Джаміля - Сторінка 4

Синя, встояна ніч заглядала зорями в курінь, поривчасто налітав холодний вітер, спала земля, і тільки бурхлива ріка, здавалося, ось-ось насунеться на нас. Хоч ми були не біля самого берега, вночі дуже відчувалася близькість води. Мимоволі робилося страшно: а що, коли раптом знесе, змиє курінь? Товариші мої спали міцним сном косарів, а я не міг заснути і виходив надвір.

Гарна і страшна ніч у заплаві Куркуреу. Там і тут темніють на лузі спутані коні. Вони напаслися досхочу на росяній траві і зараз, зрідка форкаючи, чутко дрімають. А поруч, згинаючи схльостану мокру шелюгу, набігаючи на берег, глухо перекочує каміння Куркуреу. Невгамовна ріка наповнює ніч несамовитим, грізним шумом. Страх бере, ая; моторошно.

У такі ночі я завжди згадував про Даніяра. Він звичайно ночував у копицях біля самого берега. Невже йому не страшно? Як тільки він не глухне від шуму річки? Спить він чи ні? Чому він ночує біля річки? Чому це йому подобається? Дивний чоловік, мов неприкаяний. Де ж він зараз? Дивлюся скрізь — нікого не видно. Пологими горбами пішли у далечінь береги, в темряві проступають гребені гір. Там, угорі, тихо і зоряно.

Здавалося, Даніяр міг би вже подружити з ким-небудь в аїлі. Але він, як і раніше, був одинокий, ніби для нього не існувало поняття дружби чи ворожнечі, симпатії чи заздрості. А в аїлі ж поважають того джигіта, який може захистити і себе, й інших, хто здатний зробити добро людям, а інколи й зло заподіяти, хто не гірше за аксакалів розпоряджається на бенкетах і поминках,— такі і в жінок на прикметі.

А коли людина, як Даніяр, тримається осторонь, не втручається у повсякденні справи аїлу, то одні його просто не помічають, а інші поблажливо говорять:

— Нікому од нього ні холодно ні жарко. Живе, бідолаха, перебивається сяк-так, ну і добре...

2*

19

З такої людини, як правило, глузують або жаліють її. А ми, підлітки, яким завжди хотілося видаватись старшими од свого віку, щоб бути такими, як справжні джигіти, коли не прямо в обличчя, то між собою увесь час сміялися з Даніяра. Ми сміялися навіть з того, що він сам прав свою гімнастьорку в річці. Випере — і ще вогку одягне: вона в нього була одна.

Але дивна річ, здавалося б, Даніяр — тихий і лагідний, а ми так і не наважувалися бути з ним запанібрата. І не тому, що він старший од нас — подумаєш, на три чи чотири роки всього, з такими ми не церемонилися і звертались до них на "ти", — і не тому, що він був суворий чи солідний — а це часом викликає щось схоже на повагу, — ні, якась неприступність крилася в його мовчазній, похмурій задумливості. Це стримувало нас, ладних висміяти кого завгодно.

Можливо, приводом до нашої стриманості був один випадок. Я ріс дуже цікавим хлопцем і не раз надокучав людям своїми запитаннями, а розпитувати фронтовиків про війну любив страшенно. Коли у нас на сінокосі з'явився Даніяр, я все шукав слушного моменту, щоб вивідати що-небудь у нового фронтовика. От сиділи ми якось увечері після роботи біля вогнища і, попоївши, спокійно відпочивали.

— Даніке, розкажи що-небудь про війну, поки спати не лягли, — попросив я. "

Даніяр помовчав і начебто навіть образився. Він довго дивився на вогонь, потім підвів голову і глянув на нас.

— Про війну, кажеш? — спитав він і, ніби відповідаючи на свої власні роздуми, глухо додав: — Ні, краще вам не знати про війну!

Потім він повернувся, взяв оберемок сухого бур'яну і, підкинувши його у вогнище, заходився роздмухувати вогонь, ні на кого З нас не дивлячись.

