Дванадцять стільців - Сторінка 8

До речі, перший стілець над вашою головою.

— Голіть!

Розшукавши ножиці, Бендер в одну мить одчикрижив вуса, вони безшумно впали на підлогу. Покінчивши зі стрижкою, технічний директор дістав з кишені пожовклу бритву "Жиллет", а з портмоне — запасне лезо і почав голити мало не плачучого Іполита Матвійовича.

— Останній ножик на вас витрачаю. Не забудьте записати на мій дебет два карбованці за гоління і стриження.

Здригаючись від горя, Іполит Матвійович все-таки спитав:

— Чому ж так дорого? Скрізь коштує сорок копійок?

— За конспірацію, товаришу фельдмаршал, — швидко відказав Бендер.

Страждання людини, якій голять голову безпечною бритвою, неймовірні. Це Іполит Матвійович зрозумів з самого початку операції.

Але кінець, який буває всьому, прийшов.

— Готово. Засідання триває далі! Нервових просять не дивитись! Тепер ви схожі на Боборикіна, відомого автора-куплетиста.

Іполит Матвійович змахнув із себе огидне клоччя, що так недавно іще звисало гарною сивизною, умився і, відчуваючи на всій голові полум'я, в сотий раз сьогодні уп'явся в дзеркало. Те, що він побачив, йому несподівано сподобалось. На нього дивилось перекривлене стражданням, але доволі юне обличчя актора без ангажементу.

— Ну, марш вперед, труба сурмить! — закричав Остап. — Я — по слідах в житловідділ, або, певніше, в той будинок, де колись був житловідділ, а ви — до бабусь!

— Я не можу, — сказав Іполит Матвійович, — мені дуже важко буде ввійти у власний будинок.

— Ах, справді!.. Зворушлива історія! Барон-вигнанець! Гаразд. Ідіть до житловідділу, а тут попрацюю я. Збірний пункт — у двірницькій. Парад — алле!

Розділ VIII

Голубий злодюжка

Завгосп 2-го будинку Старсоцзабезу був сором'язний злодюга. Вся істота його протестувала проти крадіжок, але не красти він не міг. Він крав, і йому було соромно. Крав він завжди, завжди соромився, і через те його добре голені щічки завжди горіли рум'янцем замішання, сором'язності, ніяковості й конфузу. Завгоспа звали Олександром Яковичем, а дружину його — Олександрою Яківною. Він називав її Сашхен, вона звала його Альхен. Світ не бачив ще такого голубого злодюжки, як Олександр Якович.

Він був не тільки завгосп, а й загалом завідувач. Попереднього за брутальне поводження з вихованками зняли з роботи і призначили на капельмейстера симфонічного оркестру. Альхен нічим не нагадував свого невихованого начальника. В порядку ущільненого робочого дня він взяв на себе керування будинком і з пенсіонерками поводився дуже ввічливо, запроваджуючи в домі важливі реформи і нововведення.

Остап Бендер потяг важкі дубові двері вороб'яніновського особняка і опинився у вестибюлі. Тут пахло підгорілою кашею. З горішніх приміщень долинала різноголосиця, схожа на далеке "ура" в цепу. Нікого не було, і ніхто не з'явився. Вгору двома маршами вели дубові сходи з лакованими колись східцями. Тепер у них стирчали тільки кільця, а мідних прутів, що притискали колись килим до східців, не було.

"Предводитель команчів жив, однак, у вульгарних розкошах", — думав Остап, підіймаючись нагору.

У першій же кімнаті, ясній і просторій, сиділи кружка десятка півтора сизеньких бабусь у платтях з найдешевшого туальденору мишачого кольору. Напружено витягши шиї і дивлячись на мужчину в розквіті сил, що стояв у центрі, бабусі співали:

Десь відлунює срібло дзвіночків.

Це знайомої тройки розгін…

Ніби саван, під зорями но-очі

Сніг прослався на тисячі гін.

Диригент хору, в сірій толстовці з того ж таки туальденору і в туальденорових штанях, вибивав такт обома руками і, крутячись, покрикував:

— Дисканти, тихіше! Кукушкіна, не так голосно!

