Дожити до світанку - Сторінка 26

Він усе дужче відчував це кожною клітиною свого наскрізь промерзлого тіла, яке не могло вже й тремтіти. Просто він повільно, мало-помалу замерзав. І ніхто не міг ні допомогти йому, ні підбадьорити, ніхто не довідається навіть, як він закінчив життя. При цій думці Івановський відчув страх, навіть переляк. Ніколи він ще не лишався в такій самотності, завжди в тяжку хвилину хто-небудь був поруч, завжди було на кого спертися, з ким пережити найгірше. А тут він один, як загнаний, підстрелений вовк у безкрайньому морозному полі.

Звісно, він приречений на загибель і розумів це з достатньою в його стані ясністю, хоч і не дуже шкодував про те. Врятувати його вже ніщо не могло, він не сподівався на чудо, знав, що для таких, із простреленими грудьми, чуда на війні не буває. Він більше ні на що не розраховував, хотів лише померти немарно. Тільки б не замерзнути на цій дорозі, дочекатися світанку і першої машини з німцями. Здорово, якби це був генерал, Івановський уже б висадив його в повітря разом із розкішним його автомобілем. У гіршому випадку згодився б і полковник чи якийсь там важний есесівець. Судячи з усього, штаб у селі великий, важних чинів там достобіса.

Але для цього треба дожити до світанку, вистояти перед диявольською холоднечею цієї жахливої ночі. Виявляється, пережити ніч було так важко, що він став боятися. Він боявся замерзнути, боявся заснути або надовго знепритомніти, боявся болю в грудях, який підстерігав кожен його рух, боявся дужче кашлянути, щоб не зійти кров'ю. На цій проклятій дорозі його підстерігали самі небезпеки, які він повинен був здолати, обдурити, щоб дочекатися ранку.

Рук своїх він майже не відчував, але почали вже дерев'яніти й ноги. Спробував поворушити пальцями в чоботі, але це в нього не вийшло. Тоді, щоб якось утримати тепло, котре хутко залишало тіло, він почав стукати замерзлими чобітьми об дорогу. В нічній тиші ззаду почувся глухий, тривожний гуркіт, і він перестав. Ноги не зігрілися анітрохи, проте самому стало погано, відчував, що втрачає свідомість, останнім зусиллям засунув під себе гранату. Гранату він тепер змушений берегти більше за життя. Без гранати все його існування на цій дорозі втрачало сенс.

Після глибокої непритомності, за якою настав довгий проміжок липкої, безсилої знемоги, він знову відчув пронизливий лютий холод і майже злякався. Здавалося, цій ночі не буде кінця і ніякі хитрощі не допоможуть йому витримати до ранку. "Але як же це може бути? — ледве не кричав у ньому протестуючий, сповнений відчаю голос. — Невже ж так нічого й не вийде?" Заради чого ж тоді витрачено стільки його зусиль? Невже всі вони марно пропадуть? Але ж зусилля — продукт його матеріального "я" і самі, певно, матеріальні, як кожна енергія, вони ж — знесилене його тіло і пролита ним кров, чому ж вони повинні в цьому матеріальному світі зникнути безслідно? Перетворитися в ніщо?

А втім, він майже напевно знав, що все закінчиться погано і водночас не хотів розуміти цього. Він хотів вірити, що все, здійснене в таких муках, повинно десь відбитися, в чомусь виявитися. Хіба не сьогодні, не тут, на цій дорозі — може, в іншому місці, через якийсь час. Але ж мусить його мученицька смерть, як і тисячі інших, не менше мученицьких смертей, привести до якогось наслідку в цій війні. Інакше як же гинути в цілковитій безнадії щодо своєї необхідності на цій землі і в цій війні? Він же для чогось народився, жив, стільки боровся, терпів, пролив свою гарячу кров і тепер у муках віддавав своє життя. Мусить же в цьому бути якийсь, хай не дуже значний, а все ж людський сенс.

І він раптом повірив, що буде. Що обов'язково буде, що ніякі з людських мук не позбавлені сенсу на цьому світі, тим паче солдатські муки і солдатська кров, пролита за цю розорену мерзлу, але таку свою землю. Є в цьому сенс! І буде наслідок, інакше не можна, бо інакше не повинно бути.

Йому б тільки дожити до світанку.

Тим часом мороз забирався всередину його тіла, і лейтенант відчував це. Краєм примерклої свідомості він стежив за тим, як холод повільно, але неухильно оволодівав його знекровленим тілом, і рахував короткі хвилини, які ще йому залишилися. Одного разу, розплющивши очі, він раптом здивувався і з натугою розплющив їх ще ширше. Над полем світало. Темрява, що, здавалося, цілу вічність щільним покровом огортала землю, вже трохи прояснилася над землею, у полі стало просторіше, посвітлішало небо і на його тлі чітко вимальовувалися запушені інеєм верховіття беріз. У притуманену ранком далечінь тяглася переметена поземкою дорога.

Окинувши все це одним поглядом, який, одначе, стомив його, лейтенант хотів уже опустити голову, як раптом щось побачив. Здалося спершу, наче то машина, та коли він уважніше придивився, то збагнув, що це підвода. Зморений тривалим спостереженням, він поклав голову на сніг, відчуваючи збентеженість, страх і надію водночас. Величезне, як присуд, питання постало перед ним: хто їде підводою? Коли селяни, колгоспники, то це буде чудо, в яке він ще зовсім недавно не хотів вірити: до нього наближався порятунок. Якщо ж німці… Ні, він ніяк не міг зрозуміти, чому в цей вранішній час із села, в якому розмістився великий штаб, мусять появитися з підводою німці? Усе в ньому повстало проти такого недоречного міркування, бо цілу ніч він чекав що завгодно, тільки не обозну підводу з поклажею, до котрої не мав ніякого діла.

