Дожити до світанку - Сторінка 19

Пивоваров одкинув ногою палицю-підпору, й низькі двері самі собою розчинилися. Нагнувши голову й хапаючись руками за стіни, Івановський вліз у її темну, пропахчену димом тісняву, помацав довкола руками, наткнувся на гладеньку жердину, шурхотливі сухі віники на стіні. Тим часом Пивоваров розчинив ще одні двері, і в передбанник дуже потягло димом, попелом, березовою гнилизною. Боєць зайшов туди і незабаром покликав лейтенанта:

— Давайте сюди. Тут ось лавки є… Зараз позсовую…

Івановський, чіпко тримаючись за одвірок, переступив поріг, намацав лавки і, хрипко зітхнувши, простягнувся на них, упершись ногами в стіну.

— Зачини двері.

— Зараз, зараз. Ось тут і соломи трохи. Візьміть під голову…

Лейтенант мовчки трохи підвів голову, надаючи змогу підкласти під себе віхоть соломи, і знесилено закрив очі. За хвилину він уже не міг зрозуміти, чи засинав, чи, може, втрачав свідомість; вогняне палахкотіння в очах стало суцільним, безупинно й болісно паморочилося в голові, нудило. Він спробував повернутися на бік, але вже не осилив знеможене, обважніле тіло і, здається, насправді втратив свідомість…

Приходив до пам'яті повільно й важко, його морозило, дуже хотілося пити, але він довго не міг розтулити засмаглі губи й попросити води. Лише з натугою розплющив очі, коли відчув якийсь рух обіч, — з передбанника з'явилася біля тінь Пивоварова з відкинутим на потилицю капюшоном і його автоматом у руках. В лазні було похмуро-сіро, та маленьке віконце в стіні світилося вже як удень, ясно просвічували всі щілини в передбаннику, і лейтенант зрозумів, що настав ранок. Пивоваров, однак, чогось явно тривожився, згорбившись, боєць припав до маленького віконця, щось пильно там видивлявся.

Івановський спробував повернутися на бік, у грудях йому захрипіло, протяжно, з присвистом, і він закашлявся. Відскочивши од віконця, Пивоваров обернувся до командира.

— Ну як ви, товаришу лейтенант?

— Нічого, нічого…

Він сподівався, Пивоваров ще поцікавиться чимось, але боєць не питав більш нічого, а якось одразу стих і пригнувся біля того ж віконця. Потім він сказав приглушеним шепотом:

— Онде, німці в селі.

— В якому селі?

— У цьому. Онде крайня хата за вербою… Німці ходять.

— Далеко?

— Кроків двісті, може.

Коли за двісті кроків німці, які ще не знайшли їх, то можна вважати, що загалом їм пощастило з цією лазнею. Правда, досі була ніч, але ось уже починається день, і хто знає, скільки ще їм поталанить просидіти в лазні непоміченими.

— Нічого. Не висувайся тільки.

— Двері я зачинив, — кивнув Пивоваров на поріг. — Лопатою підпер.

— Гаразд. Води тут немає?

— Є, — радо обізвався Пивоваров. — Ось у діжці вода. Я вже пив. З кригою тільки.

— Дай.

Пивоваров не дуже зграбно напоїв його з якоїсь бляшанки, вода смерділа віником, до губ прилипло розмокле березове листя. Взагалі вода була огидна, немов із калюжі, й так само огидно було всередині у лейтенанта — щось розпухло в грудях, тільки через силу вдавалося зітхнути, відкашлятися він уже не міг.

Коли напився, стало легше, в голові наче трохи прояснилось, і він став роздивлятися довкола. Лазня була дуже маленька, з низькою задимленою стелею і чорними від сажі стінами. В кутку, біля дверей, чорніла купа каміння на пічці, збоку стояла діжка з водою. На низькій жердці над ним висіло якесь забуте дрантя. Напевно, кожної хвилини і з будь-якої потреби тут могли з'явитися люди, котрі й виявлять їх. І як він раніше не подумав, що лазня не може бути далеко від села і що в цьому селі так само можуть бути німці.

— Що там видно? — глухо спитав лейтенант Пивоварова, який горбився вже біля щілини дверей у передбаннику.

— Та он із двору вийшли… Двоє. Закурюють… Пішли кудись.

— Німці?

— Авжеж.

— Нічого. Стеж тільки. Так просто вони нас не візьмуть.

Звичайно, Івановський розумів невелику ціну своєї голослівної розради, та що йому лишалося? Він знав тільки, що коли прийдуть німці, доведеться відбиватися, поки вистачить патронів, а там… Але, може, ще й не прийдуть. Може, вони й зовсім підуть із села, може, вони тільки ночують у ньому. Дивно, але тепер з'явилися в нього якісь нові, досі не знайомі йому почуття, якийсь неприродний у цій близькості до німців спокій, без тіні поспіху, нетерпіння, що мучили його в останні дні. Тепер усе це зникло кудись, пропало, певне, разом з його силою, втрачаючи яку, він втрачав і свою повсякчасну душевну наполегливість. Тепер Івановський намагався найдетальніше усе зважити, обміркувати, щоб робити все впевнено, бо кожна помилка у його рішеннях могла бути останньою. І найпершою цілком зрозумілою необхідністю для нього була готовність чекати. Вдень у сніжному полі, край села, нічого іншого не залишалося, як тільки запастися до ночі терпінням, аби в темряві щось зробити для свого порятунку.

