Джейн Ейр - Сторінка 41

Я хочу рятувати, а не губити, заслужити вдячність, а не викликати гіркі сльози… Жодної сльозинки не хочу я бачити! Хай на моїй ниві зійдуть усмішки, радість, ніжність. І так має бути. Я знаю, що верзу це все ніби в солодкому сні. Як би мені хотілося продовжити цю мить у вічність, хоч я й не наважуюсь. Я ще тримаю себе в руках. Я, хоч би що, а не зламаю присяги. Встаньте, міс Ейр, ідіть. Комедії кінець.

Де я? Чи це у сні чи наяву? Невже я спала? А може, сплю й досі? Голос старої жінки змінився. її мова, жести — все раптом здалося мені знайомим, ніби моє власне обличчя в дзеркалі, ніби слова, що їх вимовили мої власні уста. Хоч я й підвелася, але не пішла геть. Приглянулася, перегорнула вогонь і знову приглянулась. Однак циганка ще нижче насунула капелюх, затулила пов'язкою обличчя і на мигах наказала мені вийти. Вогонь освітив її витягнену руку. Збуджена й наполохана своєю підозрою, я зразу звернула увагу на цю руку. Ця рука могла належати швидше особі мого віку: не зсохла долоня, гладенькі пальці, на мізинці блищав масивний перстень. Схилившися вперед, я глянула на нього й одразу впізнала перстень, який бачила вже сотні разів. Я ще раз глянула на обличчя. Тепер циганка більше не відверталася. Навпаки, вона скинула бриля й хустку, і я побачила голову.

— Тепер пізнаєте мене, Джейн? — спитав знайомий голос.

— Скиньте ще й червоний плащ, сер, тоді…

— Зав'язка затяглася у вузол — допоможіть мені…

— Розірвіть її, сер.

— Ну от і все. Годі грати комедію. Переді мною стояв містер Рочестер.

— Звідки у вас така дивна ідея, сер?

— А проте вийшло непогано? Правда?

— У дам ви мали успіх.

— А у вас ні?

— Зі мною ви забули, що ви циганка.

— Коли не циганка, то хто? Хіба що я сам?

— Ні, ще хтось інший. Одно слово, ви, мабуть, хотіли щось у мене випитати, або, навпаки, змусити мене в щось повірити. Ви верзли нісенітницю, щоб і я робила те саме. Навряд чи це гарно, сер.

— Ви пробачите мені, Джейн?

— Стривайте, нехай я все пригадаю. Коли я після тверезого роздуму знайду, що наплела не дуже багато дурниць, то спробую вам пробачити. І все-таки це негарно.

— 0! Ви були дуже коректні, дуже обачні, дуже розважні.

Я пригадала всю нашу розмову. І заспокоїлася. Справді, я чомусь із самого початку була насторожі. Я підозрювала, що це якась містифікація: циганки й ворожки не вживають таких висловів, як ця стара жінка, та й я ще помітила її неприродний голос і те, що вона ховала своє лице. Тільки я підозрювала в циганці Ґрейс Пул — цю живу загадку, цю незбагненну таємницю, і аж ніяк не думала, що це може бути сам містер Рочестер.

— Про що ви думаєте? — запитав він. — І що означає ваша сумна усмішка?

— Я просто спантеличена й вдоволена собою, сер. Дозволите йти?

— Ні, стривайте хвилину і скажіть мені, що роблять мої гості у вітальні.

— Певно, обмінюються враженнями про циганку.

— Сядьте й розкажіть, що вони там про мене кажуть.

— Я б не хотіла бути тут довше, сер: скоро вже одинадцята година. Чи знаєте ви, що після вашого від'їзду прибув ще один гість?

— Гість? Ні. Хто б це міг бути? Я нікого не жду. Він поїхав?

— Ні, він каже, що знає вас давно і що може дозволити собі перебути тут до вашого приїзду.

— Хто ж він у біса такий? Він не казав?

— Його звати Мейсон, сер. Він прибув з Вест-Індії, із Спаніштауна на Ямайці, коли я не помиляюся.

