Друг Ніколаса Ніклбі — мій друг - Сторінка 4

- Рей Бредбері -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

– Ой, таки ви, Чарлі,-кажу,-ви, містере Діккенс!" А відображення у дзеркалі як гримне на мене: "Хай вам абищо, сер, та ким би ще я міг бути? Ану, відстороніться! Я поспішаю на важливу лекцію".

– Ви так і сказали, містере Діккенс?

– Бог мені свідок, Піп, це щира правда. І я відсторонився! А тоді пішов незнайомим містом, і тепер, коли я нарешті знав, хто я такий, мене аж у жар кидало на думку про те, скільки всякого я, народжений знову, зможу тепер зробити і які великі й прекрасні діла чекають мене попереду! Розумієш, Піп, свідомість цього, напевне, визрівала в мені уже давно. Усі ті роки безнастанного писання й гірких розчарувань моє незрадливе внутрішнє чуття немовби твердило мені: "Май терпіння. Всі твої труди підуть прахом, але в останню мить я тебе врятую!" І, можливо, врятувало мене саме те, що багато років занапащало: шаноба до великих попередників, до тих стовпів і світочів на осяйних літературних вершинах, яких я смиренно споглядав із свого вутлого човника на дні пересохлого річища.

Боже мій, Піп, як я пожирав Толстого, впивався Достоєвським, смакував Мопассана, підживлявся просто неба курчам та вином у товаристві Флобера й Мольєра! Надто ревно схилявся я перед високими божествами. Надто багато читав! Отож коли мої твори згинули, їхні залишились. І одного дня я раптом збагнув, до чого це призвело, Піп: я не міг забути їхніх книжок!

– Не могли забути?..

– Атож, не міг забути жодного рядка, жодного слова, жодної літери, з усіх тих книжок, що будь-коли пройшли перед моїми жадібними, допитливими очима!

– Фотографічна пам'ять.

– Оце ти як в око вліпив. Усе, що написали Діккенс, Гарді, Остін, По, Готорн, засіло в оцій старій фотокамері і тільки й чекало, щоб його надрукували з мого голосу, багато років чекало, а я й гадки не мав, що все воно отак усоталося в мене. Попроси мене заговорити мовою будь-якого письменника – і я потраплю. Кіплінг – це одне, [561] Теккерей — зовсім інше. Скажи вирізати фунт м'яса – я стану Шейлоком. Задути свічку – стану Отелло. Ким хочеш стану, Піп, ким тільки хочеш! – Ну, а потім що було?

– А потім, Піп, я знов подивився в те загиджене мухами дзеркало й спитав: "Ну що ж, містере Діккенс, оскільки все це правда, то коли ви почнете писати свою першу книжку?" І сам собі відповів: "Зараз же!" А тоді накупив паперу та чорнила і оце відтоді живу мов уві сні, одержимий однією пристрастю, сповнений радісного шалу, безмірно щасливий, живу й пишу одну по одній усі ті книжки, що належать найдорожчій для мене людині – мені самому, Чарлзові Діккенсу. Я мандрую величезними обширами Сполучених Штатів Америки, спиняюся то там, то там, пишу й граю свою роль, граю й пишу, читаю лекції, думаю свої думи, то поринаючи в марення, то виринаючи з нього, всім відомий і нікому не відомий, там поживу довше, щоб дописати "Копперфілда", там затримаюсь попрацювати над "Домбі і сином"... Часом я забиваюся на цілу зиму на якийсь глухий, завалений снігом полустанок, і нікому й на думку не спадає, що там пробуває в зимовій сплячці сам Чарлі Діккенс. А потім вигулькну, мов весняний метелик із лялечки, та й гайда далі. Часом залишаюся на ціле літо в якомусь одному невеликому містечку, аж поки виженуть... Атож, виганяють, Піп. Бо такі, як отой ваш містер Вінескі, не прощають вигадок, хоч би які земні й доречні ті вигадки були. Йому, хлопче, просто бракує розуміння. Він не тямить, що всі ми маємо робити кожен своє, аби вижити, вижити на цьому світі. Хто сміється, хто плаче, хто пробивається кулаками, хто тікає, але все зводиться до одного: людина якось існує. Світ аж кишить людьми, вони потопають у ньому, і кожен у свій спосіб силкується прибитися до далекого берега. А що ж містер Вінескі? Він існує, клацаючи своїми ножицями, і йому не зрозуміти принадності пера, чорнила та паперу, до якого лине, наче муха до липучки, моя позичена англійська душа.

