Дуже страшна історія - Сторінка 7

- Анатолій Алексін -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

У підземеллі…

Миронова все записувала.

— Тут є підземелля? — пошепки спитав я.

— Він уранці залізе туди — і капець. До обіду не видно, мовби й мати рідна не народила… Кумекаєте?

— Філософ Діоген творив у бочці, — ліниво виголосив Покійник. — А цей, виходить, у підвалі?

— Він там страху на себе наганяв, — пояснив нам Племінник. — Там вогко, темно…

— Зрозуміло: входив у настрій! — знову вихопився Покійник.

Племінник Григорій чомусь не крикнув йому: "Слухай, хло'!" — а вів далі:

— Я там папери якісь знайшов, аркушики… Хотів був викинути, а тітка каже: "Віднеси краще в музей!" Я й відніс. Є у нас музей на сусідній станції.

— Мабуть, краєзнавчий, — висловив припущення Покійник.

Племінник і тут не цитькнув на нього, а спокійно сказав:

— Еге ж, цей самий. Мені подяку в письмовому вигляді видали! Папірці ті під склом розіклали й написали: "Знайдені й приставлені Григорієм Шавкіним". Тепер усі читають. Екскурсантам про мене розповідають!.. Кумекаєте?

— Ще б пак: рукописи, чернетки! — знову втрутився Покійник.

— Авжеж, вони! — погодився Племінник.

Я давно помітив, що типи, подібні до Племінника, як правило, обирають одну якусь людину й починають до неї чіплятися: "Ну, чого дивишся? Чого вирячився? Чого тут стоїш? Чого тут сидиш?" Хоч усі інші теж дивляться, теж стоять і теж сидять. — Але типи, подібні до Племінника, вибирають когось одного, і, як правило, найсимпатичнішу, найінтелігентнішу людину. Племінник вибрав мене…

— Слухай, хло', чого в підлогу втупився? Слухати не хочеш?

— Він, мабуть, замислився, — сказав Покійник.

Усі вдячно подивилися на нього: він немовби став мені на захист. Це було нестерпно!

— Швидше туди! — гукнув я. — У підземелля!.. До робочого місця письменника!

— Коли не дрейфите, то гайда! — сказав Племінник.

Ця моя пропозиція чомусь його не розізлила. Пізніш я довідався чому! Але в ту хвилину… здогад не схотів мене попередити, хоч взагалі він робив це дуже охоче.

Блідни Покійник тупцював на місці.

— Боїшся? — спитав я пошепки, але так, щоб почула Наташа Кулагіна. Я мусив розкрити їй очі!

Ми почали спускатися східцями, по яких ковзала нога: може, це через вогкість, а може, навіть через плісняву… Я відчув хвилювання: ось такими східцями спускалися в підземелля справжні детективи. Вони спускалися, знаючи, що можуть уже ніколи не піднятися!..

"О, якби на нас чигала там якась небезпека! — мріяв я. — Налякана Наташа кинулася б не до Покійника, а до мене, і я б знайшов вихід із становища. Я врятував би її! Та, на жаль… Якщо туди кожного дня залазив Гл. Бородаєв, виходить, нічого небезпечного там бути не може. І я не зможу довести їй…"

— Слухай, хло', знову ти той… поперед батька в підвал лізеш! Я світло увімкну.

Він крутнув вимикач. І з прочинених дверей, оббитих, як і належить, іржавим залізом, виповзла смужка тьмяного світла, В повісті Гл. Бородаєва світло завжди "виповзало" з прочинених дверей або "похмуро вихоплювало" щось з мороку, а потім, коли двері зачинялися, воно "відповзало" назад. Це я добре пам'ятав.

Племінник з видимим зусиллям відчинив двері навстіж. Вони завищали на погано змащених завісах. У повісті Гл. Бородаєва усі дверні завіси були обов'язково погано змащені й вищали. Це я також пам'ятав.

Отже, все було чудово: як у найсправжнісіньких детективних творах!

— Катайте! — сказав Племінник.

