Дожити до світанку - Сторінка 8

Уже лежачи на снігу, він відчув, що поранений, ногу коротко обпекло вище коліна, тепла мокрота розпливалася в холоші. Та великого болю не було; зціпивши зуби, спробував ногою — мовби нічого, можна терпіти. Обіч, важко дихаючи, втиснувся у сніг Судник.

— Пляшки! Пляшки бережи! — голосно шепнув бійцеві, розуміючи, що коли поцілять у пляшки, то всі вони тут загинуть. Судник стяг із плечей речмішок, втиснув у сніг, затуляючи собою небезпечний для всіх вантаж.

Як тільки остання траса відлетіла в далечінь, лейтенант підвівся і з радістю впевнився, що нога слухається. Пригнувшись на лижах, він знову помчав у ніч, — з усієї сили далі від цього хутора, обстрілу і зрадливого гавкання собак. Добре, що пориви вітру зі снігом усе-таки ховали їх навіть у підсвіченому нічному просторі, і він проскочив ще метрів сто. Хутора вже зовсім не було видно, фари, помиготівши здалека, якось потьмяніли, та як і до того світили в їхній бік. Нова черга прошила пітьму ззаду, але напрямок її відхилився далеко в поле.

Здається, вони вирвалися з найбільш небезпечної зони. Лейтенант похопився, що відірвався од своїх, оглянувся. Позаду хтось вовтузився в пітьмі, але не доганяв, а нагинався — мабуть, вони загубили його лижню. Тоді він, стримуючи лижі, присів, тихенько покликав бійця і повільніше попростував у темряву, геть од цього хутора.

Незабаром він натрапив на якісь кущі чи узлісок і став: треба було зібрати бійців. Нога боліла дуже, але біль той був поки що терпимий, напевно, куля зачепила тільки м'якуш. Хутір мовчав. Зовсім близько темніли голі, засипані снігом чагарі, в яких то там, то сям чорніли молоді ялини — на випадок чого, за ними можна сховатися. Очікуючи своїх, Івановський не переставав дивуватися пильності німців. Хоча, здається, видав його собака. Дурна тварина, хіба вона знала, на кого валувала. Зрештою, було б гірше, якби він своєчасно не повернув од хутора. Все ж вони оминули його, хоча й не так далеко, щоб їх не помітили. Лейтенант відчув, як біль у нозі посилюється, в холоші зовсім змокріло, змокла навіть онуча в чоботі, треба б перев'язати рану. Але він мовчав і не ворушився, — чекав, коли надійде група.

Першим із темряви несподівано виринув Судник, потім з'явилася худорлява постать Пивоварова, трохи пізніше, пригинаючись і розмашисто працюючи палицями, примчали із завії ще двоє. Всі зупинялися біля командира і насторожено позирали назад. Поривчастий вітер крутив у повітрі сніжною крупою, обсипаючи нею лижі, маскхалати, обличчя бійців.

— Кого ще немає? — тихо запитав лейтенант.

— Хакімова нема, — відповів Лукашов, не обертаючись. Усі вдивлялися в напрямку злощасного хутора.

— Сволота! І як вони почули? Наче так тихо йшли! — обурився Краснокутський.

— Ото ще біда — собаки! Добре — німецькі, а коли наші?

— Під німцем усі собаки німецькі. Тут вони нам не товариші.

Лейтенант ледве стояв, розслабивши поранену ногу, і мовчав. Він усе більше хмурнів, усвідомлюючи своє становище і тривожачись, що довго немає Хакімова. Зрозуміло, що ця затримка дорого їм обійдеться, однак і лишити бійця він не міг. Після недовгої паузи лейтенант запитав у Лукашова:

— Де він зник? Як лежали чи потім?

— Як лежали — був. А після не помітив.

— Іди й шукай. Ми зачекаємо.

Лукашов мовчки подався у завію, а лейтенант постояв трохи і повернув у чагарник за молоді, обсипані снігом ялини.

