Джаміля

Ось я знову стою перед цією невеликою картиною в простенькій рамі. Завтра вранці мені треба їхати в аїл, і я дивлюсь на картину довго й пильно, немовби вона може дати мені добру пораду.

Цю картину я ще ніколи не виставляв на виставках. Більше того, коли до мене приїжджають родичі з аїлу, я намагаюсь заховати її якнайдалі. У ній немає нічого непристойного, але це не зразок мистецтва. Вона так само проста, як земля, зображена на ній.

На другому плані картини — клаптик осіннього збляклого неба. Вітер жене над далеким гірським пасмом бистроплинні перисті хмарки. На першому плані — червоно-бурий, порослий полином степ. І дорога чорна, ще мокра після недавніх дощів. Туляться біля обочини висохлі, обчухрані кущі чию. Вздовж розмитої колії тягнуться сліди двох подорожніх. Що далі, то менше проступають вони на дорозі, а самі подорожні, здається, ступнуть ще крок — і зайдуть за раму. Один з них... А втім, я трохи забігаю вперед.

Це було в пору моєї ранньої юності. Ішов третій рік війни. На далеких фронтах, десь під Курськом і Орлом, билися наші батьки і брати, а ми, тоді ще підлітки років по п'ятнадцять, працювали в колгоспі. Тяжка повсякденна селянська праця лягла на наші кволі ще плечі. Особливо важко бувало нам у жнива. Цілими тижнями не приходили ми додому, і днювали й ночували в полі, на току або на бричках дорогою на станцію, куди звозили зерно.

Одного жаркого дня, коли серпи, здавалося, розпеклися від жаття, я повертався зі станції порожньою бричкою і вирішив заїхати додому.

Біля самого броду, на пагорку, де кінчається вулиця, стоять два двори, обгороджені добротним саманним дувалом. Навколо садиб височать тополі. Це наші оселі. З давніх-давен живуть по сусідству дві наші сім'ї. Я сам — з Великого дому. У мене двоє братів, обидва вони старші за мене, обидва нежонаті, обидва лішли на фронт, і від них давно вже нема ніякої звістки.

Батько мій, старий тесляр, на світанку робив намаз і йшов на спільний двір, у теслярню. Повертався він тільки пізно ввечері.

Дома залишалися мати і сестричка.

У сусідньому дворі, або в Малому домі, як його називають в аїлі, живуть наші близькі родичі. Прадіди чи ані прапрадіди наші були рідними братами, але я називаю їх близькими тому, що жили ми однією сім'єю. Так повелося в нас ще з часів кочування, коли наші діди разом влаштовували стійбища і разом гуртували худобу. Цю традицію зберегли й ми. Коли в аїл прийшла колективізація, наші батьки поставили собі хати по сусідству. Та й не тільки ми, вся Аральська вулиця, що тягнеться вздовж аїлу в межиріччя,— єдиноплемінники, всі ми з одного роду.

Незабаром після колективізації помер господар Малого дому. Його дружина залишилася з двома малолітніми синами. За старим звичаєм родового адату, якого тоді ще дотримувалися в аїлі, вдову з синами не можна було віддавати заміж за когось із чужого роду, і наші єдиноплемінники оженили на ній мого батька. Цього вимагав від нього обов'язок перед духами предків, адже він доводився небіжчикові найближчим родичем.

Так з'явилася у нас друга сім'я. Малий дім вважали самостійним господарством: своя садиба, своя худоба, але по суті ми жили разом. ,

Малий дім теж вирядив до армії двох синів. Старший, Садик, пішов невдовзі після свого весілля. Від обох ми одержували листи — правда, нечасто.

В Малому домі залишилися мати, яку я називав "кічі-апа" — молодшою матір'ю, та її невістка — Садикова жінка. Обидві вони З ранку до вечора працювали в колгоспі. Моя молодша мати, добра, згодлива й лагідна, в праці не відставала від молодих — чи арики копати, чи поливати, словом, міцно тримала в руках кетмень. Доля немов у нагороду послала їй роботящу невістку. Джаміля "була до пари'матері — невтомна, вправна, тільки от вдачу мала трохи іншу.

