Дванадцять стільців - Сторінка 52

Не звертайте уваги на його костюм. Це заради конспірації. Везіть нас куди-небудь негайно. Нам треба поговорити.

Кислярський, приїхавши на Кавказ, щоб спочити від старгородських хвилювань, був геть приголомшений. Бурмочучи якусь дурницю про застій у бараночно-бубличному ділі, Кислярський посадовив страшних знайомих в екіпаж із сріблястими спицями й підніжкою і повіз їх до гори Давида. На верхів'я цієї ресторанної гори піднялись канатною залізницею. Тифліс у тисячах вогнів повільно сповзав у безодню. Змовці піднімались просто до зір.

Ресторанні столи були розставлені на траві. Глухо дуднів кавказький оркестр, і маленька дівчинка, під щасливі погляди батьків, із власної ініціативи танцювала поміж столиками лезгинку.

— Накажіть що-небудь подати! — втовкмачував Бендер.

З наказу досвідченого Кислярського подано вино, зелень і солоний грузинський сир.

— І поїсти чого-небудь, — сказав Остап. — Якби ви знали, дорогий пане Кислярський, що нам довелося пережити сьогодні з Іполитом Матвійовичем, ви здивувалися б з нашої мужності.

"Знову! — з розпачем подумав Кислярський. — Знову починаються мої муки. І чому не поїхав я до Криму? Я ж хотів їхати до Криму! І Генрієтта радила!"

Але він покірно замовив два шашлики і повернув до Остапа своє послужливе обличчя.

— Так от, — сказав Остап, оглядаючись на всі боки і знижуючи голос, — у двох словах. За нами стежать уже два місяці, і, мабуть, завтра на конспіративній квартирі нас дожидатиме засідка. Доведеться одстрілюватись.

Щоки Кислярського взялися сріблом.

— Ми раді, — провадив Остап, — зустріти в цих тривожних умовах відданого борця за батьківщину.

— Гм… так! — гордо процідив Іполит Матвійович, згадуючи, з яким голодним запалом він танцював лезгинку недалеко Сіоні

— Так, — шепотів Остап. — Ми сподіваємось з вашою допомогою розтрощити ворога. Я дам вам парабелум.

— Не треба, — твердо сказав Кислярський.

Одразу ж з'ясувалось, що голова біржового комітету не має змоги взяти участь у завтрашній баталії. Він вельми шкодує, але не може. Він не знається на військовій справі. Тим-то його і обрали на голову біржового комітету. Він у розпачі, але для порятунку життя батька російської демократії (сам він старий октябрист) ладний подати можливу фінансову допомогу.

— Ви вірний друг батьківщини! — урочисто сказав Остап, запиваючи духмяний шашлик солоденьким кіпіані. — П'ятсот карбованців можуть врятувати гіганта мислі.

— Скажіть, — запитав Кислярський жалісно, — а двісті карбованців не можуть врятувати гіганта мислі?

Остап не видержав і під столом захоплено копнув Іполита Матвійовича ногою.

— Я гадаю, — сказав Іполит Матвійович, — що торг тут недоречний!

Він одразу ж дістав удар у самісіньку кісточку, що означало:

"Браво, Кисо, браво, що означає школа!"

Кислярський уперше на віку почув голос гіганта мислі. Він так був цим вражений, що негайно передав Остапові п'ятсот карбованців. Потім він оплатив рахунок і, залишивши друзів за столиком, пішов, пославшись на головний біль. За півгодини він надіслав дружині в Старгород телеграму:

"Їду твоєю порадою Крим всяк випадок лагодь кошик".