Містер Рочестер стояв коло мене, взявши за руку, наче хотів посадовити в крісло. Коли я сказала "Мейсон", він мимоволі стиснув мою руку. Усмішка застигла на його вустах. Здавалося, йому забило дух.

— Мейсон! З Вест-Індії! — промовив він, пополотнівши, і, мов заводна лялька, ще тричі повторив: "Мейсон! З Вест-Індії". І за кожним разом полотнів ще більше. Видно, мої слова його неабияк стривожили.

— Вам недобре, сер? — запитала я.

— Джейн, ви вдарили мене обухом по голові… обухом, чуєте? — Він похитнувся.

— Зіпріться на мене, сер!

— Джейн, ви вже якось підставляли мені ваше плече, тож підставте ще один раз. Ось вам моя рука. Він сів і всадовив мене коло себе. Він тримав мою руку в своїх долонях і гладив її. В його погляді я читала страх і занепокоєння.

— Мій маленький друже, — мовив він, — як би я хотів опинитися з вами одною десь на безлюдному острові, де б усі страхи, турботи й бридкі спогади покинули мене.

— Чим я можу стати вам у пригоді, сер? Я віддам своє життя, коли це потрібно.

— Обіцяю вам, Джейн, що коли шукатиму допомоги, то звернуся тільки до вас.

— Дякую, сер, кажіть мені, що робити, і я принаймні докладу всіх зусиль…

— Принесіть мені, Джейн, склянку вина з їдальні. Там зараз вечеряють. І подивіться, чи Мейсон з ними та що він робить.

Я вийшла. Застала товариство в їдальні за вечерею, як і гадав містер Рочестер. Вечеряли не за столом, а стоячи, кожен брав з низького столика, що хотів: гості стояли купками з тарілками й келихами в руках. Всі були у веселому настрої, у кімнаті лунав сміх і жвава розмова. Містер Мейсон стояв коло вогню, балакаючи з полковником та місіс Дент і, як і решта, здавався веселим. Я налила в келих вина (коли я це робила, міс Інґрем нахмурила брови: вона, мабуть, подумала, що я дозволяю собі забагато) і повернулася до бібліотеки.

Страшна блідість уже зійшла з лиця містера Рочестера, і він здавався тепер дуже спокійним і рішучим.

— П'ю за ваше здоров'я, моя розрадо! — сказав він, взявши вино. Тоді випив і віддав мені келих. — То що вони роблять, Джейн?

— Сміються та балакають, сер.

— Не супляться, не мають таємничого виразу, ніби почули щось дивне?

— Зовсім ні. Навпаки, вони дуже-дуже веселі.

— А Мейсон?

— Він також сміється.

— Що б ви робили, Джейн, якби всі ці люди прийшли сюди і оплювали мене?

— Коли б могла, сер, то повиганяла б їх з кімнати. Він ледь усміхнувся.

— А якби я пішов до них, а вони б тільки глянули на мене холодно і, глузливо перешіптуючись, покинули б мене, що тоді? Пішли б і ви з ними?

— Мабуть, що ні, сер. Мені більше до вподоби було б лишитися з вами.

— І втішати мене?

— Так, сер, я старалася б полегшити ваше горе.

— А якби вони прокляли вас за це?

— Навряд чи я б знала про їх анафему, а коли б і знала, то мені було б це байдуже.

— І, рятуючи мене, ви зневажили б громадську думку?

— Я зробила б це для кожного друга, який вартий моєї прихильності. А ви, я певна, варті.

— Верніться тепер до їдальні, підійдіть тихенько до Мейсона і скажіть йому на вухо, що містер Рочестер приїхав і хоче його бачити. Приведіть його сюди, а тоді лишіть нас.

— Добре, сер.

Я зробила, що він просив. Усе товариство витріщилось на мене, коли я ще раз з'явилася в їдальні. Я пробралась до містера Мейсона і, передавши йому запрошення, провела до бібліотеки, а тоді подалася до своєї спальні.

Пізньої пори, вже бувши в ліжку, я чула, як гості розходяться по своїх покоях. Серед інших я почула і голос містера Рочестера: "Сюди, Мейсоне, ось твоя кімната!" Голос у нього був веселий. Це мене заспокоїло, і я незабаром заснула.