Я щиро любив Джамілю. І вона любила мене. Ми дуже дружили, але не сміли (Звертатися одно до одного на ім'я. Коли б ми були з різних родин, я б, звичайно, звав її Джаміля. Але я називав її "джене" як дружину старшого брата, а вона мене "кічіне бала" — маленьким хлопчиком, хоч я був зовсім не маленький і лише трохи молодший од неї. Але так уже ведеться в аїлах: невістки називають молодших діверів "кічіне бала" або "мій кайні".

Коло домашнього господарства обох дворів поралася MOÍT мати. Допомагала їй сестричка, забавна дівчинка з ниточками в кісках. Я ніколи не забуду, як старанно вона працювала у ті тяжкі дпі. Це вона пасла за городами ягнят і телят обох дворів, це вона збирала кізяк і хмиз, щоб завжди було в домі паливо, це вона, моя кирпата сестричка, скрашувала самотність матері, відвертаючи її од похмурих дум про синів, що пропали безвісти.

Завдяки моїй матері наше велике сімейство яшло дружно, в достатку. Вона була повновладною господинею обох дворів, хра-нителькою родинного вогнища. 3°всім молоденькою прийшла вона в сім'ю наших дідів-кочівників і потім свято шанувала їх пам'ять, керуючи сім'ями по-справедливому. В аїлі її почитували як найбільш шановну, совісну і досвідчену господиню. Всіма справами у домі відала мати. Батька ж, правду кая;учи, жителі аїлу не вважали за главу сім'ї. Не раз доводилося чути, як люди З якогось приводу говорили: "Е-е, та краще ти не ходи до уста-ки,— так шанобливо у нас називають майстрових людей,— він тільки й знає, що свою сокиру. У них старша мати усьому голова — от до неї і йди, так воно певніше буде..."

Слід сказати, що й я, хоча був і молодий, багато допомагав у господарстві, бо старші брати пішли воювати. І мене, частіше жартома, а іноді й серйозно, називали джигітом двох родин, захисником і годувальником. Я пишався цим і вважав за свій обов'язок дбати про господарство. До того ж мати заохочувала мою самостійність. їй хотілося, щоб я був хазяйновитим і кмітливим, я не таким, як батько, котрий цілісінький день майстрував собі мовчки.

Так от, я зупинив бричку біля дому, в тіні під вербою, попустив посторонки і, йдучи до воріт, побачив у дворі нашого бригадира Орозмата. Він сидів на коні, милиця його, як завжди, була прив'язана до сідла. Поруч з бригадиром стояла мати. Вони про щось сперечалися. Підійшовши ближче, я почув її голос:

— Не буде цього! Бійся бога, де ти бачив, щоб жінка возила мішки на бричці? Ні, голубе, дай спокій моїй невістці, нехай вона працює, як працювала. І так світу білого не бачу, спробуй-но впорайся у двох дворах! Добре, що хоч дочка підросла. Вже тиждень розігнутись не можу, поперек ломить, немов кошму валяла, а кукурудза он сохне — води чекає! — запально говорила вона, раз у раз засуваючи кінець тюрбана за комір плаття. Так вона робила завжди, коли сердилась.

— От які ж бо ви! — промовив у відчаї Орозмат, похитнувшись у сідлі.— Та коли б у мене нога була, а не оцей обрубок, хіба я вас просив би? Та я краще сам, як колись, накидав би мішків у бричку і погнав коней!.. Не жіноча це робота, знаю, та де ж узяти тих чоловіків? От і вирішили солдаток умовити. Ви своїй невістці забороняєте, а нас начальство страшно лає... Солдатам хліб потрібен, а ми план зриваємо. Як же так, куди це годиться?

