Джейн Ейр - Сторінка 43

Беріться мерщій до діла!

Містер Рочестер розсунув щільні фіранки й підняв полотняну штору, одне слово, пустив усередину якомога більше денного світла. Мені й дивно, і радісно було бачити, що надворі вже геть розвиднілося і на сході палають чудесні рожеві смуги. Містер Рочестер підійшов до Мейсона, якого вже оглядав лікар.

— Ну, як тобі, мій друже? — запитав він.

— Боюся, вона мене вбила, — прошепотів той.

— Не вигадуй! Вище голову! Через два тижні ти й геть забудеш про цей випадок. Ти втратив трохи крові — оце й усе. Картере, запевніть його, що ніякої небезпеки немає.

— Звісно, немає, — відповів Картер, який уже зняв пов'язку з рани. — Шкода тільки, що я не прийшов трохи раніше: він би не втратив стільки крові… А це що таке? Плече не тільки різали, а ще й рвали. Це рана не від ножа. Тут побували чиїсь зуби!

— Вона кусала мене, — пробурмотів поранений. — Вона вп'ялася в мене зубами, як тигриця, коли Рочестер забрав від неї ножа.

— Не слід було піддаватися. Треба було зразу чинити опір, — зауважив містер

Рочестер.

— Коли ж у таких обставинах годі було щось вдіяти, — заперечив Мейсон. — О Господи, як це було страшно! — додав він і весь здригнувся. — Та й я не чекав цього: спочатку вона була така спокійна.

— Я застерігав тебе, — промовив містер Рочестер. — Я казав: будь насторожі, коли ти з нею. До того ж ти міг би зачекати до завтра й узяти мене з собою. Це була просто дурість — піти вночі, та ще й самому.

— Я думав, що так буде краще.

— Думав! Думав! Коли я це чую, мене тіпає. Та хоч там що, ти добре поплатився, що мене не послухав. І я не маю що сказати більше. Картере! Мерщій! Мерщій! От-от зійде сонце, а ми мусимо забрати його звідси.

— Хвилиночку, сер. Плече я вже перев'язав. Треба ще оглянути рану на руці. Тут, видно, так само побували зуби.

— Вона смоктала мою кров. Вона казала, що вип'є всю кров з мого серця, — простогнав Мейсон.

Я бачила, як містер Рочестер здригнувся. Якийсь особливий вираз огиди, жаху й ненависті скривив йому обличчя, та він тільки сказав:

— Замовкни, Річарде. Ніколи не сприймай серйозно її слів і не повторюй їх.

— Я хотів би їх забути, — відповів той.

— І забудеш, коли поїдеш геть з Англії, повернешся у Спаніштаун і думатимеш про неї як про померлу й поховану. Або краще зовсім не згадуй про неї.

— Цю ніч не можна забути.

— Навпаки, можна. Треба тільки схотіти, чоловіче. Ще дві години тому ти прощався з білим світом, а проте й досі живеш, ще й теревені правиш. Ну, от! Картер зробив своє діло чи ось-ось зробить, а я вмить поставлю тебе на ноги. Джейн (він уперше звернувся до мене по тому, як повернувся), візьміть цього ключа, підіть у мою спальню, вийміть з верхньої шухляди шафи чистого шарфа та сорочку й несіть їх сюди, і то швидше.

Я пішла, відчинила шафу, знайшла названі речі й вернулася з ними.

— Тепер, — сказав він, — зайдіть за ліжко, поки я його одягну. Тільки не виходьте з кімнати. Ви ще будете потрібні.

Я відійшла, куди мені велено.

— Чи вже хтось прокинувся, коли ви ходили вниз, Джейн? — спитав раптом містер Рочестер.

— Ні, сер. Всюди було дуже тихо.

— Ми вирядимо вас тихенько, Діку. Так буде краще і для вашої безпеки, і для тієї нещасної істоти, що за дверима. Я так довго і так старанно уникав розголосу, що аж ніяк не хотів би його тепер. Сюди, Картере, поможіть йому одягтися. А де ваш хутряний плащ? Я знаю, що ви й милі без нього не проїдете в цьому проклятому холодному кліматі. У вашій кімнаті?.. Джейн, біжіть хутенько до спальні містера Мейсона — вона поруч із моєю — і принесіть звідти плащ.

