Джейн Ейр - Сторінка 7

Гадаєте, я черства,

запекла і можу жити без любові та ласки? Ні, я не можу так жити, — вам же бракує жалощів. Я не забуду, як ви тоді штовхнули мене, брутально, з усієї сили штовхнули в червону кімнату й замкнули двері на ключ, довіку не забуду! Адже я тоді була на смерть перелякана й кричала, душачись від плачу: "Згляньтеся! Згляньтеся на мене, тітонько Рід!" Ви покарали мене за те, що ваш поганий син ні за що мене вдарив і звалив з ніг. Хоч би хто мене спитав, я кожному розповім, як усе було. Люди мають вас за добру жінку, але ви лиха, у вас жорстоке серце. Сама ви брехуха! Ще не встигла я скінчити, як душу мою почало сповнювати дивне, ще не відоме мені почуття свободи й радощів. Неначе порвались невидимі пута і я несподівано вирвалась на волю. Те почуття постало не без причини: місіс Рід виглядала наляканою, шитво сповзло з її колін додолу, вона зняла руки догори, захитавшись туди й сюди, обличчя їй скривилося, здавалося, вона от-от заплаче.

— Ти помиляєшся, Джейн… Та що це з тобою? Чом ти так несамовито трусишся? Може, вип'єш води?

— Ні, місіс Рід.

— Може, тобі ще чого треба, Джейн? Повір моєму слову, я бажаю бути твоїм другом.

— Хто б говорив! Ви сказали містерові Броклґерсту, що я лиха й брехлива, а я всім у Ловуді розкажу, яка ви насправді і що мені вчинили.

— Джейн, ти нічого не тямиш у цих речах: дитячі вади треба виправляти.

— Я не брехуха! — дико закричала я.

— Яка ти справді шалена, Джейн. А зараз іди назад до дитячої кімнати, люба моя, полеж трохи…

— Я вам не люба і не збираюсь лягати. Відвозьте мене швидше до школи, місіс Рід, мені далі несила у вас жити.

— Мені треба й справді скоріше відвезти її до школи, — промимрила місіс Рід і, зібравши своє шитво, квапливо вийшла з кімнати.

Я лишилась сама — переможцем на бойовищі. Це була моя найзапекліша битва і перша здобута мною перемога; хвилинку я стояла на килимку, де недавно стояв містер Броклґерст, і тішилась самотністю переможця. Спочатку я усміхалася сама до себе і почувала незвичне піднесення, але моя злорадість згасла так само хутко, як і стихло несамовите калатання серця. Дитина не може боротися зі старшими, як боролась я, не може дати волю лютим почуттям, як я дала волю своїм, не відчувши потім докорів сумління, не схаменувшись. Степ, охоплений бурхливим, всежерущим полум'ям, міг би правити за образ моєї душі, коли я кидала місіс Рід звинувачення й погрози; той самий степ, чорний, випалений по тому, як полум'я вже згасло, міг би уособлювати мій подальший душевний стан, коли, поміркувавши півгодини на самоті, я збагнула шаленство моєї поведінки і як тяжко бути ненависною для когось і ненавидіти.

Вперше в житті я скуштувала помсти: коли я нею впивалася, вона здавалася мені запашним трунком, але металевий, їдкий присмак, що лишився після неї, нагадував отруту. Я б охоче пішла оце зараз і попросила пробачення у місіс Рід, однак знала почасти з досвіду, а почасти й підсвідомо, що вона відштовхнула б мене з подвійною зневагою і в мені знов розворушилися б бунтівні поривання.

