Дожити до світанку - Сторінка 21

Тим часом залунав гудок паровоза. Позаду Ігоря, тримаючись за поручень, звисав Коля Тамолко; обидва були в гарному, піднесеному настрої і, здавалося, всяке горе могли перевести на жарт.

— А то давай з нами. До Белостока!

Дівчина машинально поправила на тонкій шиї косинку, знову окинула поглядом обличчя двох одягнених у нове військове обмундирування хлопців, і на її устах уже стрепенулася легка усмішка, що засвідчила зміну її настрою.

— А мені в Гродно.

— Який збіг! — жартома здивувався Івановський. — Нам так само. Поїдемо разом!

Вона не змусила себе умовляти, підхопила валізку, що стояла біля ніг, і спритно вчепилася за поручень. Івановський підтримав її. Тамолко відступився, і трохи збентежена таким поворотом справи, нова пасажирка зійшла на площадку вагона.

— Квиток, квиток, громадяночко! — зажадав одразу ж метушливий дядько-провідник, який із прапорцями в руках поспішав до виходу.

— Є, є квиток! Усе гаразд! — тоном, що не викликав найменшого сумніву, відповів Івановський, протискуючись попереду неї у вагон.

Він повів дівчину в п'яте чи шосте купе, де вони розмістилися з Тамолком, сам ніс у руках її валізку, що здалася йому надто легкою, скоріше за все порожньою. Іззаду слідом пробирався Коля, і дівчина мовчки йшла між ними, кидаючи на всі боки зніяковілі, трохи збентежені погляди.

— Ось, будь ласка. Можете займати мою. Я полізу нагору, — гостинно запропонував Івановський свою нижню полицю і поставив на неї валізку. Дівчина слухняно підсіла до вікна й не відразу, подолавши явну збентеженість, тихо сказала:

— А в мене квитка немає.

— Що, не вистачило?

— Украли…

— Як?

— Вночі. В поїзді з Мінська.

Це вже гірше. Здається, вони брали на себе трохи завелику відповідальність, порушуючи суворий порядок залізниці, за що могло нагоріти обом. Але й відступати не годилось. Ігор зиркнув на Миколу і прочитав на його грубуватому, завжди похмурому обличчі рішучість стояти на своєму. Справді, чи можна було тепер допустити, щоб скривдили того, хто так простодушно й довірливо пішов за ними?

— Нічого. З провідником домовимось.

Але домовлятися мусили не тільки з провідником, а ще й з ревізором, і з бригадиром поїзда, і переговори ці скінчилися тим, що на якійсь станції, де незабаром спинився поїзд, Івановський збігав у вокзальну касу й ледве встиг оформити квиток на вже зайняте дівчиною місце. Квиток був до Гродно, і дівчина скоро повеселішала, навіть усміхатися стала. Вона виявилася балакучою і взагалі приємною дівчиною, не без гумору розповіла їм про свої дорожні пригоди. З'ясувалося, що вона живе у Гродно, а в Мінськ їздила до родичів, яких ніколи не бачила, і сталася отака біда у вагоні. В неї геть усе вигребли з валізки, крім того, забрали плащ, жакет і, зрозуміло, всі гроші. Та ось її врятовано, і тепер вона дуже вдячна обом за їх великодушну допомогу.

— Дрібниці, про що тут говорити! — відбувся жартом Івановський і перевів розмову на інше. — А ви давно живете в Гродно?

— Там і народилася.

— Ого! Значить, тутешня?

— Звісно.

— А так добре розмовляєте по-російському?

— У нас дома завжди говорили по-російському. В мене батько росіянин і тітка, його сестра, також росіянка. А мама полька.

— А де ви навчалися?

— У польській гімназії. Російських у нас не було.

— А як вас звати? — все більше цікавився Ігор.

— Янінка. А вас — якщо не військова таємниця? — майже кокетливо усміхнулася дівчина.

— Мене Ігор, а його?

— Микола.

— У мене дядько, що в Мінську, теж Ігор. Ігор Петрович. А ви до нас служити їдете Тут вони переглянулися, це справді до певної міри стосувалося військової таємниці, легко, проте, розгаданої попутницею. Але що тут було критися? Спраді, тиждень тому, після закінчення училища, вони отримали призначення в армію, штаб якої розміщувався в оцьому її Гродно.

— Мабуть, що так, — непевно сказав Івановський. — А що це Гродно — непогане містечко?

— Дуже гарне місто. Не пошкодуєте.

— Думаєш, нас у Гродно залишать? — з властивим йому скептицизмом сказав Тамолко, — Запхають у якийсь лісовий гарнізон.

— О, так у лісі ж чудово! У нас такі ліси! Диво! — захоплено вигукнула Янінка.

Івановський змовчав. Його думка про ліс, навіть дуже мальовничий, не збігалася із захопленнями цієї дівчини. Бувало, в училищі оті багатомісячні перебування у літніх таборах і оті ліси, поля, вся ця віддаленість од постійного місця проживання з його хай навіть непридатним, але налагодженим побутом так набридали під осінь, що найрозкішніша природа ставала нестерпною — хотілося в місто. Правильно хтось сказав, що військові не помічають природи, для них більш важлива погода.

А проте в наївному захопленні Янінки була така щирість, що Івановський усміхнувся і ладний був уже полюбити перший-ліпший Гродненський ліс. І взагалі щось у ній дедалі більше йому подобалося, в оцій жвавенькій, досить вродливій, з кокетливо розсипаними на чолі світлими кучерями дівчині в простенькій строкатій сукенці. Йому вже соромно було за свій фривольний жарт на вокзалі у Барановичах, за нетактовність, пробачити яку дівчина могла хіба що за їхню допомогу їй потім.

