Дванадцять стільців - Сторінка 7

Половина — ваша, половина — моя.

Торг тривав далі. Остап скинув іще. Він з пошани до особи Вороб'янінова погоджувався працювати з сорока процентів.

— Шістдесят тисяч! — закричав Вороб'янінов.

— Ви доволі ница людина, — заперечив Бендер, — ви любите гроші більше, аніж треба.

— А ви не любите грошей? — завив Іполит Матвійович голосом флейти.

— Не люблю.

— Навіщо ж вам шістдесят тисяч?

— З принципу!

Іполит Матвійович тільки дух перевів.

— Ну що, скресла крига? — добивав Остап.

Вороб'янінов засопів і покірно сказав:

— Скресла.

— Ну, вашу руку, повітовий предводителю команчів! Крига скресла! Крига скресла, панове присяжні засідателі!

Після того як Іполит Матвійович, образившись на прозвище "предводителя команчів", зажадав пробачення і Остап, виголосивши пробачливу промову, назвав його фельдмаршалом, взялись виробляти диспозицію.

Опівночі двірник Тихін, хапаючись руками за всі стрічні палісадники і надовго припадаючи до стовпів, плентався до свого підвалу. На його нещастя був новий місяць.

— А! Пролетар розумової праці! Робітник мітли! — вигукнув Остап, угледівши зігнутого ободом двірника.

Двірник замукав низьким і пристрасним голосом, яким інколи серед нічної тиші раптом запально і метушливо починає бурмотіти унітаз.

— Це конгеніально, — повідомив Остап Іполитові Матвійовичу, — а ваш двірник досить-таки велика паскуда. Хіба можна так напиватись на карбованець?

— М-можна, — сказав двірник несподівано.

— Слухай-но, Тихоне, — почав Іполит Матвійович, — чи не знаєш ти, друже, що з моїми меблями?

Остап обережно підтримував Тихона, щоб мова вільно могла литись з його широко відкритого рота. Іполит Матвійович напружено ждав. Але з двірницького рота, в якому зуби росли не вряд, а через один, вирвався оглушливий крик:

— Бува-ва-али дні вес-с-селії…

Двірницька сповнилась громом і дзвоном. Двірник ретельно і пильно виконував пісню, не оминаючи жодного слова. Він ревів, рухаючись по кімнаті, то несвідомо ниряючи під стіл, то зачіпаючи картузом мідну циліндричну гирю "ходиків", то стаючи на одне коліно. Йому було страшенно весело.

Іполит Матвійович украй розгубився.

— Доведеться відкласти допит свідків до ранку, — сказав Остап. — Лягаймо спати.

Двірника, важкого уві сні, мов комод, перенесли на лаву.

Вороб'янінов і Остап вирішили лягти удвох на двірникове ліжко. У Остапа під піджаком, як виявилося, була сорочка-ковбой у чорну і червону клітинку. Під ковбойкою не було вже більше нічого. Зате у Іполита Матвійовича під відомим читачеві місяцесяйним жилетом був іще один — гарусний, яскраво-голубий.

— Жилет хоч на продаж, — заздро зауважив Бендер, — він наче на мене шитий. Продайте.

Іполитові Матвійовичу незручно було відмовити своєму новому компаньйонові і безпосередньому учасникові концесії.

Він, скривившись, погодився продати жилет за свою ціну — вісім карбованців.

— Гроші — після реалізації нашого скарбу, — заявив Бендер, беручи від Вороб'янінова іще теплий жилет.

— Ні, я так не можу, — сказав Іполит Матвійович, червоніючи. — Дозвольте жилет назад.

Делікатна натура Остапа обурилась.

— Але ж це крамарство! — закричав він. — Починати півторастатисячну операцію і сваритися заради восьми карбованців! Учіться жити широко!

Іполит Матвійович почервонів ще дужче, витяг маленький блокнотик і каліграфічно записав:

25/ІV–27 р. Видано т. Бендерові крб. — 8

Остап заглянув в книжечку.

