Дорога в нікуди - Сторінка 30

П'єр вірив, що ці зустрічі посилає нам доля: вони мають потаємне значення, яке нам належить розгадати.

Який спокій приносить свідомість того, що тобі залишається віддатися на волю інших! На волю інших – до кінця випробування… до весни 1915 року, коли йому мине двадцять три роки, і він звільниться від військової служби, і, – так йому здавалося, – відкриє нарешті, хоч і дорогим коштом, таємницю: як на цьому світі доступитися радості.

XIX

Під час хвороби матері й до того грудневого дня, коли вона померла, Жюльєна, другого хворого в домі, майже не доглядали. Він скорився цьому і вдовольнявся недбалим піклуванням Марії Кавельге. Та відтоді, як матері не стало, він відновив свої права тяжко хворого. Хоча у нього не був ушкоджений ні один орган, він неймовірно схуд. Проте він не потребував особливого догляду; Роза могла обходити брата й водночас робити те, що було єдиною розрадою її невеселого життя: вести бухгалтерські книги. А що господарство в Леоньяні щодень зростало, то ставало чимраз складніше й рахівництво.

Хоча Жюльєн ніколи не виходив зі своєї кімнати й нікого не бачив, крім Марії Кавельге та Луї Ларпа (поява його в домі Револю була живим свідченням відновленого достатку), він щодня передавав сестрі хроніку тутешніх подій, не приховуючи від неї нічого, що стосувалося особистого життя Дені, який оселився у флігелі Кавельге. Жюльєн анітрохи не сумнівався, що менший брат уже давно кохається з дочкою управителя. Недарма ж вона відлежала цілий місяць; увесь Леоньян знає, що вона згубила дитину. Батенько чекає лиш, коли хлопцеві виповниться двадцять років і мине рекрутська загроза, а там він оженить його з дочкою. Дені вузькогрудий, отже, Кавельге докладе всіх зусиль, щоб залагодити справу, – знайомств йому для цього не бракує.

Роза, вдаючи, ніби не йме віри Жюльєновим пліткам, слухала їх із мовчазним роздратуванням. Через те, що Дені тепер не жив у домі, вони зустрічалися зрідка і говорили тільки про господарчі справи. З часом атмосфера взаємної відчуженості згустилася. Дені завжди заклопотаний і якийсь млявий, здавалося, був поглинутий господарською діяльністю, проте порався автоматично, ніби сновида.

Незабаром по смерті матері, на початку весни, в Жюльєна на губі вискочив прищик. Роза не надала цьому ніякого значення. Така вже доля хворих, назавжди прикутих до ліжка, – на їхній стогін не дуже зважають. Але невдовзі бідолашному Жюльєнові так рознесло губи, що рот його став подібний до свинячого рила. Він невимовно мучився, з великою мужністю терпів пекучий біль і гідно зустрів страдницьку смерть. Цей страшний, несподіваний кінець приголомшив сестру й брата, і перші дні, здавалося, вони глибоко страждали. А насправді на них війнуло холодом власного небуття.

Дуже швидко Роза помітила, що ці часті похорони не дуже її зворушують; стоячи перед батьковою труною, а потім і перед труною матері, вона страждала за свою байдужість, а цього разу її палив сором. По трьох роках вона нарешті збагнула, що заподіяв їй нікчемний молодик того сумного дня, коли від грозового дощу в міському сквері струмували ручаї. Ще довго після того вона залишалася ніжним і палким дівчам, могла молитися й віддавати на жертву власне життя; але душевні рани загоювалися поволі, й непомітно для неї вичерпалась і та ніжність, і той сердечний шал.

Минуло три роки, а як вони висушили, як спустошили їй душу! Три роки була служницею матері, а потім нянькою старшого брата, не знавши ніякої радості, крім одної – бачити відновлений достаток сім'ї. Але цей добробут дістався коштом братової долі: Дені став заложником Кавельге, який узяв борг натурою.