Я знову побігла й знову вернулася. Цього разу я принесла широкий і довгий плащ, підбитий та облямований хутром.

— Тепер я загадаю вам ще одну роботу, — сказав мій невгамовний господар. — Вам доведеться ще раз пройти до моєї кімнати. Яке щастя, що ви так м'яко ступаєте, Джейн. Незграбний кур'єр був би в такій халепі ні до чого. Висуньте середню шухляду в моєму туалетному столику й візьміть там слоїка й склянку. І мерщій сюди.

Я збігала туди й назад і принесла згадані речі.

— От і добре! Відповідальність за дозу, докторе, я беру на себе. Я купив ці краплі в Римі у італійського знахаря — такого колеґу ви б, Картере, прогнали. Вживати цей засіб раз у раз нерозважно, та при нагоді, як от зараз, він добре помагає. Джейн, трохи води!

Він простяг мені скляночку, і я налила її до половини водою з графина, що стояв на умивальнику.

— Досить! А тепер змочіть вінця слоїка.

Я зробила й це. Він накапав в скляночку дванадцять крапель якоїсь червоної рідини і подав її Мейсонові.

— Пий, Річарде! Це поверне тобі на якусь годину ті сили, які ти втратив.

— А коли воно мені зашкодить? Воно збуджує?

— Пий, пий!

Містер Мейсон скорився, бо заперечувати було марно. Він був тепер зовсім одягнений і, щоправда, блідий з лиця, проте більше не здавався знесиленим і виснаженим. Містер Рочестер дав йому три хвилини посидіти, а тоді взяв під руку.

— Тепер, повір мені, ти зможеш стати на ноги, — сказав він. — Спробуй! Хворий устав.

— Картере, беріть його під другу руку… Вище голову, Річарде! Ступай вперед… ось так…

— Мені набагато краще, — зауважив містер Мейсон.

Авжеж, що так. Тепер, Джейн, ідіть на чорний хід і відсуньте бокові двері. У дворі або й за брамою, — бо я просив не гуркотіти колесами по бруківці, — ви побачите карету. Скажіть візникові, щоб був готовий. Ми йдемо. А коли, Джейн, хто з гостей уже встав, то вийдіть на нижню площадку сходів і кашляніть.

Було десь пів на п'яту. От-от мало визирнути з-за обрію сонце. На кухні було ще темно й тихо. Я якомога обережніше відчинила бокові двері. Двір був порожній, тільки брама стояла відчинена навстіж, і там справді дожидалася пасажирів запряжена двома кіньми карета з візником на передку. Я підійшла до нього і сказала, що джентльмени йдуть. Він кивнув, а я уважно оглянулася навколо й прислухалася. Скрізь іще дрімала тиша раннього ранку. На вікнах третього поверху, в кімнатах слуг, ще не розсунули фіранок. Пташки вже щебетали серед буйного листя плодових дерев, що перекинули через стіну між двором і садом білі ґірлянди свого розквітлого гілля, та ще на стайні коні вряди-годи переступали з ноги на ногу. А то усюди було тихо.

Аж ось надійшли й джентльмени. Містер Рочестер і лікар підтримували Мейсона, хоч той ступав досить твердо. Вони підсадили його в карету. За ним сів і Картер.

— Ви вже пригляньте за ним, — сказав лікареві містер Рочестер, — і тримайте його у себе, поки він зовсім не очуняє. За який день-два я відвідаю вас і подивлюся, як його здоров'я. Річарде, як тобі тепер?

— Свіже повітря відживило мене, Фейрфаксе.

— Не зачиняйте вікна з його боку, Картере, тепер нема вітру. Бувай здоров, Діку!

— Фейрфаксе…

— Що там іще?

— Нехай її пильнують, нехай ставляться якомога лагідніше, нехай… — він затнувся й заплакав.