РОЗДІЛ XX

Лягаючи, я забула запнути фіранку й спустити жалюзі, як робила це щовечора. Отож коли повний ясний місяць (тим-то й ніч була така гарна) засвітив у моє незавішене вікно, його тихе сяйво збудило мене. Була глупа ніч, і, розплющивши очі, я побачила його срібно-біле, кришталево-ясне коло. Він був гарний-прегарний, хоч і надто урочистий. Я сіла в ліжку і простягла руку, наміряючись запнути фіранку. Боже мій! Що то!

Спокій і тишу ночі ніби сколихнув дикий, несамовитий, моторошний крик і покотився по всьому Торнфілд-холу.

У мені все похололо, серце спинилось, а простягнута рука так і заклякла. Крик завмер і більше не повторився. Хоч би хто то був, він навряд чи спромігся б одразу закричати так моторошно ще раз. Найбільший в Андах кондор не може двічі повторити такого крику у своєму гнізді на оповитій хмарами скелі. Істоті, з горла якої вихопився цей несамовитий зойк, треба було хоч трохи перепочити й набратися сил. Крик пролунав на третьому поверсі, якраз у мене над головою. І саме там — в кімнаті над моєю спальнею — я почула тепер відчайдушну боротьбу, боротьбу не на життя, а на смерть. Хтось здушеним голосом прокричав:

— Рятуйте! Рятуйте! Рятуйте!

— Невже ніхто не чув? — знов закричав хтось серед шаленої боротьби й гупання, які не вгавали нагорі. Потім крізь дошки я почула: — Рочестере! Рочестере! Ради Бога! Сюди!

Грюкнули двері: хтось побіг, чи, вірніше, помчав коридором. Наді мною затупотіли ще чиїсь кроки, щось гупнуло долі, й запала тиша.

Дарма що я тремтіла від жаху, я сяк-так одяглася й вийшла з кімнати. Всі вже попрокидалися: у кожній кімнаті лунали стривожені голоси, безперестану рипали двері, один по одному визирали гості; у коридорі стало людно. Геть усі посхоплювалися з ліжок. "Ой! Що таке?", "Кого вбили?", "Що сталося?", "Дайте свічку!", "Може, горимо?", "Грабують?", "Куди тікати?" — чулося звідусіль. Якби не місяць, то було б темно як у могилі. Гості бігали сюди й туди, збиралися купками, хтось плакав, хтось спотикався. Одне слово, переполох був страшенний.

— Де в дідька подівся Рочестер? — гукав полковник Дент. — Його нема в ліжку.

— Я тут! Тут! — почулася відповідь. — Заспокойтеся всі. Я йду.

В кінці коридора рипнули двері, і ми побачили містера Рочестера із свічкою. Він щойно зійшов униз із верхнього поверху. Одна з дам підбігла просто до нього й схопила за руку. Це була міс Інґрем.

— Що там скоїлося — щось страшне? — спитала вона. — Скажіть нам одразу всю правду!

— Помалу, не збийте мене з ніг і не задушіть, — сказав він, коли обидві міс Ештон повисли на ньому, а дві вдови у широченних білих халатах летіли на нього, неначе кораблі під усіма вітрилами.

— Усе гаразд! Усе гаразд! — закричав він. — Це просто репетиція комедії "Багато галасу з нічого". Пані, відступіться від мене, а то я можу розлютитися. Містер Рочестер уже здавався розлюченим, його чорні очі метали блискавки. Стримуючи себе, він спокійно додав:

— Одній служниці приверзлося казна-що уві сні — от і все. Вона жінка нервова і неврівноважена: сприйняла свій сон за привид або щось таке і налякалася аж до істерики. Ну, а тепер зробіть мені таку ласку й розійдіться по кімнатах, бо поки в домі не буде тихо, її важко буде заспокоїти. Панове, будьте такі ласкаві, покажіть приклад дамам. Міс Інґрем, я певен, що ви не піддастеся цьому безпричинному страхові.