Друг Ніколаса Ніклбі — мій друг - Сторінка 5

- Рей Бредбері -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Міль затихла.

– Не заважай їй! – цитьнув на мене містер Діккенс. – Сполохаєш натхнення. Нехай собі пише.

Міль знову заворушилася.

– Мем! – покликав я ще раз, тихо, але вимогливо. У проходах між полицями зашурхотіло.

І ось вона з'явилася перед нами, головна бібліотекарка, жінка непевного віку – не молода й не стара; непевного кольору – не смуглява й не бліда; непевного зросту – не низька й не висока, але досить тендітна; жінка, що часто розмовляла сама із собою в сутіні між припалих порохом полиць, ледь чутно, ніби там шелестіли сторінки книжки, і пересувалася зовсім безгучно, мов на невидимих коліщатах.

Вона простувала до нас, і її обличчя було мов притінена лампа, а погляд ніби освітлював їй дорогу. Уста її [566] ворушилися, перебираючи слова у місткому сховищі за її замріяними очима.

Чарлі пильно читав з її уст. Тоді кивнув головою. Він чекав, поки вона зупиниться і її погляд упаде на нас. І все-таки це вийшло несподівано. Вона аж охнула й засміялася сама із себе.

– А, це ти, Дуг, і з тобою... – Вона впізнала Чарлі, і очі її потепліли. – Ви ж друг Дуга... містер Діккенс, так?

Чарлі дивився на неї з такою німою побожністю, що я аж злякався.

– Містере Діккенс, – мовив я,-познайомтеся з...

– "Мене не спинить навіть Смерть..." — проказав напам'ять Чарлі, приплющивши очі.

Бібліотекарка закліпала очима, і чоло її побіліло, так ніби лампа засвітила ясніше.

– Міс Емілі, – сказав він.

– її звуть... – спробував заперечити я.

– Міс Емілі. – Він простяг руку й доторкнувся до її руки.

– Дуже приємно, – мовила вона. – Але як ви...

– Як угадав ваше ім'я? Та боже мій, мем, я ж чув, як ви десь там писали – розгонисто, натхненно. Так пишуть тільки поети!

– Та що ви, то пусте.

– Вище голову, сміливіше, – лагідно сказав він.-То не пусте. "Мене не спинить навіть Смерть" – чудовий, першорядний вірш.

– Мої власні вірші такі вбогі... – збентежено промовила вона.-Отож я переписую її, щоб повчитися.

– Переписуєте кого? – ляпнув я.

– Дуже добра наука.

– Ой, справді? – Вона допитливо поглянула на Чарлі. – Ви не...

– Чи я не жартую? Ні, мем, які жарти з Емілі Діккінсон!(1)

(1) Визначна американська поетеса XIX ст.

– Емілі Діккінсон? – перепитав я.

– А в цьому багато чого й від вас, містере Діккенс, – зашарілася бібліотекарка. – Я прочитала всі ваші книжки.

– Всі? – Він аж позадкував.

– Всі ті, – квапливо додала вона, – що їх надруковано досі. [567]

– Він оце тільки-но закінчив ще одну, – знову встряв я. – Знаменита книга! "Повість про двоє міст".

– А ви, мем? – приязно спитав Чарлі.

– Я? Та ні, я ще не послала жодного вірша й до місцевої газети.

– То неодмінно пошліть! – вигукнув він із щирим запалом і вірою. – Завтра ж. Ні, сьогодні!

– Але ж, – заперечила вона згаслим голосом,— я навіть не маю кому їх спершу прочитати.

– Як це не маєте? – спокійно мовив Чарлі.— Ось вам Піп, а ось – візьміть мою візитну картку – Ч. Діккенс, есквайр, – хто при нагоді й з вашого дозволу залюбки загляне сюди пересвідчитись, чи все гаразд у цій ідилічній книгозбірні.

Бібліотекарка взяла картку.

– Але ж не можна...

