Джейн Ейр - Сторінка 18

Ґардероб мій був не вельми багатий, хоч і цілком достатній для моїх скромних потреб, тож за останній день я встигла спакувати свою валізу, — ту саму, що я вісім років тому привезла з собою із Ґейтсхеда.

Валізу стягли ременями й наклеїли на неї ярлик. За півгодини мав приїхати візник і відвезти її до Лоутона, де зупинявся диліжанс, а сама я мала прийти туди пішки завтра вранці.

Я почистила мою чорну подорожню сукню, наготувала капелюшок, рукавички й муфту, ще раз заглянула в усі шухляди, чи, бува, нічого не забула. Тепер, коли більше не було ніякої роботи, я сіла, щоб трохи перепочити. Однак мені не сиділося, дарма що була цілий день на ногах. Я була дуже схвильована і ніяк не могла заспокоїтись. Сьогодні ввечері кінчається цілий період у моєму житті, а завтра починається інший. Тож годі й думати про сон у цю ніч, і я наготувалася спостерігати, як відбувається цей перехід.

— Міс, — промовила покоївка, котра зустріла мене у вестибюлі, де я тинялася, мов неприкаяна, — вас хтось питав внизу.

"Мабуть, приїхали по валізу", — подумала я і одразу кинулася до східців. Щойно я пробігла повз маленьку вітальню, або учительську, двері якої були напіввідчинені, як звідти хтось вискочив.

— Вона! Це вона! Я б її будь-де впізнала! — вигукнула незнайома, зупиняючи мене й хапаючи за руку.

Я подивилась на неї. Переді мною стояла жінка, на вигляд добре вдягнена служниця, огрядна, хоч іще досить молода й гарна, чорнява, чорноока, з рум'яними щоками.

— Ану вгадайте, хто я така! — сказала вона, усміхаючись; голос і усмішка здались мені дуже знайомі. — Невже ви зовсім мене забули, міс Джейн?

За мить я вже ніжно обіймала й цілувала її. "Бесі! Бесі! Бесі!" — повторювала я схвильовано, а вона тільки сміялась крізь сльози. Потім ми обидві пішли до вітальні. Біля каміна стояв маленький хлопчик-триліток у шотландській курточці й штанцях.

— Це мій синок, — сказала Бесі.

— То ви одружені, Бесі?

— Так, уже п'ятий рік, з візником Робертом Лівеном. Крім Бобі, в мене є ще донечка, я назвала її Джейн.

— Ви вже не живете в Ґейтсхеді?

— Ми мешкаємо в будиночку воротаря; старий воротар пішов від нас.

— Ну, як вам там усім живеться? Розказуйте мені геть усе, Бесі, тільки спершу сядьте. А ти, Бобі, іди до мене на коліна.

Проте Бобі присунувся ближче до мами.

— А ви мало виросли, міс Джейн, і майже не поповніли, — провадила далі місіс Лівен.

— Мабуть, вам не дуже солодко жилося в цій школі: он міс Рід на цілу голову вища за вас, а міс Джорджіана вдвічі за вас ширша.

— Джорджіана, певно, гарна, Бесі?

— Дуже. Минулої зими вона поїхала з матір'ю до Лондона; там усі захоплювалися нею,

а один молодий лорд навіть закохався й хотів одружитися, але його рідня була проти. І, уявіть собі, він і міс Джорджіана надумали тікати, та їх вистежили й завернули. А виказала їх міс Рід, я гадаю, із заздрощів. Тепер сестри живуть, як кішка з собакою, — самі тільки сварки.

— Так, так. Ну а як там Джон Рід?

— З ним не все так гаразд, як би хотілося його матері. Він пішов учитись до університету, та його звідти виключили — так, здається, там кажуть? Тоді дядьки захотіли зробити з нього адвоката і послали його вивчати право. Тільки ж це такий непутящий хлопець, що з нього навряд чи що вийде.

— Який він із себе?

— Дуже високий. Дехто називає його вродливим юнаком, але я б цього не сказала — у нього надто товсті губи.

