Дуже страшна історія - Сторінка 9

А вигаданий образ може бути бездоганний. Так би мовити, ідеальний! Йому якось приємніше поклонятися. Як мрії! А люди завжди з вадами…

— Але ж зате вони живі!

— Хіба це істотно?

— А хіба ні?

Покійник глянув на мене з жалем:

— Колись ти зрозумієш. Загалом, якщо ти випадково… Тоді прокоментуй мої вірші, щоб не виникали запитання. Бо інакше почнуть шукати всіх отих А. Я. та В. Ш., когось не того…

— Покійнику, не будь такий похмурий. Твій погляд впливає на інших.

Він зобразив на обличчі "останню усмішку".

— Ось бачите, в якому доброму гуморі Покійник! — сказав я. — А ти, Принце? Що ти там написав?

Я у вогкому підвалі

Не журюся, зовсім ні!

Тут, в підвалі, ми дізнались.

Що прекрасні дні ясні!

Серце радощамн б'ється;

Порівнянням пізнається.

Принц Датський винувато розвів своїми величезними руками:

— Ось… Спало на думку. Може, вам буде приємно?

Фізична сила і далі уперто поєднувалася в ньому з дитячою сором'язливістю!

Добрий Принц хотів порадувати нас, але вірші його нікого особливо не радували, бо всі вже до них якось звикли. Здається, вперше в житті Принц відчув це і, сховавши за спиною свої руки (він завжди не знав, куди їх подіти), тихо сказав:

— Тоді вибачайте…

— За що? Ти дуже точно висловив наш загальний настрій! — вигукнув я з погано прихованим співчуттям.

Моє співчуття не сподобалося Принцу. Він раптом порвав вірші й викинув у темряву. В ту саму, яка допомогла йому оцінити світлої

— Хіба це не звичайна річ? — поставив своє чергове запитання Покійник.

— Що? — не зрозумів я.

— Те, що сталося. Хіба класики не знищували своїх творів? Не спалювали їх?

— Але ж на те завжди були причини, — заперечив я. — Їх не визнавали, не розуміли… А ми Принца завжди розуміємо. Ну, та нічого… Засідання гуртка триває!

Миронова підняла руку й сказала:

— Можна мені?

— Авжеж. Чим ти нас порадуєш, Миронова? Начерком?

Назви її начерків завжди починалися з слова "мій", "моя" або "моє": "Мій день", "Мій ранок", "Моя сестра", "Моя кімната…" Цей начерк мав назву "Моя неділя".

— Звичайно по неділях я встаю о 9 годині 30 хвилин за місцевим часом, щоб о 10 годиш послухати "Пионерскую зорьку". Але цієї неділі будильник задзвонив, як у звичайні дні, тобто рівно о 7 годині 10 хвилин. Умилася я швидко, як ніколи: у ванній кімнаті було порожньо, всі ще спали, ніхто не поспішав на роботу. О 7 годині 30 хвилин за місцевим часом я з'їла один бутерброд з ковбасою і яєчню…

"Її останній сніданок!" — подумав я.

Миронова читала далі:

— О 8 годині 30 хвилин я була в шкільній канцелярії. Там зібралися всі члени літературного гуртка, щоб їхати на стару дачу, де творив письменник, ім'я якого колись носив наш гурток. Гліб Бородаєв, онук письменника по татовій лійці, повідомив нас, що наш класний керівник Нінель Федорівна захворіла. Напередодні, тобто в суботу, вона переїздила в новий будинок і застудилася…

— Перечитай останнє речення! — голосно вигукнув я, бо доля забажала, щоб цієї хвилини в голові мені майнув один здогад.

Миронова перечитала.

— Що таке? — Покійник схопив мене за руку.

— Чекай, чекай! Здається, я починаю…

— Що?! — з надією запитав Принц Датський.

— Дайте час. Здається, я вхопився за кінчик мотузка… Тепер треба не випустити його!

— Хіба тобі важко пояснити? — заскиглив Покійник.