Але, щоб очікувати, потрібна сила, треба якось підтримувати в собі притомність, неабияким зусиллям волі зберегти витримку. Це теж було нелегко навіть для чоловіка здорового, скажімо, як Пивоваров. У цій пастці, недалеко від німців, не просто справитися з нервами, розмірковував лейтенант, спостерігаючи, як метушився боєць по лазні — то до віконця, то в передбанник із безліччю щілин. Виглядав Пивоваров наполохано, і кожного разу, дивлячись на нього, Івановський думав: ідуть! Але, певно, щоб заспокоїти командира і себе так само, боєць іноді примовляв уголос:

— Хтось на стежку вийшов… До колодязя начебто. Еге ж. Якась тітка з відром…

А за хвилину:

— О, о! Виходять. Ні, стали. Стоять… Пішли кудись.

— Куди пішли?

— А дідько їх знає! Зникли за рогом.

— Нічого, не хвилюйся. Сюди не прийдуть.

Івановський не став забирати в бійця свій автомат, подумав: на випадок чого той справиться з ним краще, у нього ж лишилася граната. Тепер без гранати йому неможливо. Лейтенант одв'язав її од ременя і поклав біля лавки. Обіч стояла приставлена до стіни гвинтівка — все було під руками, лишилося терпляче ждати, сподіваючись на удачу.

— Полізуть — тут і залишаться, — сказав Пивоваров, визираючи у віконце. — Правда, й ми…

Івановський зрозумів, що недоказав Пивоваров, і запитав несподівано:

— Жити хочеш?

— Жити? — майдсе здивувався боєць і зітхнув. — Добре було б. Але…

У тому-то й справа, що "але"! Це "але" диявольським прокльоном стало поперек їхнього ще молодого життя, і втекти од нього було неможливо. У той пам'ятний день те "але" нещадно розітнуло світ на дві половини, на одній з яких було життя з усіма його непоказними, але такими потрібними людині радощами, а на другій — передчасна, огидна, проклята смерть. Із цього все почалося, і що б не сталося потім, у дальших випробуваннях — усе неодмінно натрапляло на це згубне "але". Щоб якось обійти його, перехитрувати, перемогти на своєму шляху і продовжити життя, потрібні були неймовірні зусилля, труд, муки… Зрозуміло, щоб вижити, треба перемогти, але перемогти можна, тільки виживши — у таке чортове колесо загнала людей війна. Захищаючи себе і країну, треба було вбити не одного, а багатьох, і чим більше вбитих, тим надійнішим було існування одного і всіх. Життя через загибель ворога — іншого виходу на війні, мабуть, не існувало.

Але як же бути йому тепер, коли неможливо і вбити? Він міг тільки вбити себе. Як би він не втішав себе, та й Пивоварова, як би не спонукав себе до діяння, він не міг не розуміти простої істини, що з простреленими грудьми він не воїн.

Тоді що ж — тихо померти в цій лазні? Ні, тільки не це! Це жахливо, огидно, по суті, підло щодо себе і щодо цього бійця, котрого він також прирікав на загибель, щодо всіх своїх. Поки живий, цього він собі не дозволить.

Він злякався навіть цієї безглуздої думки і прокинувся з короткого забуття. Треба щось придумати, щось зробити, можливо, зробити негайно, не гаючи жодної хвилини життя, бо потім може бути пізно…

Гарячково розмірковуючи, він довго, болісно перебирав усі можливі варіанти для порятунку і не знаходив нічого. Тоді знову настала знемога, байдужість, готовність терпляче чекати до ночі. "Прокляте село, — скільки вже разів повторяв собі, — воно його знищило. І треба ж було так недоречно натрапити на того фріца, який зчинив галас, устряти в перестрілку, схопити кулю в груди… Але все-таки щось там є. Цей спокій німців у темряві, їхня затаєність, безсумнівно, були штучні, підтримувані суворою дисципліною, неможливі без твердої влади великого начальства. Знову ж антени… Очевидно, там розмістився якийсь великий, може, навіть армійський штаб, бо в глибокому тилу маленького штабу не буде. Як до речі було б розгромити його! Але як ти його розгромиш? Літаки тепер не літають, а встановиться погода — тоді шукай вітра в полі, як оцю триклятущу базу боєприпасів".

Йому не щастило з самого початку, а в кінці — тим більше. Коли б не це поранення, яке, власне кажучи, погубило його, він би, напевно, щось придумав. Можна було б улаштувати засаду, взяти "язика"… А тепер як візьмеш? Тепер його самого можна узяти замість "язика", тільки що користі від нього буде мало. А втім, поки він живий і в нього є граната, якої вистачить для обох і для цієї от лазні, — його ворог не візьме. Певно, на гранату зараз уся надія.

Та минав час, а їх ніхто не турбував у цій тісній і темній схованці на відшибі од села. Пивоваров тепер більше стояв за простінком, коментуючи зрідка те, що вдавалося побачити крізь щілину. Та ось він стих, мабуть, нічого особливого там не було видно, і лейтенант раптом тихо запитав:

— У тебе мати є?

Певно, це було дивне в їхньому становищі запитання, і Пивоваров не зрозумів.

— Га? Що ви сказали?

— Мати в тебе є?

— Є, аякже.

— І батько?

— Ні, батька немає.

— Що, помер?

— Та так, — непевно відказав Пивоваров. — З матір'ю жили. Коли б вона знала, як нам тут! Ото було б страху!..

— Хороша мама?

— Авжеж, — просто підтвердив боєць. — Я ж у неї один. Бувало, все для мене.

— Звідки родом?

— Я? З-під Пскова. Є таке містечко Порхов, може, чули? Там жив. Мама в школі вчителювала.

— Кажеш, жаліла?

— Ну. Ще й як! Просто смішно було. З хлопцями коли побешкетую — трагедія. Сніданок не доїм — трагедія. А коли вже захворію — ого! Усіх лікарів поставить на ноги, тиждень ліками годуватиме. Смішно було… А тепер — не смішно.

— Тепер не смішно, — зітхнув лейтенант.

— Мама золота.