Дожити до світанку - Сторінка 23

Я підтримаю…

Вони перейшли похмурий глибокий рів і знову опинилися на березі ще зовсім сонної, засланої легким туманом річки і Янінка побігла далі вниз — по голому камінні до води.

— Іди сюди. Поки татко спить, я тобі покажу мій квітник. Уже зацвіли матіоли. Пахнуть на світанку — страшенно!

Ковзаючи на шкіряних підошвах, він спустився по кам'яному схилу вниз, до човна. Залізли обоє в човен і Янінка з одним веслом у руках почала розвертати його по течії.

— Так ближче буде. А то через міст поки обійдеш…

— Яка ж бо ти! — сказав Ігор, не стримавши свого захоплення.

— Яка? Погана! Справді, погана?

— Чудова!

— Де там чудова. От прокинеться татко, перепаде цій чудовій!

Сильна течія насередині понесла човна вниз, але дівчина одним веслом усе ж направила його до берега, і незабаром вони підпливли до якогось дощатого плоту під товстими окоренками верб.

— Ану, хапайся. А то понесе…

Ігор устиг вчепитися за слизький, гнилуватий стовпчик у воді, Янінка тим часом вискочила на берег. Потім удвох витягли на траву човна.

— Вранці рибалки відженуть… А зараз… Ось цим завулочком, потім коло саду, перейдемо картоплю і там, біля костьолу, на березі, моя хата. Ти не дуже стомився? — раптом турботливо запитала вона, зазираючи йому в очі.

— Ні, нічого…

Вони пішли околичним провулком, зарослим вологою травою. Яніна все ще несла в обох руках свої туфлі, на ходу легенько торкаючись до нього плечем, і він крізь тонку тканину кофточки відчував тепло її тіла, її близьке стомлене дихання, незбагненний запах її волосся і думав, як здорово йому пощастило сьогодні. Ігор уже був радий за свою невихованість, завдяки якій він дуже розв'язно пожартував тоді у Барановичах, вдячний цьому місту з його сивою давниною і цій ночі, такій не схожій на безліч прожитих ним ночей.

— Янінко, — тихо покликав Ігор, наближаючись до неї ззаду, але вона тільки пішла швидше. — Янінко…

— Ось обійдемо цю хату, потім звернемо на стежечку, перебіжимо через сад…

— Янінко!

— Іди, йди, не відставай! А то незабаром татко встане та як спохватиться…

Зарослою лопухами стежкою вздовж огорожі вони піднялися вище. Починало світати. В густих сутінках садів ще дрімала Заніманщина. Добре втоптана стежка вивела їх на край картопляного поля, суціль усипаного білими зірочками-цвітом. Дуже пахло молодим картоплинням і свіжою росяною землею. Янінка швидко йшла попереду, і він, плутаючись у картоплинні своїми чобітьми, ледве встигав за нею. Вже зовсім близько на тлі світлого краю неба видніли прямі й високі башти костьолу, за яким десь у теплій річковій воді тихо плюскотали плоти. Лишалося пройти ще, може, сотню кроків, які віддаляли їх від костьольної огорожі, коли раптом у нічній тиші ще сонного міста почувся якийсь чужий, незвичний, настирливий гул. Янінка попереду відразу ж спинилася.

— Що це? Що це гуде? Це літаки?

Літаки, це наближалися в небі літаки, але Ігор просто не вірив, що так безглуздо і невчасно може початися те найстрашніше, котре всі останні дні недобрим передчуттям жило, зростало, пригнічувало людей. Хапаючись за маленьку надію, — може, вони помиляються, — Ігор тамував у собі страх і сподівався на краще.

Але помилитися було неможливо.

Перелякана Янінка, мовби шукаючи захисту, кинулася до нього, і тільки-но він пригорнув її, як близькі могутні вибухи кинули їх на тверде картопляне бадилля. Ранній світанок осяяли сірі, вогненно-чорні блискавки, тугі гарячі хвилі ударили їм у спини, густо закидали картопляне поле землею…

Як тільки минув перший неймовірної сили гуркіт, Ігор підхопився, Янінка теж скочила на рівні і, з розкуйовдженою головою, у замащеній кофточці, незрозуміло для чого намагалася взути на брудні ноги свої туфлі. Оглушений вибухами, Ігор не відразу почув, як слабким голосом Янінка кричала йому:

— На міст біжи! Швидше на міст! Там за костьолом міст!..

Так, звичайно ж, йому треба було на міст, у штаб, він уже розумів, що сталося, й інакше вчинити не міг.

Не оглядаючись більше, крізь оглушливі вибухи, падаючи і знову підхоплюючись, він кинувся на міст, несучи в збентеженій свідомості ледве схоплений зором образ дівчини, яка стояла серед картопляного поля з чорними блискучими туфлями в руках.

12

Його вивели із стану забуття постріли, що раптом долинули невідомо звідки. Спочатку здавалося, що це стріляли в селі, та коли, занепокоєний, він прислухався, то збагнув, що долинали вони з іншого, протилежного боку — саме звідти, відкіля приплентали вони вночі і куди пішов Пивоваров. Завмерши від поганого передчуття, Івановський затамував подих, дослухався, та ніякого сумніву не було — стріляли десь за полем.

Мабуть, найперші постріли він пропустив, не дочув, а спохопився тільки тоді, коли гулко вдарила гвинтівка і в тиші затріщала довга автоматна черга. Авжеж, це був його автомат — німецькі стріляли інакше, це він уже знав точно. Івановський підвівся на лікті, але в грудях у нього щось стислося, від болю перехопило подих, він закашлявся, виплюнув кривавий згусток і знову безсило відкинувся на лавку. Поки він кашляв, там, здається, затихло все, і скільки він потім не прислухався, нічого більше не почув.