– Отакої! Треба! Те, що можу дати я,— тільки підсмажені скибки хліба до столу. А ваше слово має стати варенням і медом до цього хліба. Моє письмо – розмірене й невигадливе. Ваше – поривчасте, воно вирує життям, але віддає данину й принадній таїні смерті, про яку ви так часто згадуєте... Та годі. – Він показав рукою. – Онде там, у кінці того довгого проходу, я бачу світло... Його засвітила муза, вже готова водити вашим пером. Вона чекає на вас. Ушануйте її як слід. Бувайте.

– Бувайте? – перепитала вона. – Чи має це означати "бувайте з богом"?

– Певне що так, добродійко, певне що так.

А в наступну мить ми знов опинилися на осонні перед бібліотекою, і містер Діккенс мало не перечепився через свій саквояж, що його залишив за дверима.

Посеред лужка він раптом став як укопаний і сказав:

– Яке блакитне небо, хлопче!

– Так, сер.

– Яка зелена трава!

– Еге. – Аж тепер і я спинився й добре розглянувся довкола. – Ох ти ж... таки справді!

– А вітер... Ти чуєш, Піп, який духмяний вітер?

Ми обидва втягли носом повітря. Тоді Чарлі сказав:

– І в цьому світі є чудові хлопці, що мають багату уяву й відають таємниці врятування ближніх...

І поплескав мене по плечу. Я знічено похилив голову й не знав, що мені робити. Виручив мене гудок паровоза.

– Ой, це ж наступний поїзд! Якраз під'їжджає! [568]

Ми стояли й чекали.

Нарешті містер Діккенс сказав:

– А тепер уже від'їжджає... То ходімо додому, хлопче.

– Додому! – радісно вигукнув я і раптом спинився. – А як же... містер Вінескі?

– Ну, після всього, що було, я не боюся за тебе, Піп. Кожного дня надвечір, коли я чаюватиму й даватиму перепочинок голові, ти ходитимеш до перукарні і...

– Вимітатиму волосся!

– Молодець. І нічого страшного в тому немає. Невеличка дружня позика Англійського державного банку Національному банкові Грінтауна, штат Іллінойс. А тепер, Піп... де олівець?

Я шаснув рукою до однієї кишені і намацав гумку, шаснув до другої – і знайшов.

– Є олівець!

– А папір? – Є папір!

Ми простували поряд під зеленим шатром літніх дерев.

– А назва, Піп, буде...

Він підняв догори свій ціпок і почав виводити проти неба таємничі письмена. Я примружив очі й узявся вгадувати ту невидиму назву.

– Крам...

Він вивів ще дві літери.

– ...ни... Ще дві.

– ...ця, – читав я. – Крамниця!

– Як тобі така назва, Піп? Я завагався.

– Та... якась вона... ну, наче незакінчена.

– Ач, який вередливий хреститель. Ось маєш! І він поволі виписав проти сонця друге слово.

– Ста...ро...жит...но...стей. "Крамниця старожитностей"!

– Записуй роман, Піп!

– Слухаюсь, сер! – вигукнув я, – "Розділ перший"!..

Крізь голе гілля дерев наче снігом сипонуло.

– Що це? – запитав я сам себе і сам же й відповів: – Та нічого, просто минуло літо.

Усі ті дні й години відлетіли листками з календаря, промайнули, як у кіно, повіялися з вітром ген за пагорби. [569] Настав кінець нашому з Чарлі писанню. Лишилося позаду чимало днів, проведених у бібліотеці. Відійшло в минуле чимало Еечорів з міс Емілі та читанням уголос. Приїздили й від'їздили поїзди. З'являвся, повнів і танув на небі місяць. Прибували нові поїзди, займалися нові життя, і раптом одного дня переді мною опинились отут міс Емілі, а отут Чарлі, обоє з усіма своїми пожитками, й тицьнули мені в руки якийсь паперовий мішечок.

– Що це тут таке?