А проте це була підвода, і вона помалу до нього наближалася. Вже стало видно й запряжені в неї коні — пара вгодованих, гнідуватих битюгів, які, махаючи короткими хвостами, легко, майже не напружуючись, тягли за собою громіздко накладений соломою віз. На самому верху сиділи два німці, один із них ворушив віжками, і обоє тихо між собою розмовляли.

Івановський принишк у колії, зовсім приголомшений тим, що побачив, такої невдачі він не міг собі навіть уявити. Після стількох смертей, мук і переживань замість бази боєприпасів, замість генерала у шикарному "опель-адміралі" чи навіть штабного, з портфелем, полковника, йому належало підірвати двох непоказних обозників із возом соломи.

Та, мабуть, іншого вже не буде. В усякому разі, для нього вже нічого не буде. Він робив свій останній внесок — для Батьківщини, в ім'я свого солдатського обов'язку. Більш значні внески зроблять інші. Будуть, напевне, і величезні бази, і пихаті прусські генерали, і вовкуваті есесівці. Йому ж випали обозники. З ними він і зіткнеться у своєму останньому бою, кінець якого вирішений заздалегідь. Але він мусить зіткнутися — за себе, за Пивоварова, за вбитих під час переходу передової Шолудяка й Кудрявця. За капітана Волоха і його розвідників. Та хіба мало ще за кого…

І він зубами витяг з рукоятки туге кільце чеки.

Підвода поволі наближалася, і, здається, його вже помітили. Німець із піднятим коміром шинелі, що сидів до нього боком, ще герготав щось, але другий, у насунутій на вуха пілотці, який правив кіньми, вже витягнув шию, вдивлявся в дорогу. Івановський засунув під живіт гранату і лежав нерухомо. Він знав, що здалеку не дуже помітний у своєму маскхалаті, до того ж у колії його трохи замело снігом. Намагаючись не ворушитись і майже зовсім не дихаючи, він затаївся, примружив очі; коли помітили, хай думають, що він мертвий, і під'їдуть ближче.

Та ближче вони не під'їхали, а кроків за двадцять спинили своїх битюгів і щось закричали йому. Лейтенант не ворухнувся і не озвався, лише крадькома стежив за ними примруженими очима, майже з ніжністю відчуваючи під собою рятівний кругляк гранати.

Не дочекавшись відповіді, один німець, що сидів на підводі з піднятим коміром шинелі, узяв карабін і задом сповз на дорогу. Другий залишився на возі з віжками в руках, лейтенант аж застогнав од прикрощів. Виходило ще гірше, ніж він думав: до нього йшов один. Івановський внутрішньо стиснувся, в очах його потемніло, дорогу й берези біля неї чомусь немов повело вбік. Але він якось утримався, щоб не знепритомніти, й чекав.

Німець тим часом клацнув затвором, щось гукнув і, метляючи полами шинелі, пішов по дорозі. Карабін він тримав напоготові, прикладом під пахвою. Івановський потроху відпускав під собою планку гранати і подумки повторяв, як молитву: "Ну йди ж, іди…" Він чекав, увесь перетворившись у живе втілення останнього чекання, на інше він був уже просто нездатний. Він не міг докинути до німця гранату, він міг тільки зірвати його разом із собою.

Проте цей обозник, очевидно, був не дуже сміливий і йшов до нього так обережно, що здавалося, от-от поверне назад. І все ж наближався. Івановський уже бачив неголене, якесь заспане його обличчя, вкриті інеєм гудзики шинелі. Далеко ще від лейтенанта він зупинився і знову щось гукнув. Наступної миті лейтенант ледве не закричав од кривди, побачивши, як німець прикладає до плеча карабін і починає цілитися. Цілився він невміло, надто старанно, ствол карабіна довго ходив з боку на бік; напарник його все герготав щось із підводи, певно, давав поради. Івановський, як і до того, лежав нерухомо, широко розплющеними очима дивився на свого вбивцю, і сльози розпачу котилися по його обличчю. От він і дочекався світанку і зустрів на дорозі німців! Усе кінчалося безглуздо, підло й нікчемно, як не повинно було кінчатися за будь-яких обставин. Що ж йому тепер лишалося? Встати? Крикнути? Підняти вгору руки? Чи тихо й покірно прийняти цю останню кулю в упор, щоб назавжди зникнути з лиця землі Звичайно, він зникне, тепер йому зосталися лічені секунди, за якими настане Вічний Великий Спокій. У його становищі це було навіть заманливо, бо зразу припинялися всі страждання. Та зостануться жити інші. Вони переможуть, їм оновлювати цю зелену щасливу землю, дихати на повні груди. І кохати. Але хто знає, чи не залежить їхня щаслива доля від того, як помре на цій дорозі двадцятидворічний командир взводу лейтенант Івановський?..

Ні, він не встав, бо встати він не міг, і не крикнув, хоча напевне міг би ще кричати. Він лише здригнувся, коли в ранковій чутливій тиші гримнув гвинтівочний постріл і ще одна куля вп'ялася в його закривавлене тіло. Вона ударила йому в плече, напевне, роздробила лопатку, та все одно лейтенант не поворухнувся і навіть не застогнав. Щосили зціпив зуби і назавжди вже стулив укриті інеєм вії.