Він побачив Остапа, але, не маючи сили стримати рух своїх рук, тільки недоброзичливо глянув на гостя і диригував собі далі. Хор із зусиллям загримів, немов крізь подушку:

Та-та-та, та-та-та, та-та-та,

То-ро-ром, ту-ру-рум, ту-ру-рум…

— Скажіть, де тут можна побачити товариша завгоспа? — мовив Остап, прорвавшись у першу ж паузу.

— А в чім річ, товаришу?

Остап подав диригентові руку і приязно спитав:

— Пісні народностей? Дуже цікаво. Я інспектор пожежної охорони.

Завгосп засоромився.

— Так, так, — сказав він, конфузячись, — це якраз до речі. Я навіть доповідь збирався писати.

— Вам нема чого турбуватися, — великодушно заявив Остап, — я сам напишу доповідь. Ну, ходімо оглядати приміщення.

Альхен помахом руки розпустив хор, і бабусі пішли собі геть дрібними радісними кроками.

— Будь ласка, за мною, — запросив завгосп.

Перш ніж пройти далі, Остап уп'явся очима в меблі першої кімнати. У кімнаті стояли: стіл, дві садові лави на залізних ногах (у спинку одної було глибоко врізано ім'я "Коля") і руда фісгармонія.

— У цій кімнаті примусів не запалюють? Тимчасові печі і таке інше?

— Ні, ні. Тут у нас працюють гуртки: хоровий, драматичний, образотворчого мистецтва і музичний…

Дійшовши слова "музичний", Олександр Якович почервонів. Спочатку запалало підборіддя, потім лоб і щоки. Альхену було дуже соромно. Він давно вже продав усі інструменти духової капели. Кволі легені бабусь однаково видували з них тільки щенячий виск. Смішно було бачити цю купу металу в такому безпорадному стані. Альхен не міг не вкрасти капели. І тепер йому було дуже соромно.

На стіні, простягтись од вікна до вікна, висіло гасло, написане білими літерами на шматку туальденору мишачого кольору:

"Духовий оркестр — шлях до колективної творчості".

— Дуже добре, — сказав Остап, — кімната для праці гуртків ніякої небезпеки з погляду пожежі не становить. Ходімо далі.

Обійшовши фасадні кімнати вороб'яніновського особняка швидким алюром, Остап ніде не помітив горіхового стільця з гнутими ніжками, оббитого ясним англійським ситцем в квіточках. На стінах штучного мармуру було наклеєно накази по будинку № 2 Старсоцзабезу. Остап читав їх, час од часу енергійно питаючи: "Комини трусите регулярно? З печами все гаразд?" І, діставши вичерпні відповіді, ішов далі.

Інспектор пожежної охорони ретельно шукав у домі бодай одного кутка, що становив би небезпеку пожежі, але скрізь було гаразд. От тільки розшуки скарбу не мали жодного успіху. Остап входив до опочивалень. Бабусі, угледівши його, вставали і низько вклонялися. Тут стояли ліжка, застелені пухнастими, як собача шерсть, ковдрами, по один бік яких фабричним способом було виткано слово "Ноги". Під ліжками стояли скриньки, висунуті з ініціативи Олександра Яковича, що любив військовий порядок, рівно на одну третину.

Усе в будинку № 2 вражало око своєю надмірною скромністю: і вмеблювання — з самих лише садових лав, привезених з Олександрівського, нині імені Пролетарських суботників, бульвару, і базарні гасові лампочки, і самі ковдри з відлякуючим словом "Ноги". Але одне лише в домі було зроблено міцно і пишно: це були дверні пружини.

До дверних приладів Олександр Якович мав особливу пристрасть. Доклавши чималої праці, він причепив до всіх без винятку дверей пружини найрізноманітніших систем і фасонів. Тут були найпростіші пружини на подобу залізної штанги. Були духові пружини з мідними циліндричними насосами. Були прилади на блоках з рухомими важкими дробовими мішечками. Були ще пружини конструкцій таких складних, що соцзабезівський слюсар тільки здивовано хитав головою. Усі ці циліндри, пружини і противаги мали могутню силу. Двері зачинялись з такою самою швидкістю, як дверцята капканів. Від роботи механізмів тремтів увесь будинок. Бабусі з тужним писком рятувались від наскоку дверей, але втекти щастило не завжди. Двері доганяли втікачок і штовхали їх у спину, а згори з глухим кряканням спускалась уже противага, пролітаючи мимо скроні, наче ядро.

