоди, – вбогі на розум. Наші дії мають силу-силенну витоків, – знаєте, як ті струмочки в наших краях… На болотистих лугах повсюдно б'ють джерела, вони зливаються в один потік, і чиста вода, що тече поміж коріння вільхи, відбиває небесну блакить. Я знаю вас, добродію Ландене, як порядну людину, що працювала в багатого господаря, котрий дбав лише про вдоволення власного любострастя. А більше мені нема чого дошукуватись.

– Так, але відтоді…– Ланден затнувся, а потім додав: – Я стільки вистраждав…

Тут він помітив, що молодий Костадо, відвернувшись, роздивляється пару, яка сіла за сусідній столик. Дівчина була дуже молода; дебютантка, подумав Ланден, або скоріше така собі продавщиця, якій ласкавець її вирішив улаштувати невеличкий бенкет. А чоловік був товстун з короткою шиєю, з підстриженою бобриком чуприною й заволосатілими вухами. Він проглянув картку вин, розпитував про щось кельнера і не помічав, що дівчина робила знаки хлопцеві, який сидів на м'якій канапці навпроти неї. Однак Ланден відчував ніби на дотик оті потаємні знаки єднання, що їх кидали одне одному двоє молодят, схожих на двох пташин, які, сидячи весною на гілках, перегукуються закличним, повабливим співом. Він знав, що йому нічого не залишається, як спостерігати їхні загравання і, залежно від настрою, або втішатися з того, або встати, вийти з бару і самітником поринути в дощ. Проте він знав, що без опору не відмовиться від надії вперше за життя звіритись, – і то не котромусь із своїх спільників, не якомусь зачерствілому старому глевтякові, а чистому й досі ще дитинному створінню, хтозна чому готовому вислухати, хай і не збагнувши, його сповідь – принаймні несподівано освітити його темне життя, дати йому інше пояснення, ніж той страшний вирок, що нав'язувався сам собою.

Звісна річ! Адже цей юний Костадо – створіння незвичайне, – він міг би сказати Ланденові, що залишається від деяких людей, коли відкинути їхню манію, їхню звичку, їхню пристрасть. І раптом Ланденові згадався плющ, повитий по стовбурах дерев у Леоньянському парку. Оскар Револю наказав був вирубати його, залишити тільки на кількох усохлих берестах, щоб заміняв їм листя. Нічого б не залишилось од тих берестів, якби позривати з них плющ. А що залишилося б од Луї Ландена, якби… Ні, такого питання П'єрові Костадо не обміркувати із Ланденом цього вечора. Хоча цей хлопчисько й сидить поруч нього, а проте думками витає далеко звідси. Товстун подався шукати туалет. Дівчина й П'єр усміхалися одне до одного. Слова зайві. Справжній голос крові – це взаємне німотне волання двох безгрішних створінь, які ніколи ще не бачились, та в одну мить упізнають одне одного, як це бувало в перші ночі на землі, коли вони, здалеку відчувши одне одного зненацька, виринувши з колючих чагарів, юні й голі, кидалися навстріч.

Сцена Ланденові знайома; але цього вечора вона, як то бувало звичайно, не збуджувала в ньому злості, гіркотного роздратування й відчаю. "Щастя існує,– думав він. – Бог ласкавий, він благословляє молоді чисті створіння". Він мирився із власним стражданням, з долею покидька, що його зашпурнуло до цих двох чудових діток, які завмерли на лісовій галявині, зачаровані одне одним. Якщо колись знову пощастить йому, Ланденові, зустріти цього юного Костадо, Ланден-покидьок усе відкриє йому… А цього вечора він дасть йому спокій. Ланден оплатив рахунок і підвівся.

– Перепрошую, – мовив він. – На мене чекають.

Раптом отямившись, П'єр подумав, що його компаньйон прогнівався, і, встаючи, заявив, що без нього не хоче залишатися в барі. Дівчина стежила за ним розчарованим поглядом.

Дощило. Ланден зупинив карету. "На вулицю Фонтен". П'єр, гадаючи, що Ланден і досі гнівається, запропонував супроводжувати його. Той схвильованим голосом висловив згоду, все-таки попередивши, що на нього чекають.

– Біля під'їзду я з вами попрощаюся, – сказав П'єр. У нього не залишилося сумніву, що Ланденова мовчазність – ознака невдоволення, і спробував його розважити. Гучно вдихаючи носом повітря, він казав, що запах карети нагадує йому запахи батьківських екіпажів, село, казкові мандри в якомусь старенькому тарантасі, що, відслуживши свій вік, стояв у глибині каретника; згадалося йому й те ландо, в якому він колись увечері проводжав Розу до Леоньяну… Добродій Ланден, певна річ, знає Розу Револю? Так, звичайно, знає. Вона ніколи не забувала спитати, як почувається панна Ланден, і він завжди пам'ятатиме цю люб'язність.

– Отож признаюся вам, тільки вам, пане Ландене… Я любив, досі люблю і завжди любитиму її.

