Дожити до світанку - Сторінка 2

- Василь Биков -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Але вирішуй сам, лейтенанте. Тобі видніше.

— Піду, — просто відповів Івановський.

— Що ж, твоя справа. Може, воно й краще: поткнутися туди, де не чекають. "Дідько їх знає, де вони не чекають. Не запитаєш", — подумав лейтенант. І він не міг більше відкладати у тій справі, заради якої вони відправлялися, зволікання подібне смерті. А він і так забарився надмірно, хоч, звичайно, і не з власної волі.

Загрузаючи по кісточки, а де й по коліна в сніг, бійці вервечкою потягнулися на пагорок. Івановський озирнувся і вперше відчув задоволення — маленька його колона трималася купи, ніхто не відставав, зупинився він, і майже одночасно спинилася група. Далі треба було зачекати, може, перепочити навіть, залягти — з вершини зарічного пагорка їх могли вже помітити німці. Над заплавою і праворуч на схилах, де окопався батальйон, стояла тиша, далекі відгуки бою котилися з-за лісу, справа, там же неяскраво щось відсвічувало в темному й каламутному від низьких хмар небі. Перед ним навскоси розкинулась у присмерках заплава з невиразними плямами чагарників, присипаних снігом очеретів понад річкою та гривками чорнобилю. До річки було півкілометра, не менше. Цю відстань треба було подолати навкарачки, потім добрячий відрізок повзти по-пластунськи, а далі вже трудно й визначити як — тільки б скоріше опинитися по той бік заплави, в лісі, якого звідси й не видно.

— Лягай! За мною марші — напівголосно скомандував лейтенант і опустився ліктями у сніг.

Сніг був глибокий, пухнастий, як вата, і морозно-пекучий. Він ліз в усі прорізи маскувального халата, набивався в рукавиці, за пазуху, в рукави, халяви чобіт і розтавав там, огидною вогкістю липнучи до розпашілого тіла. Ця вогкість, однак, швидко грілася вперемішку з потом; було душно, парко, задушна знемога гіркотою розпирала груди. Івановський зубами стяг із руки трипалу рукавицю й мокрими пальцями розсмикав мотузок капюшона. Обличчю стало вільніше, прохолодніше, а головне — відклало вуха, лейтенант почув шурхіт вітру в чорнобилі й невиразні поодинокі звуки позаду. Група проповзла, мабуть, з півкілометра, пагорок із сосняком ледве сірів ззаду на краю нічного похмурого неба, що в зимових присмерках майже торкалося засніженої землі. Сліду-борозни, прокладеного їхніми десятьма тілами, на щастя, не було видно навіть зблизька, як і самих бійців. Правда, Івановський знав, що варто злетіти ракеті, як, мов на долоні, стане видно і сніг, і їх самих.

Та поки що було тихо й темно. Бій гуркотів за ліском збоку, на небосхилі звечора, широким вогневієм блискали спалахи далекої канонади, і промерзла земля під ліктями глухо, невпинно дрижала. У тому ж напрямку, за лісом, раз у раз пурхали жовті світлячки ракет і гасли в каламутній мішанині світла й темряви. Але вони були далеко, ті ракети.

Треба якомога скоріше рухатися далі; переднього краю вони ще не перетнули, ще з кілометр доведеться повзти річечкою біля кущів. Але вже й так усі притомилися, поволі група розтягувалася. Івановський раптом похопився, що не чує змореного дихання Лукашова, який повз слідом за ним. Лейтенант озирнувся й зачекав хвилину, відпочиваючи сам, хоча знав, що треба якомога поспішати, бо лише від швидкості й непомітності залежить їхній успіх. Але того й іншого дочасно стало бракувати — віддалік уже вдруге глухо стукнуло, мабуть, гвинтівкою об лижу, і лейтенант насторожився, вдивляючись у напівморок злим, загостреним поглядом. Недотепи, інакше не скажеш! Скільки говорив, щоб гвинтівки тримали в правій руці, а лижі в лівій, але от, певне, комусь захотілося згребти все разом, і тепер брязкає.

Позаду заворушився у темряві сірий ведмедкуватий клубок у маскхалаті, часто дихаючи, він підповз упритул до Івановського і спинився. За ним ворушився ще хтось, а далі вже й не розгледіти, перешкоджали сутінки. Івановський запитав осиплим стомленим шепотом:

— Повзуть. — Повзуть, лейтенанте, — так само важко дихаючи, пошепки одказав Лукашов.

— Передай — ширше крок!

У вибалочку сніг став ще глибший, тулуб у ньому заривався до самих плечей. Під змокрілими колінами відчувалася мерзла колюча трава сіножаті — мабуть, починалася заплава. Івановський не дивився на компас — як і завжди, напрямок він угадував по характерних змінах рельєфу, що був йому відомий з карти. Тут скрізь треба просуватися низом до рідкого чагарника з обох боків річечки, потім трохи збочити праворуч і повзти скраю. Повзти ще треба немало, шлях цей довгий, і, звичайно, вимотає їх як слід. Але тільки б не напоротися на німця, на якийсь виставлений на ніч замаскований секрет. Тоді вже не поміченим не пройдеш, тоді почнеться таке, що може кінчитися погано з самого початку.

Проте Івановський відігнав од себе лихі думки і пильніше вдивився в снігову імлу. Здається, вже зовсім недалеко темніли кущі, за ними була засипана снігом річечка. Це місце — він пам'ятав з карти — якраз посередині нейтралки, далі за річкою на пагорку починалося невелике, розбите снарядами село, в якому засіли німці. Щоправда, їхній перший окоп містився ближче, за якихось сотню метрів по той бік річечки; там групі слід повернути вздовж річечки і спробувати прослизнути чагарником між цим окопчиком і другим — просто на мисок гостроносого, ніби ложка, пагорка.