Роза не знала, як назвати почуття, що будила в ній сім'я Кавельге, надто Ірен, – вона тепер стала повнощокою, у неї високо здіймалися пишні груди, очі запухли. Роза не признавалася сама собі: "Це говорить у мені ненависть!" Ми ніколи не придивляємося до наших пристрастей, не називаємо їх справжнім ім'ям.

Не те, щоб у ній говорила заздрість, чуттєва злість покинутої дівчини. Вона не відала ні жалю, ані бажання. На похороні Жюльєна, коли Роза вперше за три роки побачила Робера Костадо, вона вже не відчула нічого, крім болісної цікавості. Під час "складання дарів", коли натовп витягся в ряд і треба було довго чекати своєї черги, вона, користуючись із нагоди, роздивлялася його обличчя. Робер помітно обважнів. Він уже почав лисіти з лоба; лоб став вищий, але це не надавало йому шляхетності. Довгі вії порідшали і вже не притіняли й досі гарних очей. Повіки були червоні.

"Це через нього я страждала, – думала Роза, – через нього поламалося все моє життя". І вона розглядала Робера зі страхом та якоюсь дивною пошаною.

Увечері Роза спитала Дені, який обідав разом із нею:

– Ти житимеш тут, у домі? Не залишиш мене саму?

Він одказав, що це неможливо.

– Мушу признатися тобі, Розо… Чи простиш ти мене?.. (Він говорив, схиливши голову). Ми побралися – я й Ірен. Нам довелося це зробити потай. Зрозумій мене… Вона чекає дитини. Пологи в серпні.

Роза не здивувалася. Вона давно знала, що цим закінчиться. Спочатку вона говорила спокійно, але мало-помалу запалилася. Кричала на мамин манір: "Отакої! Я день при дні до знемоги клопочу для блага братів, а ти в цей час он чим займаєшся з мовчазної згоди батька й матінки Кавельге!"

Дені несміливо перебив її і взявся захищати сім'ю Кавельге.

– Ми тільки їм зобов'язані сьогоднішнім добробутом. Три роки тому Кавельге-батько задля нас ризикував своїм добром; приморозки чи град – і все, що він трудом набув протягом усього життя, пішло б прахом. Нам, правда, поталанило… Ти, дарма що ведеш розрахункові книги, не зрозуміла, скільки зробив Кавельге за ці три роки…

Роза мовчала, і брат, не підводячи голови, додав:

– Звичайно, я не нав'язуватиму тобі присутності моєї дружини – ми й далі будемо жити у флігелі, в Кавельге. Тобі залишиться весь будинок, не рахуючи належної частки з прибутків. Тільки так! А ти думала, що я тебе примушу жити разом з Ірен?

Дені засміявся на саму тільки думку, що Роза могла підозрювати його в таких намірах. І Розі стало ніяково, що брат ставить її так високо. Гнів її враз охолов, і душу опанував мир та спокій. Раптом вона рішуче сказала:

– І ти гадаєш, що я допустила б, щоб ви з дитиною жили у флігелі? Забудь моє роздратування, Дені. Місце твоєї дружини в цьому домі – він такий великий, що всі ми житимемо в ньому, не заважаючи одне одному. Двох великих кімнат для мене досить.

– Ні, ні! Тобі буде важко.

Що більше Дені заперечував, то дужче Розі хотілося піти на цю жертву і менше вона її лякала. Їй спало на думку, що, можливо, Ірен не погодиться, вигадає якісь причини.

– Хе! – гукнув, сміючись, Дені.– Ірен не схоче! Та вона буде щаслива!

– Ну і як ти міг, Дені? – мовила Роза з ніжним докором.

– Вона чи інша… Однаково… – відповів Дені стиха.

Роза прикинулась, ніби не розібрала, що він сказав, і, сама дивуючись, не відчула неприязні до Ірен. Вона піддалася пориву великодушності і, скинувши з себе тягар лихих почуттів, відчула на душі велику полегкість.