Коли Бендер із завгоспом проходили по дому, двері салютували страшними ударами.

За всією цією фортечною пишнотою нічого не таїлося — стільця не було. Шукаючи пожежну небезпеку, інспектор потрапив до кухні. Там, у великому казані для білизни, варилася каша — запах її великий комбінатор почув іще у вестибюлі. Остап покрутив носом і сказав:

— Це що, на машинному маслі?

— Їй-богу, на чистому вершковому! — мовив Альхен, червоніючи до сліз. — Ми купуємо на фермі.

Йому було дуже соромно.

— А втім, це пожежної небезпеки не становить, — зауважив Остап.

На кухні стільця теж не було. Була тільки табуретка, на якій сидів кухар у фартуху й ковпаку з туальденору.

— Чому це у вас все убрання сірого кольору, та й намітка така, що нею тільки вікна витирати?

Сором'язливий Альхен нахилив лоба ще нижче.

— Кредитів відпускають недосить.

Він був огидний самому собі.

Остап із сумнівом глянув на нього й сказав:

— До пожежної охорони, яку я в даний момент репрезентую, це не стосується.

Альхен злякався.

— Проти пожежі, — заявив він, — у нас вжито всіх заходів. Є навіть піногон-вогнегасник "Еклер".

Інспектор, заглядаючи по дорозі в комори, неохоче попрямував до вогнегасника. Червоний жерстяний конус, хоч і був єдиною в домі річчю, що стосувалася до пожежної охорони, викликав в інспектора особливе роздратування.

— На товчку купували?

І, не діждавши відповіді наче громом побитого Олександра Яковича, зняв "Еклер" з іржавого гвіздка, без попередження розбив капсулу і швидко повернув конус догори. Але замість сподіваного пінного струму конус викинув із себе тонке шипіння, що нагадувало старовинну мелодію "Коль славен наш господь в Сионе".

— Звичайно, на товчку, — потвердив Остап свою попередню думку і повісив співучий вогнегасник на старе місце.

У супроводі шипіння вони пішли далі.

"Де ж він може бути? — думав Остап. — Це мені починає не подобатись". І він вирішив не покидати туальденорового палацу доти, доки не дізнається про все.

За цей час, поки інспектор і завгосп лазили по горищах, знайомлячись з усіма деталями протипожежної охорони і розміщенням коминів, 2-й будинок Старсоцзабезу жив своїм звичайним життям.

Обід був готовий. Запах підгорілої каші помітно дужчав і переміг всі інші кислі запахи дому. У коридорах зашелестіло. Бабусі, несучи поперед себе в обох руках жерстяні мисочки з кашею, обережно виходили з кухні і сідали обідати за спільний стіл, намагаючись не дивитися на розвішані в їдальні гасла, складені персонально Олександром Яковичем і художньо виконані Олександрою Яківною. Гасла були такі:

"ЇЖА — ДЖЕРЕЛО ЗДОРОВ'Я"

"ОДНЕ ЯЙЦЕ МАЄ В СОБІ СТІЛЬКИ Ж ЖИРІВ,

СКІЛЬКИ 1/2 ФУНТА М'ЯСА"

"СТАРАННО ПЕРЕЖОВУЮЧИ ЇЖУ, ТИ ДОПОМАГАЄШ СУСПІЛЬСТВУ"

"М'ЯСО — ШКІДЛИВЕ"

Всі ці святі слова викликали у бабусь спогади про втрачені ще до революції зуби, про яйця, що зникли приблизно о тій самій порі, про м'ясо, що поступається жирами перед яйцями, а можливо, і про суспільство, якому вони не мали змоги допомагати, старанно пережовуючи їжу.

Крім бабусь, за столом сиділи Сидір Якович, Панас Якович, Кирило Якович, Олег Якович і Паша Емільович.