— А як поживає місіс Рід?

— Пані огрядна і з лиця нічого, але, мені здається, вона весь час стурбована, їй не до вподоби поведінка мастера Джона: надто вже він тринькає гроші.

— Це вона тебе сюди послала, Бесі?

— Ні, повірте, я давно вже хотіла навідати вас, а коли оце почула, що від вас був лист і що ви переїжджаєте в інше місце, я подумала собі ще раз глянути на вас, поки ви не заїхали дуже далеко.

— Боюсь, ви в мені розчаровані, Бесі, — мовила я, сміючись; я помітила, що її погляд, хоч який був шанобливий, аж ніяк не виказував захоплення.

— Та ні, міс Джейн… Ви дуже елеґантні, як справжня леді, такою я вас і сподівалася побачити: адже в дитинстві ви не були красунею.

Я всміхнулася, почувши її відверту відповідь. Я відчувала, що вона каже правду, однак, признаюсь відразу, її слова мене трохи засмутили: у вісімнадцять років кожній дівчині хочеться подобатись, і не дуже приємно усвідомлювати, що в тебе неприваблива зовнішність.

— Певно, ви тепер дуже розумна, — провадила далі Бесі, ніби втішаючи мене. — Чого ви навчились? Ви вмієте грати на піаніно?

У вітальні стояло піаніно. Бесі відкрила його і попросила мене сісти й заграти їй що-небудь. Я заграла один-два вальси, і вона була в захваті.

— Наші панночки не вміють так добре грати! — вигукнула вона в захопленні. — Я завжди казала, що ви здібніші до науки, ніж вони. А ви вмієте малювати?

— Онде над каміном одна з моїх картин. То був пейзаж, намальований аквареллю, — я його подарувала директрисі із вдячності за її люб'язне посередництво; вона вставила картину в засклену раму.

— Ой, як гарно, міс Джейн! Такої чудової картини не зміг би, мабуть, намалювати наш учитель малювання, а за самих панночок я вже мовчу: далеко їм до вас. А ви вчили французьку мову?

— Так, Бесі, я можу читати й розмовляти по-французькому.

— І ви вмієте шити й вишивати?

— Умію.

— То ви тепер справжня леді, міс Джейн! Я знала, що так буде. Ви доб'єтеся свого і без допомоги рідні… Я ще хотіла спитати вас, міс Джейн, чи ви коли-небудь чули про своїх родичів по батькові?

— Зроду не чула.

— Як ви знаєте, пані завжди казала на них, що вони бідняки й зовсім прості люди. Може, вони й бідні, та, як на мене, вони такі самі шляхетні, як і Ріди. Якось років із сім тому такий собі містер Ейр приїхав у Ґейтсхед і хотів вас бачити. Пані відповіла, що ви вчитесь у школі за п'ятсот миль. Йому, здавалося, було дуже прикро, та він не міг довго залишатись, бо їхав кудись за кордон і його корабель за день-два мав відпливти з Лондона. На вигляд він справжній джентльмен, і я гадаю, що це брат вашого батька. — А куди він мав їхати, Бесі?

— На якийсь острів за тисячі миль, де роблять вино… Наш буфетник казав мені…

— Мадейра? — підказала я.

— Еге ж, саме так — достоту так він його й називав.

— І він потім поїхав?

— Так він і години у нас не пробув. Пані поводилася з ним дуже гордо, а потім називала його нікчемним гендлярем. Мій Роберт вважає, що він торгує вином.

— Цілком можливо, — сказала я. — А може він службовець або аґент якоїсь виноробної фірми.

Ми з Бесі ще з годину говорили про минуле, потім вона пішла. Ще протягом кількох хвилин ми бачились наступного ранку в Лоутоні, коли я чекала на диліжанс. Нарешті ми попрощались коло дверей заїзду "Герб Броклґерстів", і кожна попрямувала своєю дорогою: вона пішла до пагорба назустріч візникові, який мав забрати її назад до Ґейтсхеда, а я сіла в диліжанс, що мав відвезти мене до місця моєї нової роботи і нового життя в незнаних околицях Мілкота.

