Дванадцять стільців - Сторінка 53

Це був єдиний випадок у його багатій практиці.

— Що це? — лементував Вороб'янінов.

З вулиці долинали крики, дзвін і тупіт.

— Це те, що нам треба негайно тікати на вулицю, поки нас не завалило стіною. Мерщій! Мерщій! Дайте руку, макухо!

І вони ринули до виходу. На їхнє здивування, біля дверей, що вели зі сцени в провулок, лежав на спині цілий-цілісінький гамбсівський стілець. Із собачим виском Іполит Матвійович вчепився в нього мертвою хваткою.

— Давайте обценьки! — крикнув він Остапові.

— Ідіот ви паршивий! — застогнав Остап. — Зараз стеля обвалиться, а він тут божеволіє! Мерщій на повітря!

— Обценьки! — ревів збезумілий Іполит Матвійович.

— Ну вас к бісу! Пропадемо тут з вашим стільцем! А мені моє житця дороге як пам'ять!

З цими словами Остап кинувся до дверей. Іполит Матвійович загавкав і, підхопивши стілець, побіг за Остапом. Скоро вони опинились на середині провулку, земля тужно захиталася під ногами, з даху театру почала падати черепиця, і на тому місці, де щойно стояли концесіонери, уже лежали рештки гідравлічного преса.

— Ну, тепер давайте стілець, — з холодним спокоєм сказав Бендер. — Вам, бачу я, набридло вже його держати.

— Не дам! — заверещав Іполит Матвійович.

— Це що таке? Бунт на кораблі? Віддайте стілець! Чуєте?

— Це мій стілець! — заклекотів Вороб'янінов, покривши навколишній стогін, плач і тріск.

— У такому разі нате вам ваш гонорар, стара калошо!

І Остап ударив Вороб'яніиова мідною долонею по шиї. У ту саму мить провулком промчала пожежна команда із смолоскипами, і при трепетному їхньому світлі Іполит Матвійович побачив на обличчі Бендера такий страшний вираз, що в одну мить скорився і віддав стілець.

— Ну, тепер усе гаразд, — сказав Остап, переводячи дух, — бунт придушено. А тепер візьміть стілець і несіть його за мною. Ви відповідаєте за цілість речі. Якщо навіть буде удар в п'ятдесят балів, стілець має бути цілий! Розумієте?

— Розумію.

Цілу ніч концесіонери блукали разом з панічними юрбами, не наважуючись, як і всі, увійти в покинуті будинки і дожидаючи нових ударів.

На світанку, коли страх трохи упав, Остап вибрав місцину, де поблизу не було ні стін, які могли б обвалитися, ні людей, які могли б стати на перешкоді, і взявся розшивати стілець. Результати розшивання справили разюче враження на обох концесіонерів. У стільці нічого не було. Іполит Матвійович, не видержавши всіх хвилювань ночі і ранку, засміявся щурячим сміхом.

Одразу ж слідом за цим розітнувся третій удар, земля розступилася і поглинула уцілілий від першого поштовху землетрусу і розшитий людьми гамбсівський стілець, квіточки якого усміхались ранковому хмарно-закуреному сонцю.

Іполит Матвійович став карачки і, повернувши зім'яте обличчя до каламутно-багряного сонячного диска, завив. Слухаючи його, великий комбінатор зомлів. Коли він отямився, то побачив поряд себе заросле ліловою щетиною підборіддя Вороб'янінова. Іполит Матвійович лежав непритомний.

— Зрештою, — сказав Остап голосом тифозного в стані одужання, — тепер у нас залишилось сто шансів із ста. Останній стілець (на слові "стілець" Іполит Матвійович прийшов до пам'яті) зник у товарному дворі Жовтневого вокзалу, але аж ніяк не провалився крізь землю. У чому річ? Засідання триває далі!

Десь із гуркотом падали цеглини. Протягло кричала пароплавна сирена.