Тут крутило, ніби в аеродинамічній трубі — хмари снігу вихрили в повітрі, з усіх боків задував вітер. Умостившись за ялиною, Івановський розсмикнув тасьомки маскхалата, розстебнув штани. Холодні руки одразу відчули загуслу кров, він розідрав цупку обгортку індивідуального пакета і туго перев'язав ногу вище коліна. Було таки боляче, але він стерпів, притамував зітхання і швидко вдягнувся. Снігом старанно витер руки, щоб ніхто не знав про його поранення, це зараз ні до чого. Тим паче, що рана легка, як-небудь перетерпить.

Гірше буде, коли не знайдуть Хакімова.

Чорт знає, як недоладно все виходить, самі невдачі. Пригадалася народна прикмета, що справа з невдалим початком має ще гірший кінець. У нього початок аж надто невдалий. Який же буде кінець?

Сівши на снігу, бійці терпляче ждали, стискаючи в руках забинтовані стволи зброї. Він так само зачекав трохи, а потім вийняв годинника. Той справно, наче нічого не сталося, робив своє діло, показував пів на другу. Минула половина ночі. Немало відмахали й вони, та кілометрів з двадцять ще лишилось. Якщо тільки вони не відхилилися од маршруту. Закрутившись під цим обстрілом, ні про який маршрут він, звичайно, не думав, і зараз потрібно виправляти становище.

Івановський зорієнтував компас. Візир, установлений на двісті десять градусів, показував у чагарі. У темряві заметільної ночі, хоч в око стрель, не видно нічого, і він подумав, що доведеться, мабуть, іти крізь зарості. Інакше можна зовсім заблудитись. Або потрапити в лапи до німців.

— Тихо!

Із темряви долинув чийсь кволий невиразний голос. Краснокутський став на лижі і, пригнувшись, ковзнув у той бік. Хвилину звідти нічого не було чути, а потім щось майнуло в темряві й заворушилося, біле й незграбне. За хвилину Лукашов і Краснокутський, зігнувшись, волоком притягли Хакімова і тут же впали колінами в сніг. Лукашов, стомлено дихаючи, сказав:

— От… Ледве знайшов… Палиця одна стриміла… Його палиця. Дивлюся, стирчить… А він через десять кроків… Уже снігом замітати почало…

— Що, живий? — запитав лейтенант.

— Живий, але погано. В спину його вдарило. В живіт вийшла, здається.

— Так. Швидко перев'язати!

Ну от, іще один. Неборака Хакімов! Такий старанний, меткий, кмітливий хлопець. З першої зустрічі він сподобався командирові: небалакучий, тямущий. І що тепер з ним робити?

— Я тут трохи обмотав. По куфайці. Непритомний він…

Поки двоє порпалися, перев'язуючи пораненого, Івановський, розслабивши прострелену ногу, розгублено дивився у темряву. Звичайно, Хакімова не залишиш, доведеться нести з собою. Але як? І доки? І що з ним робити завтра? Все було трудно, незрозуміло і погано, але лейтенант з усієї сили намагався приховати від інших свою стурбованість. У тій справі, на яку вони йшли, він має знати все, все уміти й зовні бути втіленням цілковитої впевненості.

— Так. Перев'язали? Лаштуйте зв'язку з лиж. Що, не вмієте? Пивоваров, давай палатку! — вдавано бадьоро командував лейтенант. — Скоріше, скоріше!..

— Хіба так потягнеш? — засумнівався Краснокутський.

— Потягнеш. Знімай з гвинтівки ремінь. Давай хто-небудь ще свій. З нього також усі ремені зніміть. Заберіть патрони. Все, все. І гранати так само. Судник, візьми гранати. Тепер беріться вдвох. Один за ремінь. Так. Ви, Пивоваров, підстраховуйте ззаду. Сміливіше, сміливіше, не бійтеся.

Якось уклавши на зв'язку лиж Хакімова, вони поволокли його в чагарі. Вийшло не дуже зграбно — громіздко й незручно, лижі роз'їжджалися на снігу, а тіло пораненого весь час перевалювалося з боку на бік. Ззаду тяглася глибока борозна в снігу. Невідомо, скільки так можна проволокти.

