Дожити до світанку - Сторінка 5

- Василь Биков -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Ненадовго лейтенант забував про нього, заклопотаний дорожніми турботами, але він знову повертався щемким, надто добре знайомим на війні болем. І скільки він не зазнав його за п'ять місяців, цього жагучого в серці болю, і яким би звичним він часом не здавався, цілком звикнути до цього неможливо. Скількох Івановський уже втратив назавжди за ці місяці війни! Думалося, пора б уже звикнути до самих втрат і скоритися усвідомленню неминучості їх. Але як не звикав, ні-ні, та й охоплював такий відчай, що, здавалося, краще б підставив під ту прокляту кулю власну голову, ніж бачити, як назавжди спускають у могильну глибину близьку тобі людину.

А свого кращого друга, розвідника капітана Волоха, Івановський навіть не встиг закопати… Просто в них не знайшлося лопати і якихось п'ятнадцяти хвилин часу — від шосе уже мчали на мотоциклах німці. Відстрілюючись, вони з Погрібняком загорнули тіло капітана в плащ-палатку і похапцем закидали листям, перемішаним зі снігом. Так і лишився їхній командир на узліссі того далекого смоленського урочища, де ледь не зосталися усі. А наступного за ним, сержанта Рукавицйна, навіть не вдалося винести з пагорка, на якому його наздогнала куля, і через десять хвилин його там підібрали німці.

Загалом Івановському щастило на хороших людей у війну, але найбільше поталанило, звичайно, з капітаном Волохом. Якимось непоясненним відчуттям лейтенант зрозумів це відразу, як тільки побачив його на оповитій раннім туманом просіці у Боровському лісі. Стоячи на колінах, капітан щось витрушував із кишень у кинутий на мох кашкет, поруч — розгорнута карта, а довкола сиділи й лежали його розвідники. Усі були в зелених маскувальних халатах з відкинутими капюшонами і в пілотках, лише в одного капітана був кашкет, по якому лейтенант одразу впізнав у ньому командира і привітався.

— Товаришу командир, дозвольте звернутись!

— Будь ласка, — просто й усміхнено, без найменшої командирської суворості сказав капітан. — Звертайтеся, коли є з чим. А то в нас, бач, самий потрух.

Певно, Волох хотів пожартувати і, може, навіть почастувати махоркою, але махорки в нього не було, як не було її і в лейтенанта. Щоправда, Івановському було тоді не до курива, він би зрадів більше сухарю чи шматку хліба, бо два дні вони майже нічого не їли. Після розгрому в нічному бою під Крупцями лейтенант відбився од полку, потрапив в оточення, вийшовши з якого блукав з дванадцятьма бійцями по лісах у пошуках своєї частини. Та ніде не міг знайти хоча б рештки своєї дивізії, часом йому зустрічалися бійці з невідомих частин, але ніхто з них до пуття нічого не знав, у прифронтовій смузі всі перемішалися — і наші, і німці. Ще за день довкола зосталися тільки німці, він скрізь наштовхувався на них самих або на їхні сліди і тиждень метався з одного переліска в інший, шукаючи якогось виходу. В нього не було карти, зовсім не зрозумілою була обстановка, червоноармійці, що зустрічалися на шляху, давали найсуперечливіші відомості. Ясно було одне — наші відійшли далеко, а німці пруть на Москву. В кількох випадкових сутичках він утратив ще трьох чоловік; двоє зникли вночі: може, відбилися десь у темряві й пристали до інших груп, а може, й ще гірше. З ним лишилося четверо, вони забрели в якусь лісову гущавину, де вже не було ні німців, ні наших. І ось ця випадкова зустріч із групою розвідників край лісової просіки.

Капітан усе-таки щось натрусив із кишень і скрутив тонесеньку цигарку. Бійці мовчки і, як здалося лейтенантові, з прихованим сумом спостерігали за своїм командиром.

— Як запальничка, уціліла? — спитав капітан, засовуючи в синє галіфе вивернуті кишені.

— Яка запальничка? — здивувався Івановський.

І раптом усе згадав.

Справді, місяць тому під Косачовом, де вони стояли тоді в обороні, якось на світанку начальник розвідки полку привів на батарейний СП незнайомого командира в кашкеті і з орденом Червоної Зірки на габардиновій гімнастерці. Коли трохи розвиднілося, вони почали щось розглядати в стереотрубу на боці ворога, робили позначки на карті. Потім разом поснідали. Капітан ще почастував Івановського "Казбеком" і, прикурюючи, звернув увагу на його трофейну запальничку — фігурку буддійського ченця. Запальничка справді була досить цікава: натиснеш на пружину — і в ченця розтулявся череп, у якому спалахував тоненький вогник.

Запальничка була при ньому, Івановський вийняв маленьку чорну фігурку ченця, великим пальцем натиснув на пружинку. Але цього разу вогник не спалахнув, мабуть, не було бензину.

— Цікаво, цікаво, — сказав капітан. — Шкода, курива — як кіт наплакав.

— У нас теж ні тютюнини, — сказав Івановський.

Їхні обличчя стали враз серйозними, капітан натягнув на плечі свою порвану в кількох місцях куртку. Почуттями оволоділа невесела фронтова буденність.

— Давно бідуєте? — запитав капітан.

— З сімнадцятого. Як розбили під Косачовом.

— Що ж, підемо разом. Отут, на моїй карті, позначений стик, сюди й спробуємо поткнутися.