— Я так і роблю, мій любий, робив і робитиму й надалі, — відповів містер Рочестер. Він зачинив дверці, карета рушила.

— Як би я хотів, щоб усе це скінчилось! — додав містер Рочестер, зачиняючи й засуваючи браму.

А потім тихо, з бездумним поглядом попрямував до хвіртки в мурі, що відділяв двір від саду. Гадаючи, що я більше не потрібна, я хотіла була піти додому, аж тут почула, як він мене кличе. Відчинивши хвіртку, він стояв біля неї й чекав на мене.

— Джейн! — почула я. — Ходіть сюди, на свіже повітря… Цей будинок схожий на тюрму. Ви цього не помічаєте?

— Мені він здається розкішним замком, сер.

— Недосвідченість лежить полудою на ваших очах, — відповів він. — Ви ще зачаровані ним. І ще не здатні розглядіти, що золото — це тільки сухозлітка, що шовкові завіси — гидке павутиння, що мармур — то просто камінь, а поліровані меблі — нікчемне гниле дерево. А тут, — він показав рукою на рясну зелень, під якою ми стояли, — все правдиве, природне й чисте.

Він повагом ішов обсадженою самшитом стежкою. По один бік росли яблуні, груші та вишні, по другий — впереміш із шипшиною, нехворощем та всяким пахучим зелом — майоріли різні простенькі квітки: левконія, гвоздики, баранчики, братки. Прекрасного весняного ранку після квітневих дощів і туманів ці квіти були свіжі, як ніколи. На рум'яному сході тільки-но зійшло сонце, і його проміння лилося на скроплений росою цвіт дерев і тихі стежечки під ними.

— Джейн, дати вам квітку?

Він зірвав першу напіврозквітлу троянду і дав її мені.

— Дякую, сер.

— Чи любите ви схід сонця, Джейн? А це небо з високими і легкими хмарками, які напевне розтануть, коли земля й повітря нагріються! А це тихомирне запашне повітря?

— О так, дуже!

— Ця ніч була для вас дивна, Джейн.

— Так, сер.

— Тим-то ви тепер така бліда. Ви, либонь, добре налякалися, коли я лишив вас із Мейсоном.

— Я боялася, що хтось може вийти з сусідньої кімнати.

— Таж я замкнув її, і ключ лежав у мене в кишені. Невдалий був би з мене чабан, якби я лишив незахищеною свою овечку — свою улюблену овечку — так близько від вовчих зубів. Ви були у повній безпеці.

— А Ґрейс Пул житиме тут і далі, сер?

— Авжеж! Не думайте про неї — просто викиньте її з голови.

— Коли ж мені здається, що ваше життя навряд чи в безпеці, поки вона тут.

— Не бійтеся, я подбаю про себе.

— А та небезпека, що про неї ви казали вночі, тепер уже минула, сер?

— Я не можу ручитися за це, поки Мейсон не виїхав з Англії, та, зрештою, і після того. Жити для мене, Джейн, значить стояти на тонкій корі вулкана, крізь яку у будь-яку мить може вирватися вогонь.

— Мені здається, що містер Мейсон дуже слабодухий. Ви можете на нього впливати. Він ніколи не пошкодить вам і свідомо не зрадить вас.

— О ні! Мейсон не зрадить мене і ніколи не вчинить мені шкоди. Тільки ж часом, зовсім несвідомо, він може одним необережним словом позбавити мене навіки коли не життя, то щастя.

— Скажіть йому, хай буде обачний, сер. Хай знає, чого ви боїтесь і як йому найкраще запобігати небезпеці.

Він глузливо засміявся, схопив мене раптом за руку і — так само рвучко — відштовхнув її від себе.

— Якби-то я міг те зробити, дурненька моя дівчинко, де б тоді була небезпека? її миттю б не стало. Відколи я знаю Мейсона, я завжди казав йому: "Зробіть те чи те", — і все робилось, як я хотів. А в даному разі я не можу йому наказати: "Гляди, не нароби мені шкоди, Річарде!", бо йому не можна навіть давати знати, що він мені може зашкодити.