РОЗДІЛ XI

Новий розділ роману чимось подібний до нової дії у виставі, тож, читачу, коли я цього разу підніму завісу, уяви собі кімнату в мілкотському заїзді "Георг", де стіни обклеєні шпалерами з велетенськими візерунками, які бувають майже у всіх заїздах, уяви собі такий самий барвистий килим, і звичайні меблі, і прикраси на полиці над каміном, а також олеографії на стінах — серед них неодмінно мають бути портрети Георга III та принца Вельського, а також картина, де зображено смерть генерала Вольфа. Все освітлює гасова лампа, яка зависає зі стелі, та яскравий вогонь у каміні, біля якого я сиджу в дощовику та капелюшку; на столі лежать мої рукавички, муфта й парасолька. Я одігріваюся, бо геть задубіла, проїхавши шістнадцять годин холодного жовтневого дня. З Лоутона ми вирушили о четвертій годині ранку, а у Мілкоті годинник щойно вибив восьму годину вечора. Хоч я й сиджу в теплі і затишку, однак, читачу, на душі в мене неспокійно. Я гадала, що, коли приїду сюди, мене тут хтось зустріне, тож, спускаючись дерев'яною драбинкою, яку послужливо приставив до диліжанса служник із заїзду, я сподівалася, що зараз почую своє ім'я і побачу екіпаж, який повезе мене до Торнфілда. Та надії мої були марні, а коли я поцікавилася, чи ніхто не питав про міс Ейр, то дістала від служника заперечну відповідь. Отож мені нічого більше не лишалось, як попросити у заїзді окрему кімнату. І ось я сиджу й чекаю, сповнена усяких сумнівів і побоювань.

Якось дуже чудно почуває себе недосвідчена молода істота, опинившись самотньою серед широкого світу, занесена далеко від рідних берегів, непевна, чи допливе до гавані, куди вона прямує, і неспроможна через численні перешкоди вернутись туди, звідки вирушила в далеку дорогу. Це почуття пом'якшують чари пригод, юного мандрівника зігріває пломінь гордощів, та ось раптом його охоплює страх; мене й справді охопив переляк, коли спливло півгодини, а до мене все ще ніхто не прийшов. Нарешті я смикнула за шнурок дзвінка.

— Чи є тут по сусідству маєток, що зветься Торнфілд? — спитала я служника, який з'явився на мій поклик.

— Торнфілд? Не знаю, міс. Зараз піду спитаю в буфеті. Він зник, але одразу ж повернувся.

— Ваше прізвище Ейр, міс?

— Так.

— Там на вас чекають.

Я схопилася з місця, взяла муфту, парасольку й вибігла в коридор. У дверях стояв якийсь чоловік, а на тьмяно освітленій ліхтарями вулиці я помітила однокінний екіпаж.

— Це, мабуть, ваші речі? — досить різко спитав чоловік, побачивши мене і показуючи на мою валізу, що стояла па підлозі в коридорі.

— Так.

Він відніс валізу в екіпаж — невеличку закриту карету; я теж сіла туди. Коли візник зачиняв дверцята, я спитала, чи далеко до Торнфілда.

— Та миль із шість.

— І скільки ми туди їхатимемо?

— Години півтори.

Він зачинив дверцята, виліз на передок, і ми рушили в дорогу, їхали ми повільно, і в мене було досить часу на роздуми. Я раділа, що моя подорож врешті наближається

до кінця, тож, відкинувшись на сидінні у цьому зручному, хоч і досить непоказному екіпажі, я поринула в свої думки. "Мабуть, — міркувала я собі, — якщо зважити на простий екіпаж і скромну ліврею візника, місіс Фейрфакс не така вже багата жінка. То й краще: я вже жила серед багатих людей і почувала себе дуже нещасною. Цікаво, чи живе хтось із нею, крім отієї дівчинки? Коли ж ні, та ще як вона бодай трохи приязна, я напевно зумію ужитися з нею, я старатимусь що є сили; шкода тільки, що часом старатися просто не варто.