Я підходив до них, тягнучи по землі батога, і коли бригадир помітив мене, він дуже зрадів — мабуть, йому спало щось на Думку.

— Ну, коли ви так уже боїтеся за свою невістку, то ось її кайні,— з радістю показав він на мене,— нікому не дозволить близько до неї підійти. Можете не сумніватися! Сеїт у нас молодець. Оці хлопчаки — годувальники наші, тільки вони й виручають...

Мати перебила бригадира:

— Ой, та на кого ж ти схожий, чисто тобі бродяга! — заголосила вона.— А волосся, бач, які патли виросли... А батько наш теж добрий, ніяк не знайде часу поголити синові голову.

— Ну от і гаразд, нехай синок побавиться сьогодні у батьків,— спритно підхопив Орозмат у тон матері.— рей^ залишайся сьогодні дома, коней підгодуй, а завтра вранці дамо Джамілі бричку: будете разом працювати. Гляди мені, відповідатимеш за неї. Та ви не турбуйтеся, байбіче, Сеїт пе дасть її скривдити. І якщо вже так склалося, відправлю з ними Даніяра. Ви ж його знаєте: сумирний такий хлопець... ну, той, що недавно з фронту повернувся. От і будуть утрьох на станцію зерно возити, хто ж тоді посміє зачепити вашу невістку? Правда ж, Сеїт? Ти як гадаєш, ось хочемо Джамілю погоничем поставити, та мати не погоджується, умов ти її.

Мені сподобалось, що бригадир хвалить мене, радиться зі мною, як з дорослим. До того ж я одразу уявив собі, як добре буде разом з Джамілею їздити на станцію. І я серйозно сказав матері:

— Нічого їй не зробиться, не з'їдять же її вовки!

І, як завзятий їздовий, діловито сплюнувши крізь зуби, я потягнув за собою батога, статечно погойдуючись.

— Чи ти ба! — здивувалася мати і начебто зраділа, але за-

раз же сердито гримнула: — Я ось тобі покажу вовків! Ти звідки знаєш? Ач який розумний вискіпався!

— А хто ж знатиме, як не він. Він же у вас джигіт на два сімейства, пишатися можете! — заступився за мене Орозмат і сторожко глянув на матір. Він побоювався, що мати знову почне сперечатися.

Але вона не опиралася, тільки якось ураз поникла і промовила, тяжко зітхнувши:

— Який там уже джигіт, дитина ще та й то день і ніч на роботі... А джигіти наші любі бог знає де! Спустіли наші двори, неначе покинуте стійбище...

Я відійшов уже далеченько і не розібрав, що ще говорила мати. На ходу хльоснув батогом об ріг будинку так, що пил знявся, і, не відповідаючи навіть на посмішку сестрички, яка, приплескуючи долоньками, ліпила у дворі кізяки, поважно пройшов під навіс. Тут я сів навпочіпки і неквапно помив руки, поливаючи собі з глечика. Зайшовши після цього в кімнату, я випив чашку кисляку, а другу поставив на підвіконня і почав кришити в неї хліб.

Мати і Орозмат усе ще стояли в дворі. Тільки вони вже не сперечалися, а спокійно, тихо розмовляли. Мабуть, вони говорили про моїх братів. Мати раз у раз витирала припухлі очі рукавом і, задумано хитаючи головою у відповідь на слова Орозма-та, який, мабуть, втішав її, дивилася затуманеним поглядом кудись далеко-далеко, поверх дерев, ніби сподівалася побачити там своїх синів.

Засмучена мати, здається, погодилась на пропозицію бригадира. А він, задоволений, що домігся свого, стьобнув коня канчуком і виїхав з двору швидкою інохіддю.

Звичайно, ні мати, ні я й гадки тоді пе мали про те, чим усе це закінчиться.

Я анітрохи не сумнівався, що Джаміля справиться з парокінною бричкою.