Розділ XL

Скарби

Дощової днини наприкінці жовтня Іполит Матвійович без піджака, в місяцесяйному жилеті, всіяному дрібною срібною зіркою, метушився в кімнаті Іванопуло. Іполит Матвійович працював на підвіконні, стола-бо в кімнаті досі не було. Великий комбінатор дістав чимале замовлення з художньої царини на виготовлення табличок для житлотовариств. Виконання табличок за трафаретом Остап поклав на Вороб'янінова, а сам мало не цілий місяць, з часу приїзду до Москви, кружляв у районі Жовтневого вокзалу, з пристрастю, гідною подиву, вишукуючи сліди останнього стільця, що безумовно таїв у собі діаманти мадам Пєтухової.

Наморщивши лоба, Іполит Матвійович трафаретив залізні дощечки. За півроку діамантової гонитви він втратив усі свої навички. Ночами Іполит Матвійович бачив гірські хребти, прикрашені дикими транспарантами, літав перед очима Ізнуренков, подригуючи коричневими щиколотками, перевертались човни, тонули люди, падала з неба цегла і розколота земля пускала в очі сірчаний дим.

Остап, перебуваючи щоденно з Іполитом Матвійовичем, не помічав у ньому ніякої зміни. Тим часом Іполит Матвійович змінився надзвичайно. І хода в Іполита Матвійовича була вже не та, і вираз очей став дикий, і одрослий ус стирчав уже не паралельно земній поверхні, а замалим не перпендикулярно, як у підстаркуватого кота. Змінився Іполит Матвійович і внутрішньо. У характері об'явились не властиві йому риси рішучості і жорстокості. Три епізоди поступово виховали в нім ці нові почуття: порятунок від важких кулаків васюкінських аматорів, перший дебют в царині жебрацтва біля п'ятигорського "Квітника", нарешті, землетрус, після якого характер Вороб'янінова трохи погіршав: він затаїв до свого компаньйона таємну ненависть.

Останнім часом Іполит Матвійович був пойнятий найчорнішою підозрою. Він боявся, що Остап розшиє стілець сам і, забравши скарби, поїде, кинувши його напризволяще. Висловлювати свою підозру він не смів, знаючи важку руку Остапа і незламну його вдачу. Щодня, сидячи біля вікна і підчищаючи старою пощербленою бритвою висохлі букви, Іполит Матвійович нудився. Щодня він боявся, що Остап більше не прийде, і він, колишній предводитель дворянства, помре голодною смертю під мокрим московським парканом. Але Остап приходив щовечора, хоч радісних звісток не приносив. Енергія і веселощі його були невичерпні. Надія ні на одну мить не покидала його.

У коридорі залунав тупіт ніг, хтось грюкнувся об вогнетривку шафу, і фанерні двері розчахнулися з легкістю перегорнутої вітром сторінки. На порозі стояв великий комбінатор. Він був весь залитий водою, щоки пашіли, як яблучка. Він важко дихав.

— Іполите Матвійовичу! — закричав він. — Слухайте, Іполите Матвійовичу!

Вороб'янінов здивувався. Ніколи ще технічний директор не називав його на ім'я та по батькові. І раптом він зрозумів…

— Є! — видихнув він.

— У тім-то й річ, що є. Ах, Кисо, чорт вас забирай!

— Не кричіть, усе чути.

— Так, так, можуть почути, — зашепотів Остап. — Єсть, Кисо, є, і, коли хочете, я можу продемонструвати його зараз же. Він у клубі залізничників, новому клубі… Учора було відкриття… Як я знайшов? Дурниці? Надзвичайно важка річ! Геніальна комбінація, блискуче доведена до кінця! Античні пригоди!.. Одне слово, високий клас!

Не дожидаючи, поки Іполит Матвійович натягне піджак, Остап вибіг у коридор. Вороб'янінов приєднався до нього на сходах. Обидва, схвильовано закидаючи один одного запитаннями, мчали мокрими вулицями на Каланчівський майдан. Вони не додумались навіть, що можна сісти в трамвай.