Містер Діккенс спустив ноги з ліжка й потягся по свій саквояж.

– Отож я мушу складати манатки й забиратися геть. Я випередив його і вхопився за саквояж.

– Ні! Вам не можна йти. Ви ж не закінчили книжки! [562]

– Піп, любий мій хлопче, я ж тобі все пояснив... Хіба ти не чув?

– На неї чекає цілий світ! Ви не маєте права покинути "Двоє міст" на середині!

Він лагідно забрав у мене саквояж.

– Піп, Піп...

– Не маєте права, Чарлі!

Він зазирнув мені в очі, і, певно, вони так палали, що він аж відсахнувся.

– І я чекаю! – вигукнув я. – І всі вони там чекають!

– Хто "вони"?

– Натовп перед Бастілією. Париж... Лондон, Дувр... Гільйотина!

Я побіг до вікон і порозчиняв їх ще ширше, ніби сподіваючись, що нічний вітер і місячне світло занесуть у кімнату ті звуки та образи, і вони поповзуть по килимку й закрадуться йому в очі та вуха, і, коли легкі завіски примарно заколихались, тоді і я, і Чарлі – ладен заприсягтися – почули, як гомонить великий натовп, риплять колеса карет, як сичить, стрімко ковзаючи вниз, гостра сокира гільйотини і глухо, мов качани капусти, падають додолу голови, як лунає переможний спів, – усе це долинуло до нас із вітром...

– Ой Піп, Піп...

З очей його потекли сльози.

Я дістав з кишені олівця й блокнота.

– Ну? – мовив вимогливо.

– На чому ми вчора спинилися, Піп?

– На мадам Дефарж, що сиділа й плела. Він упустив саквояж на підлогу.

– Мадам Дефарж... так-так... ага. Пиши, Піп: "Мадам Дефарж..."

Він сів на краєчку ліжка, і руки його почали рухатись– неспокійно совалися, стискали одна одну, спліталися й розпліталися, – і він дивився на них і говорив, а я записував, і він знову говорив, усе палкіше та палкіше, і так аж до світання...

– Доброго ранку, містере Діккенс!

Я з розгону всівся на стілець у їдальні. Містер Діккенс уже впорався з половиною млинців, що чималим стосиком височіли в нього на тарілці. [563]

Я надкусив свого млинця й побачив на столі між нами ще більший стосик списаних аркушів.

– Містере Діккенс... – мовив я. – Це "Повість про двоє міст"? Ви її... закінчили?

– Зроблено. – Містер Діккенс не підвів очей від тарілки. – Встав о шостій. Працював як віл. Зроблено. Докінчено. Крапка.

– Ура! – вигукнув я.

Десь у далині почувся паровозний гудок. Містер Діккенс випростався на стільці, тоді раптом підхопивсь і, покинувши недоїдений сніданок, вискочив з їдальні. Я почув, як грюкнули надвірні двері, вибіг на веранду й побачив його вже на півдорозі до хвіртки, із саквояжем у руці. Він повернув до станції і йшов так швидко, що мені довелося раз по раз забігати йому наперед.

– Містере Діккенс, книжку ви закінчили, це так, але ж іще не видали!

– Доручаю подбати про це тобі, Піп.

Він швидко простував далі. Геть захекавшись, я мусив наздоганяти його.

– А як же буде з Девідом Копперфілдом?.. І з Крихіткою Дорріт?..

– Вони твої друзі, Піп?

– Ваші, містере Діккенс. А як ви про них не напишете, вони ж і не житимуть!

– Якось обійдуться.

Він завернув за ріг. Я вистрибом метнувся за ним.

– Чарлі, заждіть!.. Я придумаз для вас... нову назву! "Піквікський клуб", атож, "Записки Піквікського клубу"!