Але іншого виходу вони не мали. Звідси до своїх не відправиш, залишити теж не було де. Звичайно, тепер їм доведеться пововтузитися. Тепер уже навряд чи встигнуть до ранку.

Група нерішуче пробиралася крізь чагарник. Часто зупинялися, поправляли лижі, ледь утримуючи на них Хакімова. Тягнув Краснокутський; Пивоваров підштовхував і притримував. Лукашов ззаду часом допомагав, покрикуючи на обох.

На щастя, чагарі не завели їх у ліс, як того боявся Івановський, і за якихось півгодини вони знову опинилися в полі. Вітер на відкритому місці подужчав, над землею гуляла віхола. Обліплені снігом, вибравшись на чисте, вони спинилися, щоб перевести дух.

— То що ж робити, лейтенанте? — заклопотано випростався Лукашов. — Так ото його й тягти?

— А що вдієш? Що ви пропонуєте? — з явним незадоволенням спитав лейтенант.

— Може б, залишити де? В селі якомусь? Десь у сараї?

— Ні, не залишимо, — твердо сказав Івановський. — І досить про це.

— Що ж, досить то й досить, — раптом згодився Лукашов. — Тільки чи далеко так потягнемо?

— Треба скоріше, — схопився лейтенант. — З усіх сил, скоріше! Зрозуміло Не озираючись і помітно накульгуючи правою ногою, він подався у темряву. За ним рушили інші.

Усі втомлено, понуро мовчали.

5

...

Попередній темп цієї шаленої гонитви був остаточно втрачений, котру вже годину вони волоклися в завії, мов сонні мухи, й лейтенант турбувався лише про те, щоб не втратити напрямку. Раз по раз він спинявся, треба було звіритися з компасом і зачекати волокушу з Хакімовим. Краснокутський і Пивоваров знесилилися, та й сам він хитався від знемоги, в голові п'яно наморочилось од вітру, важко тиснула на плечі зброя, все дужче боліла нога. Та він, як і досі, був попереду і, на диво, не відставав од нього ні на крок Судник. Боєць мав навантаження надміру: окрім своїх пляшок із КС, ніс ще дві кілограмові гранати Хакімова, його гвинтівку, яку не покинули тоді, та його ж речмішок.

Раптом у темряві їм трапився засніжений стіжок, угледівши його, лейтенант звернув з прямої дороги і за хвилину ткнувся знесилено плечем у присипане хурделицею сіно, що дотепер повнилося літніми пахощами. Ноги на лижах ненароком ковзнулися і поїхали вбік, і він м'яко сповз тілом у притрушений сіном замет. Кілька секунд тихо лежав у солодкій знемозі, заплющивши очі й відчуваючи, як усе під ним закрутилося в якомусь сонному бездумному танку. Злякавшись, що засинає, лейтенант великим зусиллям волі примусив себе підвестися. Ні, здається, ніхто не помітив цієї його хвилинної слабкості, від якої він розгубився в ту хвилину більше, ніж від чогось іншого. Тим часом до стіжка підійшов Судник, притягли волокушу з Хакімовим. Останнім, так само знеможено, виповз із мороку Лукашов. Усі мовчки попадали під стіжок.

— Багато ще? — натужно видихнув замикаючий.

— Небагато, небагато, — з неприродною бадьорістю відповів лейтенант. — Але треба поспішати. Там шосе, його ми повинні перейти до світанку. Вдень нічого не вийде.

— Так, усе зрозуміло, — сказав Лукашов. — Тоді потопали.

— Еге ж, треба рушати, — згодився лейтенант, однак йому бракувало сили, щоб одразу відірватися од м'якого боку стіжка.

— Ну, взяли саночки. Раз, два! — закомандував Лукашов, і лейтенант уже не вперше відзначив у думці, що цей сержант усе впевненіше командує в групі.