— Ви одягнені, як швець! — радісно торохтів Остап. — Хто так ходить, Кисо? Вам треба накрохмалену білизну, шовкові шкарпеточки і, звичайно, циліндр. У вашому обличчі є щось благородне! Скажіть, ви справді були предводителем дворянства?

Показавши предводителеві стілець, який стояв у кімнаті шахового гуртка і мав звичайнісінький гамбсівський вигляд, хоч і таїв у собі незчисленні коштовності, Остап потяг Вороб'янінова в коридор. Тут не було ані душі. Остап підійшов до ще не закитованого на зиму вікна і висмикнув з гнізда засувки рам.

— Через це віконечко, — сказав він, — легко і ніжно ми попадем в клуб сьогодні уночі, коли захочемо. Запам'ятайте, Кисо, — третє вікно від парадного під'їзду.

Друзі довго ще бродили по клубу під виглядом представників ПОВІНО[10] і не могли надивуватися з прекрасних зал і кімнат.

— Якби я грав у Васюках, — сказав Остап, — сидячи на такому стільці, я не програв би жодної партії. Ентузіазм не дозволив би. Однак ходімо, старичок, у мене двадцять п'ять карбованців підшкірних. Ми повинні випити пива і відпочити перед нічним візитом. Вас не шокує пиво, предводителю? Не біда. Завтра ви будете хлебтати шампанське в необмеженій кількості.

Ідучи з пивної на Сивцев Вражек, Бендер страшенно веселився і зачіпав перехожих. Він обіймав трохи підпилого Іполита Матвійовича за плечі і говорив йому ніжно:

— Ви надзвичайно симпатичний старичок, Кисо, але більш як десять процентів я вам не дам. Ій-богу, не дам. Ну, навіщо вам, навіщо вам така сила грошей?

— Як то навіщо? Як то навіщо? — кипів Іполит Матвійович.

Остап щиросердо сміявся і припадав щокою до мокрого рукава свого друга по концесії.

— Ну що ви купите, Кисо? Ну що? Адже у вас нема ніякої фантазії. Їй-богу, п'ятнадцяти тисяч вам за очі вистачить… Ви ж скоро помрете, ви ж старенький. Вам же гроші взагалі не потрібні… Знаєте, Кисо, я, здається, не дам вам нічого. Це витрибеньки. А візьму я вас, Кисулю, до себе за секретаря. Га? Сорок карбованців на місяць. Харч мій. Чотири вихідних дні… Га? Спецодяг там, чайові, соцстрах… Га? Добра моя пропозиція?

Іполит Матвійович вирвав руку і швидко пішов наперед. Жарти ці доводили його до сказу. Остап наздогнав Вороб'янінова біля входу в рожевий особнячок.

— Ви справді на мене образились? — запитав Остап. — Адже я пожартував. Свої три проценти ви дістанете. Їй-богу, для вас трьох процентів досить, Кисо.

Іполит Матвійович похмуро ввійшов до кімнати.

— Га? Кисо, — пустував Остап, — погоджуйтесь на три проценти! Їй-богу, погоджуйтесь! Кожен на вашому місці погодився б. Кімнати вам купувати не треба, тим паче, що Іванопуло виїхав до Твері на цілий рік. А то все-таки ідіть до мене в камердинери… Тепла посада.

Угледівши, що Іполита Матвійовича нічим не розворушиш, Остап солодко позіхнув, витягся до самої стелі, сповнивши повітрям широку грудну клітку і сказав:

— Ну, друже, готуйте кишені. До клубу ми підемо перед світанком. Це найкращий час. Сторожі сплять і бачать солодкі сни, за що їх часто звільняють без вихідної допомоги. А поки, голубе, раджу вам спочити.

Остап розлігся на трьох стільцях, зібраних у різних кінцях Москви і, засинаючи, промовив:

— А то камердинером!.. Пристойна плата… Харч… Чайові… Ну, ну, пожартував… Засідання триває далі! Крига скресла, панове присяжні засідателі!

Це були останні слова великого комбінатора.