Вони пробиралися ще чотири доби, але ніякого стику в німецькій лінії фронту не знайшли, як, зрештою, не знайшли і самого фронту. Стояла глибока осінь, листя з дерев усе осипалося, після холодних тривалих дощів настала рання волога стужа. Дороги були забиті обозами, автомобілями, підводами передових і тилових німецьких частин. Бійці пристали від багатоденного переходу по бездоріжжю, змарніли від голоду. Декого почала доймати простуда, кашель. Лейтенанта мучили чиряки по всьому тілі. А потім у групі з'явився поранений у ногу розвідник, який не міг іти, і вони по черзі несли його на зроблених із жердин і плащ-палатки носилках. Тому не могли йти швидко, але командир не хотів залишати розвідника. Це був чудовий розвідник, ясноокий і білявий атлет на прізвище Фіх, який вільно розмовляв по-німецькому. Поранили його випадково, коли вони удень заскочили в село, щоб розпитати про дорогу та роздобути щось з їжі, й наткнулися там на німців. Першого німця, що вийшов із двору, капітан повалив ударом ножа в шию. Це виявився офіцер, і Волох за давньою звичкою розвідника насамперед схопився за його польову сумку. Та слідом за офіцером ішли ще двоє, один з них вистрелив із пістолета й влучив Фіху в стегно. Добре, що Балаєнко дав чергу, німець упав, і вони всі кинулися тікати городами, підхопивши пораненого, який після цього пострілу не міг ступити вже по землі жодного кроку.

Мабуть, німецька куля пошкодила якийсь центральний нерв, нога звисла, мов нежива. До того ж незабаром підскочила температура, певно, почалося зараження. Тривалі переходи завдавали неймовірних страждань пораненому, пов'язка весь час сповзала, рана кровоточила. Фіх, зціпивши зуби, терпів, усе більше хмурився і мовчав.

Одного разу вони спинилися перепочити на якомусь зарослому молодим дубняком пагорку. Листвяний ліс уже стояв голий і незатишний, лише приземкуваті дубки шелестіли на вітрі своїм дуже полинялим, але по-літньому густим листям. Тут було трохи зручніше: дубняк надійно ховав їх од чужих очей. Тільки-но спинилися, розвідники попадали на землю. З мовчазною відчуженістю на змарнілому обличчі лежав на носилках Фіх. Їсти не було чого, курити також. Два розвідники пішли на пошуки якогось житла, щоб роздобути їжі й нагодувати пораненого.

— Слухай, Фіх, — раптом сказав капітан. — Ти не бійся. Ми тебе не залишимо. Ми тебе винесемо, і все буде гаразд. Головне — не падай духом.

— Віддайте мій пістолет, — кволим голосом сказав Фіх.

Два дні підряд поранений вимагав пістолет, який витяг у нього з кобури Волох, запідозривши погане. Тепер кожна розмова з ним починалася й кінчалася вимогою повернути йому пістолет.

— Ну от, ти знову за своє! Віддам я твій пістолет. Але спершу треба донести тебе до своїх.

— Віддайте мій пістолет! Навіщо взяли? Для виправдання сумління? Плюнь, капітане…

Умовити його було неможливо, певно, Волох розумів це й особливо не вмовляв. Їхнє становище не залишало надто багато ілюзій, та вони й не потребували ілюзій. Безнадійність стану здоров'я Фіха була очевидною як для нього самого, так і для всіх восьми у групі, включаючи й давнього Фіхового друга сержанта Рукавицина, котрий усю дорогу доглядав пораненого, як тільки міг. Але біда полягала в тому, що можливості надто малі, й Фіх згасав на очах, а Рукавицин не міг йому нічим допомогти. З пригніченим виглядом він сидів біля товариша і брудною хусткою витирав його блідий спітнілий лоб.

— Оце-е справи! — мовив капітан. — Що ж нам з тобою робити Питання було просто риторичне, ніхто не міг та й не намагався на нього відповісти. А втім, капітан відповіді й не чекав — просто він міркував уголос. Одначе на цей раз міркувати йому довелося недовго — повернулися два розвідники і повідомили, що сіл поблизу немає, а лісова хатина, яка неподалеку звідси, стоїть порожня, нічим поживитися там не вдалося. Та, йдучи назад, розвідники побачили, як по дорозі в сусідній лісок одна за одною йшли навантажені машини, котрі швидко там розвантажувались і порожняком верталися тією ж дорогою. Видно, у лісок перебазовувався якийсь великий німецький склад.

Вони, звичайно, розуміли, що склади можуть бути різні: з фуражем, боєприпасами, пальним, речовим, інженерним або навіть хімічним майном. Але можуть бути і з продуктами. Напевне, вірогідність останнього припущення здалася зголоднілим бійцям найбільшою, і капітан швидко схопився на ноги.

— Ану де? Далеко?

— Та кілометрів два звідси.

Вони скоро знялися з місця, поминули дубнячок, потім обійшли по краю вибалочка, перетнули мокруватий Лужок, знову позалазили в колючий густий чагарник і, не виходячи з нього, по команді Волоха усі разом стали. Крізь гілля вільшняка було видно, як по вибоїстій розбитій дорозі в негустий сосновий лісок повзли семитонні "б'юсінги", десь там вони розвантажувались і котили швидко вниз, мабуть, по нову партію вантажу.

Капітан зразу ж сів, де стояв, витяг із-за пазухи бінокль. Розвідники опустили носилки з Фіхом.

— Ох ти, що там навернуто. Оце так-так! — здивувався капітан. — Дротом обносять, так, так. А підходи загалом непогані. От би, коли смеркне… На, поглянь, — сказав капітан, передаючи бінокль Івановському. Лейтенант знайшов серед безлистого гілля прогалину, навів у напрямку лісу бінокль.