— А хіба тобі важко почекати? — Наслідуючи його, я відповів запитанням на запитання. — Читай, Миронова. Читай далі!..

Вона докладно повідомила всіх нас про те, як ми сіли на електричку, як зійшли з неї, як дісталися до дачі, як познайомилися з Племінником і як "об одинадцятій годині сорок хвилин за місцевим часом за нами замкнулися двері…"

— Багато конкретних, тільки тобі відомих деталей, — похвалив я Миронову.

Я був вдячний їй за її гідний подиву спокій (команди хвилюватися не було, вона й не хвилювалася!). А головне, за ту фразу, яка наштовхнула мене… Але не буду забігати наперед. Хоч мені й дуже кортить забігти.

— Засідання гуртка триває! — оголосив я.

— Хіба не краще нам помовчати? — спитав Покійник. — Я відчуваю, що твоя думка почала працювати. Ми помовчимо, щоб не заважати…

— І справді, Алику! Так, напевне, буде краще! — сказала Наташа.

Значить, вона й досі ще покладала на мене надії! Я знову похолов, але вже з радощів. "Тепер я мушу вчепитися за той кінчик мотузка, який, здається, у мене в руках!" — так я вирішив.

— О, не бійся сполохати мою думку! Всі ці деталі, спогади живлять її і зміцнюють… Нехай тепер Гліб розповість нам які-небудь вигадки з життя свого дідуся. Як це бувало колись…

— Отут, виходить, дідусь… "Таємницю старої дачі"… — розгублено почав Гліб. Він знову не дотягував фраз. — У цьому підвалі… Он там, на стільниці…

Він відокремив круглу стільницю від ніжок садового столика, переснованих соломою.

На зворотному боці, всередині чорної рамки, було щось написано. Гліб прочитав:

— "Тут, протягом одного року, трьох місяців і семи днів, була написана повість "Таємниця старої дачі".

— Меморіальна дошка, — сказав Покійник.

— Так, так, так… — мовив я задумливо.

Всі враз принишкли. Наташа Кулагіна, що стояла позаду, дивилася на мене з надією.

Я відчував її погляд потилицею й серцем. Він пік мене!

— Виходить, дідусь тут, у підвалі, створював собі відповідний настрій? — спитав я Гліба. — Не поспішай, спершу подумай…

— Так… створював.

— Він наганяв на себе страх, як повідомив нас Племінник Григорій? Подумай як слід, не поспішай.

— Так… наганяв.

— Залишайтеся на своїх місцях! — скомандував я.

І хоробро кинувся в темряву.

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ,

у якому я нарешті… а втім, самі зрозумієте

Я міцно охопив скелет. І потягнув його крізь густий, непрозірний морок на тьмяне, непевне світло лампочки.

Йти було недалеко. Але ж довга дорога може видатися короткою і легкою, а коротка, навпаки, довгою і важкою. Все залежить від того, що ти несеш. Якщо нема нічого, крім веселих, радісних думок, тоді легко, а якщо в руках скелет…

О, скільки несподіваних і глибоких думок найшло на мене того дня! Деякі з них, я гадаю, заслуговували навіть на те, щоб потрапити в зошит Наташі Кулагіиої. "Може, коли-небудь її загальний зошит стане справді загальним (її і моїм), — мріяв я. — І ми будемо по черзі записувати до нього свої глибокі думки. А потім будемо читати… Не вголос, а кожний окремо, сам собі. І все знатимемо одне про одного! Хоча геть усе знати, звичайно, не обов'язково, а от найзаповітніші думки, що стосуються… чого стосуються? Поривань душі!" Ці останні слова я вичитав недавно в книжці. Вони мені дуже сподобались: "поривання душі!" Виявляється, душа може пориватися. Досі я цього не знав.

"О якби я знав, куди поривається її душа, я б обов'язково спрямував і свою в той самий бік. І наші душі зіткнулися б… "Точніше сказати, зустрілися б. Або торкнулися б одна одної!" — так мріяв я, притискаючись до скелета. Він чимось колов мені руку. А чим саме, я не міг добрати в темряві.