— Ого! Якщо ви вже одкриваєте мені особливий рахунок, то хоч ведіть його до ладу. Заведіть дебет, заведіть кредит. В дебет не забудьте записати шістдесят тисяч карбованців, що їх ви мені винні, а в кредит — жилет. Сальдо на мою користь. П'ятдесят дев'ять тисяч дев'ятсот дев'яносто два карбованці. Ще можна жити.

Після цього Остап заснув беззвучним дитячим сном. А Іполит Матвійович зняв із себе вовняні напульсники, баронські чоботи і, зоставшись у заштопаній єгерській білизні, посапуючи, поліз під ковдру. Йому було дуже незручно. Із зовнішнього боку, де не вистачало ковдри, було холодно, а з другого боку його пекло молоде, повне трепетних ідей тіло великого комбінатора.

Усім трьом снилися сни.

Вороб'янінову ввижались чорні сни: мікроби, каррозшук, оксамитові толстовки і трунних справ майстер Безенчук у смокінгу, але неголений.

Остап бачив вулкан Фудзіяму, завідувача маслотресту і Тараса Бульбу, що продавав листівки з краєвидами Дніпробуду.

А двірникові снилося, що із стайні утік кінь. Уві сні він шукав його до самісінького ранку і, не знайшовши, прокинувся розбитий і похмурий. Довго, здивовано дивився він на сонних людей, що лежали, в його ліжку. Нічого не зрозумівши, він узяв мітлу і пішов на вулицю виконувати свої безпосередні обов'язки: підбирати кінські яблука і кричати на богаділок.

Розділ VII

Сліди "Титаніка"

Іполит Матвійович прокинувся своїм звичаєм о пів на восьму, пророкотів "гут морген" і попрямував до умивальника. Він умивався з насолодою: відпльовувався, примовляв і трусив головою, щоб позбутися води, що набігла йому в уші. Витиратись було приємно, але, однявши від лиця рушник, Іполит Матвійович побачив, що він замащений тим радикальним чорним кольором, ким з позаворашнього дня було пофарбовано його горизонтальні вуса. Серце Іполитові Матвійовичу погасло. Він кинувсь до свого кишенькового дзеркальця. З дзеркальця глянув на нього великий ніс і зелений, як молода трава, лівий ус. Іполит Матвійович поквапно пересунув дзеркальце праворуч. Правий ус був такого самого огидного кольору. Нагнувши голову, немов бажаючи розбити нею дзеркальце, нещасний побачив, що радикальний чорний колір ще панував у центрі каре, але по краях він був облямований тою самою травистою окрайкою.

Вся істота Іполита Матвійовича застогнала таким голосним стогоном, що Остап Бендер розплющив очі.

— Ви з'їхали з глузду! — скрикнув Бендер і одразу ж склепив сонні повіки.

— Товаришу Бендер, — благально зашепотіла жертва "Титаніка".

Остап прокинувся після багатьох стусанів і умовлянь. Він уважно глянув на Іполита Матвійовича і радісно засміявся. Одвернувшись від директора-засновника концесії, головний керівник робіт і технічний директор здригався, хапався за спинку ліжка, кричав: "Не можу!" — і знову шаленів.

— З вашого боку це негарно, товаришу Бендер, — сказав Іполит Матвійович, з дрожем ворушачи зеленими вусами.

Це наддало нових сил знеможеному вже Остапові. Щирий сміх його тривав іще хвилин десять. Одсапавшись, він одразу став дуже серйозний.

— Що ви на мене дивитесь такими злими очима, немов солдат на вошу? Ви на себе погляньте!

— Але ж мені аптекар казав, що це буде радикально чорний колір. Не змивається ні холодною, ні гарячою водою, ні мильною піною, ні гасом… Контрабандний товр.

— Контрабандний? Всю контрабанду роблять в Одесі, на Малій Арнаутській вулиці. Покажіть флакон… І потім погляньте. Ви читали це?

— Читав.