Поїзд мчав усе далі на захід, ненадовго зупиняючись на маленьких станціях. За вікном, ніби в минуле, відпливали назад зелені червневі поля, переліски, соснові бори, села і повсюди — хутори, хутори. Івановський ніколи не бував у цій частині Білорусії, возз'єднаній зі східною частиною республіки близько двох років тому, і зараз щиро виявляв інтерес до всього, що стосувалося цього не відомого йому і, певно, такого звичайного для Янінки життя.

На якійсь невеликій станції їхній вагон зупинився якраз навпроти маленького привокзального базарчика. Івановський вискочив на платформу, квапливо накупив у газету невибагливих селянських харчів — яєць, огірків, домашньої ковбаси і навіть миску гарячої розсипчастої молодої картоплі. Потім вони усі разом їли, хлопці щедро пригощали дівчину, яка вже цілком призвичаїлася в їхньому товаристві, весело жартувала, сміялася, смачно уминала огірки з картоплею. Після обіду, видимо, щось помітивши у ставленні до неї Ігоря, Микола розважливо відійшов і виліз на верхню полицю, вмостився спати. Вони ж залишилися удвох — одне навпроти одного розділені маленьким вагонним столиком.

Йому було добре з нею, хоча він усе ще не міг до кінця подолати в собі якесь запізніле почуття ніяковості, немовби якусь провину за свої наміри, хоча з самого початку ніяких намірів у нього не було. Янінка ж, судячи з усього, почувала себе цілком вільно й звичайно. Вона скинула маленькі, білі, на корковій підошві босоніжки і, натягнувши на коліна коротеньку сукенку, по-домашньому просто влаштувалася на твердому сидінні, весь час з якоюсь милою хитринкою заглядаючи йому у вічі.

— А в нас, знаєте, Ньоман, — казала вона, саме так, на білоруський лад вимовляючи це слово. Івановський внутрішньо усміхнувся, пригадуючи своє недалеке дитинство, школу, відому поему Якуба Коласа і цю білоруську назву ніколи не баченої ним ріки. — Зразу під вікном стрімкий спуск, дві верби і плоти коло самого берега. Я там купаюся з плотів. Раненько вибіжу, над річкою ще легкий туман стелиться, вода тепла, як молоко з-під корови, ніде нікого. Так накупаюся, що весь день радісно.

— А мені більше озера подобаються. Особливо лісові. В тиху погоду — краса, — сказав Івановський.

— Річки краще, що ви! В озерах вода болотом смердить, а в річці завжди протічна, чиста, мов сльоза. Влітку на річці — рай. Та що там! От приїдемо — покажу. Сподобається.

Мабуть, сподобається. Він уже впевнений — це щось незвичайне: хатка, дві верби на урвищі, плоти коло берега, з яких можна пірнати в глибокий швидкоплинний Німан. І він уже малював це в своїй уяві, хоча з досвіду знав: найбагатша уява ніколи не відповідає дійсності. Насправді все інакше — краще або гірше, але саме інакше.

Янінка поводилася легко й вільно, так, наче вони з Ігорем були давні знайомі, а він усе відчував якусь невиразну скутість, яка не тільки не минала з часом, а навпаки, зростала. Ігореві все здавалося, що, безцеремонно повівшись у Барановичах, він зараз поставав перед нею як людина легковажна, схильна до нікчемних дорожніх пригод і що вона не могла не помітити цього. Хоча ніякої легковажності в тому не було, а просто була хлоп'яча пустотливість, що, може, й не зовсім доречна як для двадцятидвохрічного випускника військового училища, якого нещодавно атестували на посаду командира взводу. Тоді, на пероні, Ігор навіть не роздивився її, лише побачив — розглядав її зараз широко розкритими, майже здивованими очима, котрі, як не старався, не міг одвести від її гарного усміхненого обличчя.

Надвечір, під'їжджаючи до Гродно, він уже знав, що не розстанеться з нею — вона усе більше зачаровувала його своєю юною вродою і вабила чимось загадковим і таємничим. Він не знав, як це почуття назвати, але відчував його всією душею.

Про її дорожню пригоду вони не говорили, здавалося, вона забула про неї і лише один раз заклопотано ворухнула брівками, коли переставляла на полиці свою валізку.

— І навіть білила забрали. Таткові везла. У нас тепер білил не дістати.

— А він що, маляр?

— Художник, — просто сказала Янінка. — А з фарбами тепер скрутно. Раніше ми фарби з Варшави виписували.

Нарешті поїзд прибув на станцію Гродно, і вони, трохи схвильовані, зійшли на перон. Янінка зі своєю порожньою валізкою в руках провела їх до штабу армії, який був їй по дорозі. Та в штабі, крім чергового, нікого більше не виявилося, треба було чекати до ранку. Переночувати можна було тут або в гарнізонному готелі, одначе лейтенанти не стали шукати готелю і перенесли свої речі в якусь маленьку кімнатку з трьома солдатськими ліжками попід стінами. Тамолко відразу ж почав улаштовуватися на ліжку, що стояло в кутку під нішею, а Ігор, трохи витерши з чобіт пил, поспішив на вулицю, де на розі під каштанами на нього чекала Янінка. Дівчина щиро зраділа його появі, і особливо тому, що Ігор вільний до завтра, і вони пішли вечірньою вулицею міста, в якому все було для нього незвичайно цікавим.

За ті дві години, що Ігор з Миколою пробули в штабі, Янінка встигла причепуритися і зараз була вдягнена в темну гарну спідничку, світлу шовкову кофточку з маленьким білим комірцем на тонкій шиї, на ногах твердо постукували по тротуару модні туфельки на високих каблуках.