Миронова випередила всіх: вона любила виконувати накази. Племінник пропустив нас у підвал. Останній зайшов Покійник… На мене приємно війнуло гнилизною і пліснявою. Я вдихав на повні груди!

Раптом двері з виском зачинилися. Потім залізо заскреготіло по залізу: це племінник засунув клямку. Він залишився по той бік дверей, що, як мені здалося, зачинилися назавжди!..

РОЗДІЛ ШОСТИЙ,

з якого стає зрозуміло, що мені нічого не зрозуміло

Страх мимоволі охопив мене. Та тільки на мить! А вже наступної миті я відігнав його. Точніше сказати, відкинув геть!

Тим більше, що Наташа ступила крок у мій бік. Зовсім маленький крок, але я його добре помітив. Точніше сказати, відчув. Взагалі, коли є створіння, яке тобі подобається, дивишся тільки на нього й говориш для нього, хоч і удаєш, ніби для всіх. І спостерігаєш, як воно на все реагує. І підраховуєш, скільки разів це створіння на тебе глянуло. Той, хто кохав, легко зрозуміє мене!

"Цієї небезпечної хвилини вона хоче бути поруч мене! — вирішив я. — Хоче, щоб я оборонив її, заступив собою!"

О, як часто ми беремо бажане за справжнє!..

— Я мушу поїхати електричкою, що о сімнадцятій нуль-нуль! — сказала Наташа.

"Мусить поїхати…" Навіть не сказала, що "ми мусимо". "Турбується про свою маму", — подумав я. І ось що дивно: тієї хвилини я позаздрив її мамі, хоч у неї було дуже хворе серце, а у мене серце було абсолютно здорове, і коли як слід поміркувати, то її мама мала б заздрити мені. Але я зараз не зважав на здоровий глузд!

— Племінник Григорій жартує, — сказав я Наташі. — Невже ти не бачиш, що він пожартував?..

— То нехай відчинить, — сказала Наташа.

Її бажання було для мене законом! Але для Племінника воно законом не було.

— Відчиніть, будь ласка, — попрохав я його.

— Це ти, хло'? — почулося з-за дверей. — Знову тобі найбільше за всіх треба. Всі сидять тихо, мовби мати рідна не народила… А ти один комизишся!

Він тихо й огидно засміявся.

— Зараз же відчиніть! — звелів я йому. І глянув на Наташу. Вона стояла похнюплена. Обличчя її я не бачив, бо тьмяна лампочка, яку запалив Племінник, була десь далеко в глибині підземелля.

— Ти ж хотів знати, куди той Дачник подівся? — спитав Племінник. — Ось тепер і знатимеш!

— Що він хоче сказати? — я штовхнув Гліба в плече.

— Не знаю, — відповів Гліб.

І раптом ми почули за дверима кроки: Племінник піднімався нагору. Він ішов геть, залишаючи нас у підземеллі…

Страшна історія почалась!

— Зупиніться! — благально вигукнув Покійник.

Гучні кроки Племінника були йому відповіддю.

Я знову схопив Гліба за плече:

— Верни його! Затримай!..

— Хіба його затримаєш?

— Кричи! — пошепки, щоб не виказати внутрішнього хвилювання, сказав я Глібові. — Репетуй на всю дачу!

— Не почує… Адже він уже нагорі… Там ні слова… Адже двері залізні… Кричи не кричи…

— А ключа в тебе нема?

— Ні в кого… Загубили… Англійський замок: двері зачиняються — і все… Відчиняються з того боку… Адже він і на клямку…

— Поховані? — тихо спитав Покійник. — Живцем?..

Я згадав Аїду й Радамеса, яких замурували живцем. І знову глянув на Наташу. О, як мені хотілося, щоб і вона в думках порівняла нашу долю з їхньою долею! Але вона думала тільки про електричку. Мені це було ясно. Та й чи можна було порівнювати? Адже Аїду й Радамеса замурували удвох, а нас аж шестеро.

— О, не тужи! — сказав я Наташі. — Я виведу вас звідси. Ви знову побачите сонце!

Вона глянула на мене трохи злякано. І тоді я додав:

— Усе буде гаразд!