Довгі злигодні, яких зазнав Остап Бендер, потребували негайної компенсації. Тому у той же вечір великий комбінатор напився на ресторанній горі до остовпіння і мало не випав з вагона фунікулера по дорозі в готель. Другого дня він здійснив свою давнішню мрію. Купив чудовий сірий в яблуках костюм. У цьому костюмі було жарко, але він все-таки ходив у ньому, обливаючись потом. Вороб'янінову в магазині готового одягу Тіфкооперація куплено білий пікейний костюм і морський картуз із золотим тавром невідомого яхт-клубу. У цьому одязі їполит Матвійович скидався на торгового адмірала-аматора. Постава його випросталася. Хода стала твердою.

— Ах! — говорив Бендер. — Високий клас! Якби я був жінкою, то робив би такому мужньому красеневі, як ви, вісім процентів знижки проти звичайної ціни. Ах! Ах! У такому вигляді ми можемо крутитися! Ви вмієте крутитися, Кисо?

— Товаришу Бендер, — морочив Вороб'янінов, — як же буде із стільцем? Треба довідатись, що з театром.

— Хо-хо! — заперечив Остап, танцюючи із стільцем у великому маврітанському номері готелю "Оріант". — Не вчіть мене жити. Я тепер злий. У мене є гроші. Але я великодушний. Даю вам двадцять карбованців і три дні на пограбування міста! Я — як Суворов!.. Грабуйте місто, Кисо! Веселіться!

І Остап, вихляючи стегнами, заспівав у швидкому темпі:

Вечірнй дзвін, вечірній дзвін,

Журбу і смуток сіє він.

Друзі без просипу пиячили цілий тиждень. Адміральський костюм Вороб'янінова взявся різнобарвними винними яблуками, а на костюмі Остапа вони розпливлись в одне велике райдужне яблуко.

— Здрастуйте! — сказав восьмого ранку Остап, якому з похмілля спало на думку прочитати "Зарю Востока". — Слухайте ви, п'янюго, що пишуть у газетах розумні люди! Слухайте!

ТЕАТРАЛЬНА ХРОНІКА

Учора, 3 вересня, закінчивши гастролі в Тифлісі, виїхав на гастролі в Ялту Московський театр Колумба.

Театр орієнтовно пробуде в Криму до початку зимового сезону в Москві.

— Ага! Я вам казав? — сказав Вороб'янінов.

— Що ви мені казали? — ощирився Остап.

Однак він був збентежений. Цей недогляд завдав йому чимало прикрості. Замість закінчити курс гонитви за скарбами в Тифлісі, тепер доводилось іще перекидатись на Кримський півострів. Остап одразу взявся до справи. Куплено квитки до Батума і замовлено місця в другому класі пароплава "Пестель", який одходив з Батума на Одесу сьомого вересня о двадцять третій годині за московським часом.

Уночі проти одинадцятого вересня, коли "Пестель", не заходячи в Анапу через шторм, повернув у відкрите море і взяв курс прямо на Ялту, Іполитові Матвійовичу приснився сон.

Снилося йому, що він в адміральськім костюмі стояв на балконі свого старгородського будинку і знав, що натовп внизу чекає від нього чогось. Великий підіймальний кран спустив до його ніг свиню в чорних яблучках. Прийшов двірник Тихін у піджачному костюмі і, ухопивши свиню за задні ноги, сказав:

— Ех, туди його в гойдалку! Хіба "Німфа" китицю дає!

У руках Іполита Матвійовича опинився кинджал. Ним він ударив свиню в бік, і з великої широкої рани посипались і застрибали по цементу діаманти. Вони стрибали і стукотіли дедалі голосніше. Зрештою їхній стукіт став нестерпний і страшний. Іполит Матвійович прокинувся від удару хвилі об ілюмінатор.

До Ялти підійшли в штилеву погоду, млосного сонячного ранку. Одужавши після морської хвороби, предводитель красувався на носі, біля дзвона, прикрашеного литою слов'янською в'яззю. Весела Ялта вишикувала вздовж берега свої крихітні крамнички і ресторани-поплавки. На пристані стояли екіпажі з оксамитовими сидіннями під полотняними вирізними тентами, автомобілі й автобуси "Кримкурсо" і товариства "Кримський шофер". Цегельного кольору дівчата крутили розгорнутими парасольками і махали хустками.

