Джейн Ейр - Сторінка 9

- Шарлотта Бронте -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Однак вона не дуже старалася погамувати загальне обурення: напевне, вона поділяла його.

Годинник у класі вибив дев'яту, міс Мілер вийшла з гурту й, ставши посеред кімнати, гукнула:

— Тихо! Всі на місця!

Тут, видно, звикли до дисципліни: за п'ять хвилин галаслива юрба принишкла, і після вавілонського стовпотворіння настала тиша. Вчительки старших класів зайняли свої місця; однак усі ніби чогось чекали. Вісімдесят учениць, що розмістились на лавах по обидва боки кімнати, сиділи прямо й непорушно. Дивне то було зборище: у всіх волосся гладенько зачесане назад — жодного кучерика; всі в коричневих сукнях з високими комірцями, обшитими вузеньким мереживом, з полотняними торбинками на шитво (подібними до торбинок шотландських горян), що звисали спереду на шворці; усі у вовняних панчохах та неоковирних черевиках з мідними пряжками. Понад двадцять учениць, вбраних у таку одежу, були дорослі дівчата, що вже вийшли з дитячих літ; таке убрання було їм зовсім не до лиця і надавало недоладного вигляду навіть найвродливішим. Я розглядала їх, час від часу позираючи на вчительок, — жодна з них мені не сподобалась; огрядна була трохи грубувата, чорнява — дуже зла, чужоземка — нестримана й смішна, а червонощока міс Мілер, бідолаха, виглядала геть виснаженою. Мій погляд переходив з одного обличчя на друге, коли раптом усі дівчата схопилися на ноги, ніби підкинуті пружиною.

Що сталося? Я не чула ніякого наказу і була здивована. Та перш ніж я встигла щось уторопати, класи знов сіли, а що всі очі втупилися в одну точку, мої теж повернулися в той бік, і я побачила жінку, що зустріла мене минулого вечора. Вона стояла в кінці кімнати, біля одного з камінів, — їх було два, і обидва горіли, — і мовчки й серйозно дивилась на два ряди учениць. Міс Мілер, підійшовши до неї, щось спитала і, діставши відповідь, вернулась на своє місце.

— Староста першого класу, принесіть глобуси! — голосно наказала вона.

Поки виконувався її наказ, жінка, до якої вона щойно зверталась, повагом проходила між рядами. Мабуть, мені властиве глибоке почуття шаноби, бо ще й досі в мені оживає та побожність, з якою я стежила за кожним її порухом. Тепер, серед білого дня, я побачила, що вона висока, ставна і вродлива; карі очі, що сяяли добрістю, обведені делікатними довгими віями, відтіняли біле широке чоло; темно-каштанове волосся на скронях було завите великими кучерями, бо тоді не були в моді ні гладенькі, ані довгі; її сукня з лілового сукна, також за тодішньою модою, була оздоблена на іспанський манір чорним оксамитом. Золотий годинник (тоді годинники не були такі звичайні, як тепер) поблискував у неї при поясі. Хай читач іще домалює собі тонкі шляхетні риси, чисте бліде обличчя, струнку постать, величні й вишукані манери, і він уявить собі, наскільки її можна описати словами, — зовнішність міс Темпл, Марії Темпл, — як я згодом прочитала на молитовнику, що його було мені довірено нести до церкви. Директриса Ловуда (бо саме нею і була ця жінка) сіла за стіл з двома ґлобусами,

покликала до себе старший клас і розпочала урок географії; молодші класи розійшлися до своїх учительок, з якими вони годину повторювали історію, граматику тощо. Потім взялись до письма та арифметики, а тим часом міс Темпл навчала кількох старших дівчат музики. Кожен урок тривав рівно одну годину; нарешті настінний годинник вибив дванадцяту. Директриса встала й промовила:

— Я маю дещо сказати ученицям.

Тільки-но вона заговорила, гамір, що знявся був після закінчення уроків, відразу стих. Вона провадила далі:

— Сьогодні вранці вам подали сніданок, якого ви не змогли їсти, і зараз ви, напевне, голодні. Я звеліла дати вам хліба й сиру.

Вчительки здивовано поглянули на неї.

— Я беру це на свою відповідальність, — пояснила вона і одразу ж вийшла з класу.

Хліб і сир незабаром принесли й роздали, і всі з радістю попоїли. Потім пролунав наказ: "Всім у сад!" Дівчата понадягали прості солом'яні брилики зі стрічками з барвистого перкалю й сірі фризові плащі. Мені теж дали таке саме вбрання, і слідом за іншими я вийшла на свіже повітря.

Сад був великий і обгороджений височенною стіною, за якою нічого не було видно; з одного боку тяглась крита альтанка; середина саду, обведена широкими алеями, була поділена на десятки маленьких грядочок — коло них ходили учениці, у кожної була своя грядочка. Коли цвіли квіти, ці грядки, напевне, були дуже гарні, але тепер, наприкінці січня, на них стирчало тільки напівзогниле руде бадилля. Роздивляючись довкола, я вся тремтіла: день був не підхожий для прогулянки — дощ перестав, однак усе повивав вогкий сизий туман. Під ногами ще чвакало після вчорашньої зливи. Сильніші школярки бігали й заводили рухливі ігри, але жовті й худенькі дівчатка, шукаючи затишку й тепла, збилися в купку на альтанці. Коли холодна мряка почала пробирати їх до кісток, я раз у раз чула сухий кашель.