Ледве вгамовуючи хвилювання, лейтенант намацав коло лавки годинника — було сорок хвилин на восьму, отже, минуло близько двох з половиною годин, відколи тут нема Пивоварова. Якщо до того села тільки один кілометр або два, то він мав би вже повернутися. А коли не повернувся — значить… Значить, він пробрався в село, але, мабуть, невдало, і його спіткала така сама доля, що й Івановського вчора.

Лейтенант знову підвівся на лікті, прислухався, спробував заглянути в трошки ще світлувате віконце, та не дотягнувся до нього і сів на лавці. Йому зробилося млосно, погано, вогняно-червоні плями пливли перед очима. Рукою він намацав гвинтівку, вона видалася надто важкою. Але навіщо тепер була та гвинтівка — в лазні його поки що ніхто не тривожив, поблизу наче не було нікого. Навряд чи він міг полегшити становище Пивоварова, що явно потрапив у біду, однак і нічого не робити він теж не міг. З величезною натугою, притримуючись руками за стіни, він ступив у передбанник і штурхонув ногою двері.

Стояла зимова ніч — як усі ночі в листопаді цього року — з вітром, низьким, захмареним небом, сірим, огорнутим пітьмою простором. Але сніг лежав свіжий і чистий, і в ньому виразно виднілися кілька глибоких слідів Пивоварова, що йшли понад стіною лазні і повертали за ріг.

Поривчастий вітер забивав дух, Івановський хвилину зачекав, услухаючись в глуху тишу ночі. Ні пострілів, ні кроків, ні вигуків — нічого більше не чути. Тоді, не зачиняючи дверей, він опустився біля порога, прихилився до стіни плечем і сидів отак годину, а може, й більше. Його охопило щемливе, хворобливо-напружене чекання, він цілком усвідомив, що коли Пивоваров за кілька хвилин не прийде, то він не прийде вже ніколи.

І Пивоваров не прийшов ні за кілька хвилин, ні за кілька наступних годин. Коли вже чекати було несила, Івановський, не підводячись, навкарачки дотягся до свого кубика-годинника за порогом — була за десять хвилин десята. Відсутність бійця протягом такого часу не віщувала нічого доброго. "Навіщо я послав його? Навіщо послав? — докоряв сам собі лейтенант. — Які тут лижі? Який штаб? Тільки занапастив його та й себе теж…"

Звісно, без Пивоварова він нічого вже не міг зробити, а коли, сам був приречений на загибель, то слід було подумати, щоб урятувати хоч бійця. А він послав його на таку справу, де на удачу можна сподіватися в одному з тисячі випадків. Німці могли влаштувати засаду, виставити в полі секрети й напевно зміцнили охорону в селі — не так просто між ними пролізти. Якщо не вдалося йому минулої ночі, коли штабісти були ще не налякані, то як могло вдатися тепер "Ну, а що ж далі? Що?" — тисячний раз питав себе Івановський, сидячи коло дверей лазні.

А проте, він уже знав "що" — він лише зволікав час, до останньої хвилини сподіваючись, що Пивоваров, можливо, ще повернеться. Та коли стало вже очевидно, що далі чекати марно, Івановський, спираючись на стіну, підвівся на ноги.

Він випробовував себе, щоб знати, до чого він здатний, чи, може, ні до чого вже нездатний. Хоча й через силу, але він ще міг триматися на ногах, особливо коли мати під руками якусь опору. Опорою були йому стіни, а в полі він спиратиметься на приклад гвинтівки. Ноги сяк-так слухали його, гірше було з диханням і з головою. Та лейтенант подумав, що голова, може, перестане боліти в полі, а з диханням він уже як-небудь справиться. Коли не поспішати, помаленьку, часто зупиняючись, економно витрачаючи сили…

Новий намір цілком оволодів ним, і Лейтенант вернувся в лазню, позасовував у кишені обойми з підсумків. Речмішок не зміг підняти, покинув його на лавці, зате узяв з собою гранату. Далі він уже не міг лишатися тут ні хвилини і, тримаючись руками за стіни, вийшов надвір.

Похитуючись, ледве не падаючи, але з упертою, важко зрозумілою рішучістю він пройшов кроків двадцять по глибоких слідах Пивоварова і спинився. Гвинтівка виявилася набагато важчою, ніж йому здалося спочатку, та він спирався на неї, коли міг уже впасти й особливо коли спинявся. Без неї він уже б не втримався на тремтячих од слабості ногах. Оддихавшись, якимось дивним, загнаним поглядом подивився назад. Там самотньо темніла на снігу їхня лазня, де вони благополучно перебули добу і куди, судячи з усього, вже не повернуться.

У другий захід лейтенант не здолав, мабуть, і десяти кроків, як, похитнувшись, зупинився від кашлю. Кашель міг спричинитися до найгіршого в його становищі — глибинним внутрішнім болем він пронизував лейтенанта до сліпучої темряви в очах. Але Пивоваров непогано перев'язав йому груди, присохлі до ран бинти хоча й завдавали болю, зате пов'язка не сповзала і кров більше не текла з ран. Якби тільки не цей нестерпний біль усередині.

Лейтенант намагався йти якомога швидше, і тепер показником його швидкості була лазня. Ледве тримаючись на ногах, він уже зробив чотири або п'ять зупинок, щоразу оглядаючись, та лазня, наче умисне, все чорніла й чорніла в сутінках, дуже неохоче віддаляючись у ніч. Минуло, напевне, понад годину, перше ніж сіра пітьма остаточно поглинула її.

Навкруги був сніг, вітер, поле — і тоді Івановський зрозумів, що нібито здолав половину шляху, тепер вернутися назад уже не зміг би, на це в нього просто не вистачило б сил.