Більше нічого Даніяр не сказав. Але навіть з цієї короткої фрази ми зрозуміли, що не можна отак просто говорити про війну, що з цього не вийде казка на сон грядущий. Війна кров'ю запеклася глибоко в людському серці, і розповідати про неї нелегко. Мені було соромно перед самим собою. І я вже ніколи не питав у Даніяра про війну.

Проте той вечір ми скоро забули, так само, як скоро в аїлі перестали цікавитись самим Даніяром.

Другого дня рано-вранці ми з Даніяром привели коней на тік, а Джаміля була вже тут. Ще здалеку, побачивши нас, вона гукнула:

— Ой кічіне бала, веди-но моїх коней сюди! А де мої хомути? — І, неначе все життя була їздовим, узялася діловито оглядати бричку, пробуючи ногою, чи добре пригнані втулки коліс.

Коли ми з Даніяром під'їхали, вигляд наш видався їй кумедним. Довгі худі ноги Даніяра теліпалися у величезних, з широченними халявами кирзових чоботях, що от-от зіскочать. А я підганяв коня босими, задубілими чорними п'ятами.

— Ну й пара! — Джаміля весело закинула голову. І одразу ж почала командувати нами: — Швидше-но, щоб до спеки степ проїхати! '

Вона вхопила коней за вудила, впевнено підвела їх до брички і почала запрягати. І сама ж запрягла, тільки один раз попросила мене показати, як налагодити віжки. Даніяра вона не помічала, ніби його й зовсім тут не було.

Рішучість і навіть визивна самовпевненість Джамілі, мабуть, вразили Даніяра. Недружелюбно, міцно стиснувши губи, але потай милуючись, дивився він на неї. Коли Даніяр мовчки підняв З вагів мішок із зерном і підніс його до брички, Джаміля напа-лася на нього:

— Що ж це таке, кожен так і буде сам по собі тужитися? Ні, друже, так не піде, ану давай сюди руку! Гей, кічіне бала, чого ти дивишся, лізь на бричку, укладай мішки!

Джаміля сама схопила Даніяра за руку, і коли вони разом підхопили мішок, він бідолаха, почервонів від зніяковіння. І потім кожного разу, коли вони підносили мішки, міцно тримаючись за руки, а голови їхні майже торкалися, я бачив, як страшенно незручно Даніярові, як він напружено кусає губи і як намагається не дивитись в обличчя Джамілі. А Джамілі байдуже. Вона, Здавалося, й не помічала свого напарника, перекидаючись жартами з вагаркою. Потім, коли брички були навантажені і ми взялися за віжки, Джаміля лукаво підморгнула і промовила сміючись:

— Гей ти, як тебе, Даніяр, чи що? Ти я; на вигляд мужчина, їдь першим!

Даніяр знову мовчки рвонув бричку з місця. "От бідолаха, який же ти, до всього ще й сором'язливий!" — подумав я.

Нам було далеко їхати: кілометрів з двадцять степом, потім через ущелину. Добре, що хоч до самої станції дорога весь час іде з гори, коням неважко.

Наш аїл Куркуреу розкипувся на березі ріки, на схилі Великих гір. Поки не в'їдеш в ущелину, аїл з його темніючими купами дерев весь час видно.

За день ми встигали зробити тільки один рейс. Ми виїжджали вранці, а приїжджали на станцію після полудня.

Сонце немилосердно пекло, а на станції штовханина, не протовпишся: брички, мажари з мішками, що з'їхалися з усієї долини, нав'ючені ішаки і воли з далеких гірських колгоспів. Пригнали їх хлопчаки і солдатки, чорні, у вигорілій одеясі, з розбитими об каміння босими ногами і до крові потрісканими від спеки і пилу губами.

На воротах "Заготзерна" висіло гасло: "Кожний колосок хліба— фронту!" У дворі повно людей, метушня, крики погоничів. Поруч, за низеньким дувалом, маневрує паровоз і, викидаючи тугі клуби гарячої пари, пашить чадною жужелицею. Мимо з оглушливим ревом мчать поїзди. Роздираючи слиняві пащі, злобно і нестямно горлають верблюди, не бажаючи підводитись з Землі.