Я б радше віддалася чомусь іншому, а не гірким докорам, охочіше пошукала б поживи для іншого, не такого недоброго почуття, як сліпе обурення. Я дістала з полиці книжку — арабські казки, сіла на стільчик і спробувала читати. Та неспроможна була нічого збагнути: між мною й сторінкою, якою я звичайно зачаровувалась, пропливали мої думки. Тоді я розчинила засклені двері в парк. Кущі стояли нерухомо; стояв лютий мороз без сонця і без вітру. Я накрила голову й плечі сукнею і пішла у найдальшу частину парку, однак мене не тішили ні мовчазні дерева, ні ялинові шишки, що падали на землю, ні пам'ятка осені — червонувато-брунатне листя, що його вітер позмітав у купки, тепер скуті морозом. Я оперлась на ворота й задивилась на порожню луку, де стирчала общипана пожовкла трава і де вже не паслися вівці. День випав дуже похмурий, тьмяне небо заволокли важкі снігові хмари; одна по одній спадали додолу лапаті сніжинки, вони не танули на мерзлій стежці та вкритій інеєм траві. А я, нещасна дитина, стояла й безперестану шепотіла сама до себе: "Що мені робити? Що мені робити?"

Враз почувся дзвінкий голос:

— Міс Джейн, де ви? Ходіть-но снідати!

То була Бесі, я одразу її пізнала, але навіть не поворухнулась; її легкі кроки почулися на стежці.

— Ох і неслухняна ж дитина! — почала вона. — Чого ви не йдете, коли вас гукають?

Присутність Бесі після думок, що снувалися в моїй голові, була мені приємна, хоч вона, як завжди, сварила мене. Але після мого двобою з місіс Рід та перемоги над нею я не дуже зважала на скороминущу злість моєї няні, і мені захотілось зігрітися в теплі її юного добросердя. Тож я обняла її за шию й сказала:

— Годі, Бесі! Не лайте мене!

Я вперше піддалася такому щирому й сміливому пориву, і це її зворушило.

— Кумедна ви дитина, міс Джейн, — сказала вона, глянувши на мене згори вниз, — дивне відлюдкувате дитя. То вас віддають до школи?

Я кивнула головою.

— І ви не жалкуватимете, що покинули бідну Бесі?

— А що Бесі до мене? Вона завжди на мене гримає.

— Бо ви чудна, залякана, соромлива дитина. Треба бути смілішою.

— Еге ж! Щоб мене кривдили ще більше?

— Дурниці! А що з вами обходяться негаразд — то це так. Моя мати, яка приїжджала до мене в гості минулого тижня, сказала, що не хотіла б, щоб якесь з її дітей опинилось на вашому місці. А зараз ходімо в будинок: у мене є для вас гарна новина.

— Щось мені не віриться, Бесі.

— Що у вас на думці, дитино моя? Ви так сумно дивитесь на мене. Так-от, сьогодні по обіді пані з дівчатами й мастером Джоном їдуть у гості пити чай, а ми поп'ємо чаю вдвох. Я попрошу кухарку спекти для вас пиріжка, а ви мені потім допоможете перебрати ваші речі в шухлядах; адже мені скоро доведеться збирати вас у дорогу. Пані хоче вирядити вас із Ґейтсхеда за день або два. Ви самі виберете для себе які захочете іграшки.

— Бесі, пообіцяйте не сварити мене, поки я ще тут.

— Гаразд, не буду. Тільки ж ви будьте хорошою дівчиною, а мене не бійтесь. І не здригайтеся так при кожному гострому слові — це дуже дратує.

— Ні, більше не боятимусь вас, Бесі, я до вас звикла. Незабаром мені доведеться боятися інших людей.

— Якщо ви боятиметесь, то вас не любитимуть.

— Як і ви, Бесі?

— А то я вас не люблю, міс! Здається, я люблю вас більше, ніж будь-кого в цім домі.

— Однак ви цього не показуєте.

— Ох ви ж мала хитруха! Щось ви заговорили по-новому. Чого це ви сьогодні така смілива й завзята?

— Таж я скоро вас покину, та й потім… — Я мало не розповіла їй, яка розмова відбулася між мною й місіс Рід, та, подумавши, вирішила змовчати.

— Отже, ви раді мене покинути?

— Зовсім ні, Бесі! Справді, ні. Оце зараз мені навіть дуже прикро.

— "Оце зараз"! Та ще "навіть дуже"! Як просто моя маленька леді говорить це. Певно, якби "оце зараз" я попросила вас поцілувати мене — ви б відмовились, сказали б, що вам "навіть дуже" не хочеться.