Друзі першими зійшли на розпечену набережну. Угледівши концесіонерів, з юрби зустрічальників і просто цікавих винирнув громадянин у чесучевому костюмі і швидко попрямував до виходу з території порту. Але було вже пізно. Мисливське око великого комбінатора швидко впізнало чесучевого громадянина.

— Заждіть, Вороб'янінов! — крикнув Остап.

І він кинувся вперед так швидко, що наздогнав чесучевого мужчину за десять кроків від виходу. Остап в одну мить повернувся з сотнею карбованців.

— Не дає більше. А втім, я не наполягав, а то йому ні на що буде повернутися додому.

І справді, Кислярський тої ж миті втік автомобілем до Севастополя, а звідти третім класом додому, до Старгорода.

Цілий день концесіонери провели в готелі, сидячи голими на підлозі і щохвилини бігаючи у ванну під душ. Але вода лилася тепла, як поганий чай. Від спеки не було порятунку. Здавалось, Ялта от-от розтане і потече в море.

О восьмій годині вечора, проклинаючи всі стільці на світі, компаньйони нацупили гарячі штиблети і пішли до театру.

Ішло "Одруження". Змучений спекою Степан, стоячи на руках, ледве не падав. Агафія Тихонівна бігла по дроту, держачи змоклими руками парасольку з написом: "Я хочу Подколесіна". У цю хвилину, як і цілий день, їй хотілося тільки одного: холодної води з льодом. Публіці теж хотілося пити. Тому-то, а можливо, й тому, що вигляд Степана, коли він пожирав гарячу яєчню, викликав огиду, вистава не сподобалася.

Концесіонери були задоволені, їхній-бо стілець, разом з трьома новими пишними півкріселками рококо, був на місці.

Заховавшись в одну із лож, друзі терпляче дожидали закінчення неймовірно довгого спектаклю. Публіка нарешті розійшлась, і актори побігли прохолоджуватись. У театрі не лишилося нікого, крім членів-пайовиків концесійного підприємства. Усе живе вибігло на вулицю, під потоки давноочікуваного свіжого дощу.

— За мною, Кисо! — скомандував Остап. — На випадок чого, ми провінціали, що не знайшли виходу з театру.

Вони пробрались на сцену, витираючи сірники, і хоч раз у раз билися об гідравлічний прес, обстежили всю сцену.

Великий комбінатор побіг вгору сходами, в бутафорську.

— Ідіть сюди! — крикнув він.

Вороб'янінов, розмахуючи руками, помчав нагору.

— Бачите? — сказав Остап, засвітивши сірник.

З пітьми виступали ріжок гамбсівського стільця і сектор парасольки з написом: "Хочу…"

— От! От наше майбутнє, теперішнє і минуле. Запалюйте, Кисо, сірники. Я його розшию, — і Остап поліз у кишеню по інструменти. — Ну-с, — сказав він, простягнувши руку до стільця, — іще один сірник, предводителю.

Спалахнув сірник, і, дивна річ, стілець сам по собі стрибнув убік і раптом, перед очима здивованих концесіонерів провалився крізь підлогу.

— Мамо! — крикнув Іполит Матвійович, одлітаючи до стіни, хоч не мав ані найменшого бажання це робити.

З брязкотом вискочили шибки, і парасолька з написом: "Я хочу. Подколесіна", підхоплена вихором, вилетіла у вікно до моря. Остап лежав на підлозі, легко придавлений фанерними щитами. Було дванадцять годин і чотирнадцять хвилин. Це був перший удар великого кримського землетрусу 1927 року.

Удар дев'яти балів, що завдав незчисленного лиха всьому півострову, вирвав скарби з рук концесіонерів.

— Товаришу Бендер! Що це таке? — кричав Іполит Матвійович, пойнятий жахом.

Остап нетямився: землетрус став йому на дорозі.