– Рис, Піп, звичайнісінький білий рис для весільного обряду. Посипай нас, хлопче, проводжай у щасливу дорогу. Чуєш оті дзвони, Піп? Це благовіст містерові та місіс Діккенсам! Посипай, хлопче, посипай! Посипай!..

Я посипав і біг, біг і посипав, а вони, вже стоячи на задній площадці останнього вагона, махали мені руками й швидко зникали з очей, та я все гукав:

– До побачення! Щасливої вам дороги, Чарлі! Щасливого життя! Приїжджайте! Щасливо... щасливо...

Тепер я вже розумів, що плачу, і ревнивий Пес жував мої черевики, радіючи, що я лишився тільки при ньому, а в перукарні уже чекав містер Вінескі, готовий вручити мені щітку й знову вважати мене за свого названого сина.

А потім настала й потяглася осінь, і нарешті надійшов лист від мандрівного подружжя.

Я не розпечатував його цілий день, і тільки надвечір, коли вже почало смеркатися, вийшов на веранду, сів і, дивлячись, як дідусь згрібає з доріжки сухе листя, й тримаючи в руках конверт, чекав, поки дідусь погляне на мене, і ось нарешті він поглянув, і тоді я розірвав конверт і прочитав уголос в осінніх сутінках:

– "Любий Піп... – Побачивши на папері своє давнє прибране ім'я, я мусив на хвильку спинитися, бо тільки воно заповнило мені очі. – Любий Піп, сьогодні ввечері ми в Орорі, завтра будемо у Фелісіті, а післязавтра – в Елджіні. Чарлі збирається наступні півроку виступати з лекціями, і ми з надією дивимось у майбутнє. Обоє багато працюємо, і чи треба казати, які ми щасливі? Дуже щасливі. Він називає мене Емілі. Піп, ти, мабуть, ще не знаєш, чиє це ім'я, а так звали одну поетесу, і я сподіваюся, що колись ти візьмеш у бібліотеці її книжки. Так от, Чарлі дивиться на мене й каже: "Ти моя Емілі", – і я майже вірю йому. Ні, таки справді вірю..." [570]

Я замовк, проковтнув клубок, що підступив мені до горла, й став читати далі:

– "Ми схиблені, Піп. Так кажуть люди, та ми й самі знаємо. І все-таки ми не відступаємося від свого. Бути схибленими разом зовсім непогано. А от бути схибленою і самотньою, як раніше, – цього я більше не витримала б.

Чарлі шле свої вітання й просить переказати тобі, що він уже почав нову гарну книжку, чи не кращу за всі дотеперішні, а назва буде така, яку придумав ти: "Холодний дім".

Отак, Піп, ми й живемо: пишемо та мандруємо, мандруємо та пишемо. Може, колись нам випаде їхати поїздом, що зупиняється набрати води на вашій станції, і якщо ти будеш там і гукнеш нас на ім'я – так, як ми тепер себе називаємо, – то ми вийдемо з вагона. Та, певно, ти на той час станеш зовсім дорослим. І якщо поїзд зупиниться, а тебе не буде, ми так і зрозуміємо й поїдемо собі далі від містечка до містечка.

Підписано: Емілі Діккінсон.

P. S. Чарлі твердить, що твій дідусь — справжнісінький Платон, тільки ти йому не кажи.

P. P. S. Чарлі – моє золото".

– "Чарлі – моє золото", – повторив за мною дідусь, сідаючи поряд і беручи в мене листа, щоб прочитати його ще раз. – Ну-ну... – зітхнув він. – Ну-ну...

Ми довго сиділи, дивлячись, як багряніє жовтневе небо на заході й одна по одній засвічуються зорі. Вдалині, десь за милю, загавкав собака. Ще далі, аж ген на обрії, прогуркотів поїзд, загудів, забамкав у дзвін: раз, другий, третій, – та й поїхав.

– А знаєш, – озвавсь я нарешті, – мені здається, ніякі вони не схиблені.

– Мені теж, Піп, – сказав дідусь, запаливши люльку й задувши сірника. – Мені теж так здається.