У приймальному пункті, під залізним розпеченим дахом,— гори зерна. Мішки треба нести по дощаному трапу нагору, під самий дах. Від густої хлібної духоти, пилу важко дихати.

— Гей ти, хлопче, гляди мені! — горлає внизу приймальник З червоними від безсоння очима.— Нагору неси, на самий верх! — Він погрожує кулаком і заходиться лайкою.

Ну чого він лається? Адже ми й так знаємо, куди нести, і донесемо. Несемо ж ми цей хліб на своїх плечах із самого поля, де по зернині вирощували і збирали його жінки, діди й діти, де й зараз, у гарячий час жнив, комбайнер морочиться біля несправного комбайна, що давно відслужив свій вік, де жінки завжди гнуть спину над розпеченими серпами, де маленькі дитячі руки бережно збирають кожний кинутий колосок.

Я й зараз пам'ятаю ще, які важкі були мішки, що я носив на плечах. Це робота для дужих чоловіків. Я балансував, йдучи нагору по трапу, дошки якого рипіли і вгиналися. Міцно закусивши зубами ріжок мішка, я намагався втримати його, не випустити. У горлі дерло від пилу, на ребра давило, перед очима стояли вогняні кола. І скільки разів, знесилившись напівдорозі, відчуваючи, як невмолимо сповзає зі спини мішок, мені хотілося кинути його і разом з ним скотитися донизу. Але позаду йдуть люди. Вони теж з мішками, вони мої ровесники, такі ж юнаки або солдатки, в яких такі діти, як я. Коли б не війна, хіба дозволили б їм тягати таку вагу? Ні, я не мав права відступати, коли таку саму роботу виконували жінки.

Он Джаміля йде попереду, підіткнувши плаття вище колін, і я бачу, як напружуються круті м'язи на її смуглих красивих ногах, бачу, з яким зусиллям тримає вона своє гнучке тіло, пружинисто згинаючись під мішком. Тільки іноді зупиняється Джаміля, немов відчуваючи, що мені з кожним кроком стає важче.

— Кріпись, кічіне бала, небагато залишилося! А в самої голос недзвінкий, придушений.

Коли ми, висипавши зерно, поверталися назад, нам зустрічався Даніяр. Він ішов по трапу, трохи накульгуючи, дужим розміреним кроком, як завжди самотній і мовчазний. Порівнявшись із нами, Даніяр окидав Джамілю похмурим, пекучим поглядом, а вона, розгинаючи натруджену спину, поправляла зім'яте плаття. Він щоразу так дивився на неї, немов бачив уперше, а Джаміля все не помічала його.

Так уже повелося: Джаміля або сміялася з нього, або зовсім не звертала на нього уваги. Це залежало від її настрою. От їдемо ми дорогою, раптом їй щось спаде на думку, і вона крикне мені: "Гайда, швидше!" І, гикаючи, крутячи над головою батога, пожене коней навскач. Я за нею. Ми переганяли Даніяра, залишаючи його в густих хмарах куряви, що довго не осідала. Хоча це робилося жартома, та не кожний терпів би таке. А от Даніяр, здавалося, не ображався. Ми мчали повз нього, а він з похмурим захватом дивився на Джамілю, яка аж заходилася сміхом, стоячи на бричці. Я оглядався, Даніяр дивився на неї навіть крізь куряву. І було щось добре, всепрощаюче в його погляді, але я ще відчував у ньому, вперту, приховану тугу.

Ні пащекування, ні цілковита байдужість Джамілі ні разу не розсердили Даніяра. Він немов поклявся терпіти все. Спочатку мені було жаль його, і я кілька разів говорив Джамілі:

— Ну навіщо ти смієшся з нього, джене, він же такий смирний!

— А ну його! — сміялася Дмажіля і махала рукою.