Мені так хотілося, щоб небезпека зблизила нас. Проте Наташа ніяк не зближувалася: вона думала про електричку.

— Я мушу бути вдома не пізніше шостої.

— То будеш!

Я оглядівся…

Тьмяна лампочка похмуро вихоплювала з темряви окремі речі. Вона вихопила таємничий круглий стіл, який колись, у дні своєї молодості, я гадаю, звався садовим і стояв де-небудь у альтанці. Стіл мав три ноги, і він похмуро хилився на той бік, де колись була четверта. Лампочка вихоплювала з темряви і таємничий стілець, який також мав лише три ноги, щоб столу було не так гірко.

Таємнича жорстока сила люто розкидала по землі химерні ящики… До однієї із стінок загадково прихилився шмат фанери, з якого на нас усіх погрозливо дивилися зловісні слова: "Небезпечно! Не підходити!" А трохи нижче на фанері моторошно чорніли череп з кістками.

Проходячи повз фанеру, Наташа ненароком зачепила її, — і на пальті залишився чорний слід фарби, яка, очевидно, ніколи не висихала в цій могильній вогкості.

— Обережно! Не підходьте! — крикнув Гліб.

Усі здригнулися й пригнічено замовкли. Навіть не дуже досвідчене око могло безпомилково визначити, що настрій в усіх був жахливий.

Я для годиться пошептався з Глібом і голосно, весело оголосив:

— Ось Гліб каже, що Племінник Григорій часто отак жартує: спершу замкне, а потім відімкне.

— І через який же час він відмикає? — спитав Покійник.

— Через годину. Максимум через дві! — бадьоро повідомив я. — А поки що давайте оглянемо околиці! Познайомимося із вартими уваги речами в цьому підземеллі… Щоб потім, коли ми вийдемо нагору, було що розповісти!

— А ми вийдемо? — спитав Покійник.

— Атож! Коли ми побачимо рідних і близьких, вони спитають нас…

— А ми їх побачимо?

Лампочка весь час вихоплювала з темряви обличчя Наташі Кулагіної. Вірніш, я весь час поглядав на Наташу.

— Кого ти найбільше любиш? — раптом спитала вона.

"Тебе!" — хотів я відповісти. Та вона б мені не повірила, бо це була неправда. Найбільше я все-таки любив маму й тата. Потім Костю… А вже потім її. Не міг же я про це сказати!

— Кого ти найбільше любиш? — повторила вона.

— Взагалі… Чи в нашому класі?

— Скажи ще: в нашій ланці! А ти кого?

— Маму.

— Я теж маму й тата.

— Ні, я не маму й тата, а саме маму. Я можу за неї вмерти. А ти можеш за когось умерти?

"Можу! За тебе!" — поривався вперед мій язик. Та щось йому заважало.

— Можеш? За маму?..

— Якось я над цим не замислювався…

— І правильно робив: найстрашніше для матері — пережити дітей своїх…

— Цю думку ти повинна занотувати!

— Яка ж це думка? Це істина. Оце і все… Тому я мушу виїхати на електричці о сімнадцятій нуль-нуль! Ти зрозумів?

— Так і буде! Я тобі обіцяю!..

Але як я виведу її з підвалу, — це було неясно. "О, коли б я щось придумав! — мріяв я. — Вона мене вважатиме визволителем, героєм, рятівником своєї мами, за яку вона ладна віддати навіть життя!"

— Те, що було тільки годину тому, здається зараз таким чудовим. Навіть прекрасним, — сказала Наташа. — Хороше по-справжньому цінуєш на тлі поганого. Ти помічав?

— Авжеж! Звичайно… Ще б пак! Скільки разів! Цю думку ти повинна занотувати!..

Наташа майже шепотіла. Але я схоплював кожне слово, бо коли вона до мене зверталася, слух мій ставав якимось особливим. Якби поряд у такі хвилини щось вибухало й гримотіло, я б цього не почув, а почув би тільки її голос.

"Дивна річ, — лізли мені в голову думки, — маму я люблю більше, але не думаю цілий день про те, що люблю її, А Наташу люблю менше, але думаю про це весь час.