Було чути, як поїзд під'їжджає до станції. Чарлі побіг чимдуж.

– А потім "Холодний дім", Чарлі, і "Важкі часи", і "Великі... – послухайте, містере Діккенс! – ...сподівання"! Ох ти ж боже мій!..

Він був уже далеко попереду, і мені лишалося тільки гукати йому навздогін:

– Гаразд! Ідіть собі! їдьте! А я знаю, що мені робити! Не буду я більше вас читати, ви цього не гідні! Не буду! І не думайте, що я тепер стану дочитувати "Повість про двоє міст"! Дзуськи! Не стану! Ніколи!..

На станції забамкав дзвін. Паровоз засичав парою. Але містер Діккенс сповільнив ходу. Потім спинився посеред [564] тротуару. Я підійшов і став, дивлячись йому в спину.

– Піп, – тихо мовив він, – ти це серйозно кажеш?

– Ех ви! – вигукнув я. – Та ви... ви просто... – Я шукав у пам'яті потрібних слів і зрештою натрапив. – ...просто тьху! Плюнути й розтерти!

– Та ти що, Піп!

– Що, що! Начхати мені, що там буде далі з тим Сідні Картоном!

– Це ж найкраща річ з усіх, які я досі написав. Тобі треба прочитати її, Піп.

– Чому це?

Він обернувся й поглянув на мене великими сумними очима.

– Тому що я написав її для тебе.

Мені тільки й стало сили тихо огризнутися:

– То й що?

– А те, – відказав містер Діккенс, – що я вже спізнився на поїзд. Наступний буде через сорок хвилин...

– Тоді ви маєте час.

– На що?

– На те, щоб познайомитися з одною людиною. Познайомтеся з нею, Чарлі, і тоді я дочитаю вашу книжку... Нам туди, Чарлі, отуди.

Він знову спинився.

– Туди? До бібліотеки?

– Десять хвилин, містере Діккенс, дайте мені десять хвилин. Усього десять, Чарлі, зробіть ласку.

– Десять?

Та зрештою він дозволив мені провести себе, мов сліпого, сходами бібліотеки, і ми разом тихенько прослизнули в двері.

У бібліотеці було наче в кам'яному кар'єрі, над яким десять тисяч раків не випадало дощу.

Прислухаєшся в один бік – тиша.

Прислухаєшся в другий – анішелесь.

Здавалося, там пролягла смуга часу між уже зробленим і ще не зробленим. Ніхто там не помирав. Ніхто не народжувався. Бібліотека з усіма її книжками просто була.

Ми – містер Діккенс і я – стояли на краю тієї тиші й чекали. [565]

Містер Діккенс тремтів. І мені раптом спало на думку, що за ціле літо я ні разу його тут не бачив. Мабуть, він боявся, що я зараз поведу його до полиць з романами і там стоятимуть усі його книжки – вже написані, надруковані, оправлені, випущені в світ, не раз видані читачам, прочитані й знов поставлені на полиці.

Та не такий я був дурний. І все ж таки він узяв мене за лікоть і прошепотів:

– Піп, навіщо ми прийшли? Ходімо звідси. Тут же... – Прислухайтесь! – прошепотів я.

Десь далеко, за рядами полиць, було чути такий звук, наче там переверталась уві сні велика міль.

– Бог мені свідок, – мовив містер Діккенс, розширивши очі, – я знаю, що воно таке.

– Авжеж.

– Добре знаю цей звук, – додав він, дослухаючись, і кивнув головою. – Там хтось пише.

– Ваша правда, сер.

– Пише пером... І пише...

– Ну-ну?

– Вірші! – пошепки вигукнув містер Діккенс— Атож. Побий мене бог, Піп, десь там далеко, наче ген під водою, хтось пише вірші. Ось послухай! Чуєш? Розгін, розгін, стоп, і знов розгін, і знов, і знов... То не цифри, Піп, не числа, не якісь там сухі матерії, ти чуєш, як легко біжить перо, як воно пурхає по папері? То поезія, богом присягаюся, сер, то, безсумнівно, поезія!

– Мем! – покликав я.