"Колись це була людина! — думав я. — Вона ходила в костюмі, думала, тікала з уроків, складала іспити… Може, навіть кохала. Як і я! Невже коли-небудь…"

Нараз переді мною виросло щось велике й темне. Я нахилився й глянув на цю постать крізь ребра, мов крізь штахетний паркану.

— Хто це? — запитав я ледве чутно: язик погано слухався.

Мені відповів Принц Датський:

— Алик! Як добре! Я боявся, що ти заблукаєш. Адже ти сам…

— Ми вдвох… із скелетом! — Його добрий голос повернув мені дар слова. — Щось тут колеться… Поможи! Але обережно: не поламай йому ребра.

За хвилину я вже пояснював Наташі Кулагіній, хоч не дивився на неї і вдавав, що кажу для всіх інших:

— Це не Дачник! Логічний аналіз переконав мене в тому, що скелет, як і підвал, як і взагалі вся ця мура, потрібні були Гл. Бородаєву для натхнення. Він спершу наганяв страх на себе, а потім уже на читачів. Отже, нема підстав думати, що нас замкнули для того, щоб… Щоб ми дійшли ось до цього стану!

Я вказав на скелет.

— Звідки така впевненість? — спитав Покійник.

Досвідчене око могло майже безпомилково визначити, що Покійник дуже боявся смерті. Ні, він не хотів принизити мене. Він хотів, щоб я його переконав, заспокоїв. Коли на тебе покладають надії, чекають від тебе захисту, заспокоєння, це дуже приємно. Але й важко!

Скільки несподіваних спостережень і висновків зробив я в тому підвалі!

— Чому ти певен, що це не Дачник? — знову спитав Покійник. І всі чекали, щоб я відповів на його запитання.

— Звідки впевненість? Ну, по-перше, логічний аналіз. А по-друге…

Тут я побачив те, що в темряві кололо мені руку.

— Дивіться! Дивіться усі! Бачите? Бирка з номером! І ось іще металева платівка. Тут щось написано… — Я наблизив платівку до очей і прочитав уголос: — "Улюбленому письменникові на подяку за виступ. Від біологічного кабінету підшефної школи". Це подарунок! — вигукнув я. — Він шефствував, виступав — і йому подарували. Може, в біологічному кабінеті було два скелети, І ось поділилися з письменником! Адже йому це було потрібно для натхнення. Тепер переконалися? Не міг же Дачник жити з биркою і планкою всередині! Та ще й з дротом, яким вони прикручені!

Всі дивилися на мене з вдячністю. Так мені здавалося… А може, навіть і з захопленням. У напівтемряві це важко було визначити.

Я теж радів, як дитина! Ще недавно я мріяв розкрити "таємницю старої дачі", а тепер був щасливий через те, що невірно розкрив її, що помилився, що скелет належав зовсім не Дачникові, а біологічному кабінету підшефної школи.

О, як часто життя змінює наші плани і настрої!

— Що то значить мати талант! — тихо, але із захватом сказав Принц Датський. — З цим треба народитися!

Він поважав чужі таланти.

— А я ось… — Принц простягнув уперед свої руки, наче докоряючи їм за те, що вони, такі довгі, нічим сьогодні не допомогли.

— Нічого, нічого… Вони ще придадуться! — Я став навшпиньки і поплескав Принца Датського по плечу.

— Але ж як ти здогадався? Ще до того, як побачив бирку й планку? — спитав Покійник.

— Коли Гліб перевернув стільницю…

Я підійшов до столика й теж перевернув. Фрази я не закінчив, бо помітив на зворотному боці стільниці… Я нічого нікому не сказав. Але подумав про те, що в цю мить долучився ще один важливий факт. Дуже важливий! І що я наближаюся до розгадки…

— Не тримай нас у невіданні, — вже бадьорішим голосом попрохав Покійник. — Чому тебе зацікавила незначуща фраза в "начерку" Миронової? Пригадуєш, ти сказав про мотузок, за який ухопився.