Ланден подумав: "Існує істина життя, істинне життя існує". Карета притишила хід і нарешті зупинилась. Ланден сказав хрипким голосом:

– Ну от і приїхали. Дякую вам, пане Костадо.

П'єр заперечив, мовляв, нема за що дякувати. Тоді Ланден додав:

– Адже ви погомоніли зі мною з таким довір'ям, з такою прихильністю. Якби ви знали…

Він якусь мить повагався і, поклавши руку на ґудзик дзвінка, замовк, бо П'єр, що стояв на тротуарі й затуманеним поглядом дивився кудись вдалечінь, не слухав його.

– От і добре, що я заїхав так далеко від готелю, – сказав П'єр. – Піду пішки через увесь Париж. Дощ утих. Прогулянка мене освіжить. Спатиму як убитий.

Карета подаленіла; Ланден помахав рукою і зник у відчинених дверях парадного. П'єрові кортіло повернутися в "Олімпію"… Але він згадав про товстуна, і йому стало бридко. Ну, та й треба дбати про свою чистоту. П'єр подумки питав себе, чи багато хлопців страждають од такого самого розладу: з одного боку – чуттєвість, а з другого – спроба самозречення – суперечливість, яка позначилася на Аттісі, що став від того незрозумілим; образ його дуже ускладнився в поемі: Кібела бачила цнотливого Аттіса, сповненого віри в якогось невідомого бога. Простуючи мокрими, брудними тротуарами, повз темні будинки переповнених харчевень, де, поглинуті палкими розмовами, впритул сиділи дівчата зі своїми кавалерами, П'єр стиха декламував тужіння Кібели, яку скривдив Аттіс, що розкаявся:

Я плачу: ти такий тендітний і міцний.

Ти спиш? Трава, де спиш, тебе окропить соком;

Птах змовк, неначе сном охоплений глибоким,

Цикада лиш сюрчить в лад крові молодій.

Де сосен ліс ряхтить, звідтіль, з-над небокраю,

Південний вітер дме, і повіви слабі

Приносять аромат коханої тобі,

Суперниці, яку на поміч закликаю,

Щоб дать тобі, чого ти прагнеш у журбі.

Для тебе стишу я жару несамовиту.

Намарно! Дужчий, ніж оце шалене літо,

Ти вже підводишся на ноги, щоб іти.

Не знала, Аттісе, який великий ти!

Є Невідомий хтось, і він тебе умів

Зробити звивистим, гнучким, неначе змії,–

Він діє чарами, не знаними мені.

Той сивий океан, оті ліси смутні,–

Ні кров твоя, ні плоть не підуть в їх простори,

Не владний більш уже приплив, ані відплив

Над Аттісом, глухим до їхніх голосів.

Не тих він втіх зазнав, хлопчак худий, суворий,

І знищення не те, й смерть ліпша, не така,

Як в краплі, що навік у безмірі зника.

"Знищення… Жахливо! – подумав він, – Цей рядок треба переробити".

Добираючи пошепки слова, П'єр перейшов мостом Сену, потім дістався до вулиці Турнон і, навіть не помічаючи, якою дорогою простує, доплівся додому інстинктивно, як звір повертається до свого лігва. Вкрай знеможений, він роздягнувся і тут же заснув. Розбудив його не голод, як завжди, а люта мігрень і нудота. Він уже знав, що його жде жахливий день, і ліг знову. Десь під сьому вечора він устав і, похапцем причепурившись, подався в кав'ярню, де своїм звичаєм щоранку пив каву з вершками й рогаликами. Цей сніданок був йому воднораз і обідом: попоївши, він знов упав на ліжко.

Настала погожа, сонячна, надто тепла, як на цю пору, година, – така теплінь довго не стоятиме, – і після тривалого отупіння до П'єра знову повернувся добрий настрій. Опівдні він вийшов, купив у газетяра свіжий номер "Преси" і сів за столиком у барі "Пантеон". Він помирав із голоду, бо майже другу добу нічого не їв. Замовивши біфштекс, він узявся за газету і на першій сторінці побачив портрет Ландена. Над ним жирним шрифтом було надруковано: "Злочин на вулиці Фонтен", а внизу – "Нова жертва".

Пізніше, коли П'єр намагався поновити в пам'яті цю жахливу хвилину, йому здавалося, що він несвідомо поводився так, ніби сам убив Ландена. Він заходився читати повідомлення про вбивство з удавано байдужим виглядом і не підводив голови, доки кельнер не приніс йому біфштекс. У нього не було певності, що він не винен; щоб переконати себе в цьому, він покинув читати і став пригадувати хвилина за хвилиною, як провів той вечір. Авжеж, він попрощався з Ланденом перед його під'їздом – хоч який був п'яний, не потягся слідом за ним… І тут йому раптом впали в око слова, надруковані в газеті: "Розшукують одного молодика, до якого Ланден підійшов був близько десятої години вечора в партері мюзик-холу "Олімпія". Бачили, як вони вдвох зайшли в бар, де випили пляшку шампанського. Не було й одинадцятої, коли Ланден попросив рахунок. На бульварі він найняв карету під номером 2021 і запросив до компанії того молодика.