— А оце — маленькими літерами? Тут ясно сказано, що після миття гарячою і холодною водою або мильною піною і гасом волосся треба ні в якому разі не витирати, а сушити на сонці або біля примуса… Чому ви не сушили? Куди ви тепер підете з цією зеленою "липою"?

Іполит Матвійович був приголомшений. Увійшов Тихін. Угледівши пана в зелених вусах, він перехрестився і попросив похмелитись.

— Видайте карбованець герою праці, — запропонував Остап, — і, будь ласка, не записуйте на мій рахунок. Це ваша інтимна справа з колишнім співробітником… Зажди, старий, не йди, дільце є.

Остап розпочав з двірником розмову про меблі, і вже через п'ять хвилин концесіонери знали все. Всі меблі 1919 року одвезли в житловідділ, опріч одного стільця з вітальні, який спершу був у розпорядженні Тихона, а потім від нього забраний завгоспом 2-го будинку соцзабезу.

— То він тут, у домі?

— Тут і стоїть.

— А скажи, друже, — завмираючи, спитав Вороб'янінов, — коли стілець був у тебе, ти його… не лагодив?

— Лагодити його неможливо. За старих часів робота була добряча. Ще тридцять років такий стілець може вистояти.

— Ну, йди, друже, візьми іще карбованець та гляди, не говори, що я приїхав.

— Могила, громадянине Вороб'янінов.

Виславши двірника і прокричавши: "Крига скресла", — Остап Бендер знову повернувся до вусів Іполита Матвійовича:

— Доведеться фарбувати знову. Давайте гроші — піду до аптеки. Ваш "Титанік" ні к чорту, тільки собак фарбувати… От за старого часу була фарбочка!.. Мені один перегоновий професор розповів захоплюючу історію. Ви цікавились перегонами? Ні? Шкода. Надзвичайно хвилює. Так от… Був такий славетний комбінатор, граф Друцький. Він програв на перегонах п'ятсот тисяч. Король програшу! І от, коли у нього, окрім боргів, нічого вже не було і граф подумував про самогубство, один жучок дав йому за п'ятдесят карбованців надзвичайну пораду. Граф поїхав і через рік повернув назад з орловським рисаком-трилітком. Після цього граф не тільки вернув свої гроші, ба навіть виграв ще тисяч триста. Його орловець "Маклер" з відмінним атестатом завжди приходив перший. На дербі він на цілий корпус перегнав "Мак-Магона". Грім!.. Але тут Курочкін (ви чули?) помічає, що всі орловці починають міняти масть — один тільки "Маклер", як дуся, не міняє кольору. Скандал був нечуваний! Графу дали три роки. Виявилось, що "Маклер" ніякий не орловець, а перефарбований метис, а метиси куди жвавіші за орловців, і їх до них на версту не підпускають. Як вам подобається?.. Оце так фарбочка! Не те що ваші уса!..

— Але ж атестат? Адже ж у нього був відмінний атестат?

— Такий же, як етикетка на вашому "Титаніку", фальшивий! Давайте гроші на фарбу.

Остап вернувся з новою мікстурою.

— "Наяда". Можливо, краща за ваш "Титанік". Знімайте піджак!

Почався обряд перефарбування. Але "дивовижний каштановий колір, що надає волоссю ніжність і пухнатість", змішавшись із зеленню "Титаніка", несподівано пофарбував голову і вуса Іполита Матвійовича у фарби сонячного спектру.

І ріски в роті не мавши з самісінького ранку, Вороб'янінов люто лаяв усі парфюмерні заводи, і державні, і підпільні, Що містяться в Одесі, на Малій Арнаутській вулиці.

— Таких вусів, мабуть, нема навіть у Арістида Бріана, — бадьоро зауважив Остап, — але жити з таким ультрафіолетовим волоссям у Радянській Росії не рекомендується. Доведеться поголити.

— Не можу, — скорботно відповів Іполит Матвійович, — це неможливо.

— Що, вуса дорогі вам як пам'ять?

— Не можу, — повторив Вороб'янінов, похнюпившись.

— Тоді ви все життя сидіть у двірницькій, а я піду по стільці.