— Я вас поцілую, та ще й від щирої душі. Нахиліть-но вашу голову.

Бесі нахилилася, ми обнялися, і, втішена, я пішла за нею в будинок. Той полудень минув у мирі й злагоді, а ввечері Бесі оповідала мені найцікавіші свої казки й співала найкращих пісень. Навіть в моєму житті інколи проглядало сонце.

РОЗДІЛ V

Вдосвіта дев'ятнадцятого січня, щойно вибило п'яту годину, як Бесі увійшла зі

свічкою в мою кімнатку й застала мене на ногах і майже вдягненою. Я схопилася за півгодини до її приходу, вмилася й одяглась при світлі призахідного щербатого місяця, що його сяйво тихо лилося крізь вузьке віконце біля мого ліжка. Того дня я мала вирушити з Ґейтсхеда диліжансом, що проїжджав повз ворота маєтку о шостій годині ранку. Досі встала тільки Бесі; вона розпалила камін у дитячій кімнаті і заходилась готувати мені сніданок. Мало хто з дітей може їсти, хвилюючись перед дорогою, я так само не могла. Бесі надаремне просила мене попити молока з хлібом. Побачивши, що їй мене не вмовити, вона загорнула в папір трохи печива й поклала мені в валізку; потім допомогла мені надягти пальто і капор, сама запнулася хусткою, і ми вийшли з дитячої кімнати. Коли ми проходили повз спальню місіс Рід, Бесі запитала: — Може, зайдете попрощаєтесь з пані?

— Ні, Бесі. Учора, коли ви пішли вечеряти, вона заглянула до мене в кімнатку й сказала, щоб я вранці не турбувала ні її, ні моїх двоюрідних сестер і брата. Вона просила мене не забувати, що весь час була моїм найкращим другом, тож щоб я говорила про неї тільки добре і була їй вдячна.

— А ви їй що відповіли, міс?

— Нічого; я натягла ковдру на голову й відвернулась до стіни.

— Ви вчинили негаразд, міс Джейн.

— Саме гаразд, Бесі! Ваша пані ніколи не була мені другом — то був мій лютий ворог.

— Ой, не говоріть такого, міс Джейн!

— Прощай, Ґейтсхеде! — вигукнула я, коли ми вийшли з передпокою через парадні двері.

Місяць уже сів, надворі було зовсім поночі; Бесі несла перед себе ліхтар, його світло вихоплювало з темряви східці й посипану жорствою дорогу, мокру після раптової відлиги. Стояв вогкий і холодний зимовий досвіток, і, поки ми поспішали під'їзною алеєю, зуби в мене дрібно цокотіли. В хижці воротаря світилося; коли ми ввійшли досередини, воротарева жінка саме розпалювала камін; моя валіза, обв'язана мотузками, яку принесли сюди ще звечора, стояла біля дверей. До шостої години лишалось іще кілька хвилин, і щойно її вибило, як далеке торохтіння коліс сповістило про наближення диліжанса. Я підійшла до дверей і побачила, як у мороці швидко наближаються його ліхтарі.

— Вона їде сама? — спитала воротарева жінка.

— Так.

— А далеко?

— За п'ятдесят миль.

— Не близький світ! Як це місіс Рід не боїться пускати її в таку далеку дорогу саму?

Запряжений четвернею диліжанс, із повним пасажирів імперіалом, підкотив до воріт, кондуктор і кучер голосно нас квапили, мою валізу внесли в диліжанс, мене відірвали від Бесі, яку я палко цілувала, обхопивши за шию.

— Глядіть же, добре мені її пильнуйте! — гукнула вона кондукторові, який підняв мене, щоб підсадити в диліжанс.

— Гаразд, гаразд, — одказав той, дверці зачинились, чийсь голос гукнув: "Поїхали", — і ми рушили в дорогу.

Отак я розлучилася з Бесі та Ґейтсхедом, подалася в невідомий і, як я тоді гадала, далекий і таємничий світ.

З цієї подорожі я пам'ятаю небагато, тільки пригадую, мені здалось, що день був неприродно довгий і що ми проїхали кількасот миль.