Тим часом сніг не тільки поглибшав, але став ще м'якшим, під руками шурхотіла присипана ним мерзла, не кошена влітку трава. Одного разу Івановський необережно натиснув коліном і проламав крихку скоринку моховиння, з-під якого хлюпнула вода. Лейтенант рвучко подався убік і зразу ж вилаяв себе за поспішливість: знайшов чого остерігатися! Начебто провалитися у воду було найгіршим з усього, що їх могло спіткати. На кілька секунд він зупинився і прислухався: чи не викрив себе цим мимовільним рухом. Але вже тут, поблизу, був чагарник, зовсім недалеко стовбурчився голий вільшняк, купки шелюги, що стирчала густо з-під снігу. Івановський ще трохи проповз у чагарнику, надаючи можливість розміститися в його захистку всій групі, що далеченько розтяглася, і зліг на лижі. Чагарник добре ховав їх од села, тут уже не страшні й ракети. Правда, лишався відкритим і небезпечним ще нагорок-ложка з другого боку, але все-таки він був далі. Звідти їх могли не побачити навіть при світлі ракет.

Весь час лейтенантові кортіло підвестись і оглянутись, як там у хвості, чи не занадто відстали інші. Тепер дуже важливо було тримати всіх в одному кулаці — знав, у такій ситуації роз'єднаність межує з бідою. Щоправда, на випадок чого там є кому розпорядитися: останнім повз Дзюбін, здається, чоловік розумний і разів у півтора старший за лейтенанта. Але Дзюбін був із запасу, і, хоч вдачі був завзятої, невідомо, чи вистачить у нього фронтової кмітливості? Кадровий командир Івановський, що витерпів усі муки війни з найпершого її червневого дня, трохи не довіряв запасним і для певності частку їхнього тягаря намагався звичайно перебрати на себе. Сьогоднішня його коротка сутичка зі старшиною, що пропонував зачекати з переходом, лишила неприємний осадок в обох. Лейтенант не звик ділити владу з будь-ким, та ще в такій справі, де можна було покладатися тільки на самого себе, свою кмітливість і рішучість. Поки що загалом усе обходилося, пощастить — обійдеться й далі, а тоді якось при нагоді він пригадає Дзюбіну…

Позаду в борозні пухкого снігу почувся сиплий голос Лукашова:

— Тепер куди, товаришу лейтенант?

— Тихо! Як там позаду?

— Та повзуть. Шолудяк он відстав тільки…

Знову Шолудяк! Цей Шолудяк ще в батальйоні своєю вайлуватістю викликав незадоволення лейтенанта, але в метушні короткої підготовки Івановський просто забув про нього, подумавши, що чоловік, мабуть, здоровий, витримає. До того ж групі потрібний був сапер, а вибору ніякого, довелося брати першого-ліпшого — оцього немолодого вайлуватого дядька. Та війна вже стільки разів переконувала, що, крім звичайної сили, потрібні також і умілість, і тренування. А втім, тренування не було і в них ніякого, для нього просто забракло часу. Весь день начальник розвідки з начальником особливого відділу переглядали, утрясали списки, підбирали людей, і коли нарешті скомплектували групу, про тренування нічого було й думати.

Івановський залишив на місці лижі, обійшов Лукашова і поповз по його сліду назад. Шолудяк справді відстав од сержанта і тепер стомлено й важко грібся у снігу, затримуючи собою інших. Лейтенант зустрів його тихим злісним шепотом.

— Що сталося?

— Та от упрів, щоб його! Чи скоро там на лижі станемо?

— Скоріше ворушися! Скоріше!!! — нещадним шепотом підганяв той бійця. Похитуючи піднятим задом, нав'ючений під маскхалатом важким мішком вибухівки, Шолудяк навкарачки став доганяти сержанта, за ним подалися й інші. Лейтенант пропустив мимо себе Хакімова, Зайця, Судника, ще когось, чийого обличчя він не розгледів під низько насунутим капюшоном, і дочекався старшину Дзюбіна.

— Що сталося? — запитав той, ненадовго затримуючись біля Івановського. Лейтенант промовчав. Що було говорити, хіба не бачить старшина, що група розтяглася, порушила необхідний порядок, до якого мав певне відношення і старшина як замикаючий.

— Хто стукав у хвості?

— Стукав? Не чув.

Звичайно, він не чув. Івановський не став говорити далі, прислухався. Та поблизу було тихо, наші насторожено мовчали на пагорку з сосняком, мовчали попереду й німці. Дев'ять горбастих постатей у білих притрушених снігом халатах, зморено сопучи, рівно лежали в розритій ними канаві.

— Треба слухати, — коротким шепотом завважив Івановський. — Зараз перехід. Щоб мені — ні звуку!

Старшина промовчав, і лейтенант навкарачки хутко поповз уперед, обминаючи бійців. Івановський не бачив їхніх облич, але майже фізично відчував їхню настороженість, сповнені чекання й тривоги погляди з-під капюшонів. Усі мовчали. Обганяючи Шолудяка, що винувато сопів, розпластавшись у борозні, Лейтенант суворо наказав:

— З усієї сили! З усієї сили, Шолудяк! Зрозумів Івановський виповз у голову своєї тепер уже зібраної в одно пластунської колони і знов почав гребтися в найглибшому снігу скраю чагарника. Однією рукою він тяг лижі, другою автомат: сумка з автоматними дисками все сповзала зі стегна на живіт, і він раз у раз одкидав її за спину. В снігу він натрапив на якусь купу гілля, котре гучно затріщало вночі, за щось зачепився, роздер маскхалат.