Луї Ларп, одягнений у фрак, розчинив обидві половинки дверей:

– Панно, стіл накрито.

Брат і сестра лице в лице сіли до столу в парадній їдальні, де в каміні яскравим полум'ям палали виноградні лози. На скатерці блищало масивне фамільне срібло. За вікном у холодних кущах бузку тьохкав соловейко. Заносилось на приморозки. Дені сказав, що все це через молодий місяць. Вночі палитимуть солому, щоб обкурити димом виноградні лози й фруктові дерева. Брат помітив, що Роза уважно поглядає на серветку, яку він ріжком заткнув за виріз жилета, – так само робив і Кавельге. Хлопець почервонів і, висмикнувши серветку, поклав на коліна. Ну й звички перейняв він! Сестра, як колись у дитинстві, робила йому зауваження: "Не стукай ложкою по дну тарілки… Дені, прийми ліктя!"

Брат і сестра гомоніли про Жюльєна, про батька, про матір і дивувалися, що розмовляють про те спокійно, що сидять самі в тій їдальні, де недавно царював Оскар Револю. Всі вони повмирали. Вогонь у величезному каміні пригас; переплетені звуглілі лози обернулися на клубок вогненних змій. Крижана весна обступила дім небезпечною ніччю. Вряди-годи то Роза, то Дені ронили в розмові якесь ім'я – П'єра чи вбитого Ландена, і вже не існувало тем, які треба було б обминати. Нарешті Роза встала.

– Я проведу тебе і поговорю з Кавельге. Краще буде не зволікати…

Як легко здавалося їй виявити великодушність! Вона поцілує Ірен. Їй не терпілося зробити цей красивий жест, Дені пильно подивився в її широко розкриті, як у нічного птаха, очі, що наповнилися слізьми. Він узяв сестру за руку, але не поцілував її. Вони вийшли в сад. Уперше Роза почула нічне кування зозулі: три відрубні ноти, а за ними якесь ніби злісне шипіння.

XX

– Ірен, ви тепер будете повноправною господинею білизняної кімнати.

Вперше Роза побачила, як червоне, похмуре лице Ірен проясніло. Стоси простирадел і серветок, складених у величезній шафі, заворожили дочку Марії Кавельге. Молода породілля всього кілька днів як перебралася до замку.

Отже, Роза відмовилась від свого останнього привілею. Зробила це з легким серцем: для неї важливо одне – виявити до Ірен якнайщирішу увагу й великодушність. Вона й не подумала спитати себе, чому їй такі легкі ці жертви: мабуть, вона була менше прив'язана до речей, ніж їй здавалося.

– Оці простирадла виткано в леоньянському маєтку в ті часи, коли моя і ваша, Ірен, прабабки сиділи поруч із своїми куделями біля каміна.

– Атож, рід Кавельге – давній, – відказала Ірен.

– І давній, і славний рід, – додала Роза, подумавши: "Ну, нарешті вона приручилася".

Молода господиня взяла ключі, замкнула шафу і стала розстібати кофтину, сказавши, що дитина, певно, вже зголодніла.

– Стривайте, Ірен. Хіба ви забули, що казав лікар? Треба дати Полеві пляшечку з рисовим відваром. У нього вранці знову був пронос.

– То, по-вашому, я повинна його морити голодом?

– Ви завдасте Дені прикрості,– заперечила Роза. – Та воно може й завадити малому в отаку спеку.

Ірен відтяла, що вона, мовляв, не зобов'язана зважати на Дені.

– Крім того, скажу вам – із завтрашнього дня я почну підгодовувати Поля супом, – зухвало мовила вона.

Роза роздратовано гукнула:

– Ну, то ми ще побачимо!

– Пхе! Можна подумати, що це не моя дитина, а ваша! – ущипливо мовила Ірен.

– Це син мого брата, прізвище його Револю, і я не дозволю…

Ірен, не дослухавши, вийшла з кімнати й грюкнула дверима.