Доти я ще ні з ким не розмовляла, та й мене, здавалось, ніхто не помічав; я стояла осторонь, але до почуття самотності я вже давно звикла, і воно мене не дуже гнітило. Я прихилилась до стовпа на альтанці, щільніше загорнулася в плащ і, намагаючись забути про холод, що проймав мене іззовні, та нестерпний голод, що гриз мене зсередини, поринула у роздуми й спостереження. Мої думки були занадто плинні й уривчасті, аби щось із них запам'яталось. Я ще не усвідомлювала ясно, де опинилась; Ґейтсхед і моє минуле життя неначе відступили кудись далеко-далеко, теперішнє здавалось непевним і туманним, а майбутнього я зовсім не могла собі уявити. Я окинула поглядом цей нібито монастирський сад, потім перевела очі на школу. Великий будинок, одна половина сіра й стара, друга — зовсім нова. Нова прибудова, де містилися класи та спальня, мала високі, заґратовані вікна, як у церкві; на кам'яній табличці, що висіла над дверима, виднівся напис: "Ловудський притулок". Цю частину будинку споруджено року… завдяки турботам Наомі Броклґерст з Броклґерст-холу, графства… "Отак ваше світло нехай світить перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла та прославляли отця вашого, що на небі" (Єв. від Матвія, гл. V, вірш 16).

Я знов і знов перечитувала ці слова, почуваючи, що не можу збагнути їхнього змісту. Я все ще міркувала над значенням слова "притулок", намагаючись знайти якийсь зв'язок між першим реченням та віршем із Святого письма, коли раптом почула позад себе чийсь кашель. Повернувши голову, я побачила дівчинку, яка сиділа недалеко від мене на кам'яній лаві; вона низько схилилась над книжкою і, здавалося, вся поринула в читання. Зі свого місця я змогла прочитати заголовок — "Раселас". Ця назва здалася мені дивною і тому привабною. Перегортаючи сторінку, дівчинка ненароком глянула вгору.

— Що, цікава книжка? — одразу спитала я.

Я вже вирішила попросити, щоб вона дала її мені почитати.

— Мені подобається, — відповіла вона по короткій мовчанці, уважно глянувши на мене.

— Про що в ній написано? — питала я далі.

Сама не знаю, як я наважилася завести розмову з незнайомою дівчинкою. Це суперечило моїм звичкам і вдачі; мабуть, її захоплення книжкою зачепило в мені

якусь співзвучну струну, бо я теж любила читати, щоправда, по-дитячому: я неспроможна була зрозуміти, осягти щось складне й серйозне.

— Можеш подивитися, — промовила дівчинка, простягаючи мені книжку.

Я її трохи погортала і одразу переконалася, що зміст не такий принадний, як назва. "Раселас" здався мені, як на мій легковажний смак, дуже нудним. Там не було нічого ні про фей, ні про ельфів; густо видрукувані сторінки не обіцяли нічого цікавого. Я віддала дівчинці книжку, вона спокійно взяла її, не промовивши ні слова, і вже хотіла була знову взятися до читання, та я насмілилась вдруге потурбувати її:

— Чи не могла б ти сказати, що означає отой напис на табличці над дверима? Що таке "Ловудський притулок"?

— Та це школа, куди ти приїхала вчитись.

— А чому вона зветься притулком? Хіба вона чимось відрізняється від інших шкіл?

— Це пристановище для бідних сиріт: і ти, і я, і всі інші дівчатка живемо тут з ласки. Ти, мабуть, сирота? В тебе помер хтось із батьків?

— Вмерли обоє, я їх і не пам'ятаю.

— От бачиш, тут у всіх учениць немає батька або матері, а дехто втратив і батька, і матір, тому-то ця школа й зветься притулком. Тут виховуються сироти.

— А хіба ми не платимо грошей? Хіба нас тримають за спасибі?

— Наші родичі або друзі платять по п'ятнадцять фунтів на рік.

— То чому ж ти кажеш, що ми живемо тут з ласки?

— А тому, що п'ятнадцять фунтів на рік не досить, і решта поповнюється пожертвами.

— А хто ж дає ці гроші?

— Різні добрі леді й джентльмени тут і в Лондоні.

— А хто така Наомі Броклґерст?

— Жінка, що побудувала нову половину школи, як і пишеться на табличці; її син тут тепер усім порядкує.

— Чому?

— Бо він скарбник і директор притулку.

— То цей будинок не належить тій високій леді, що носить годинника й звеліла дати нам хліба з сиром?

— Міс Темпл? Ой ні! Якби ж воно було так! А то їй доводиться відповідати перед містером Броклґерстом за всі свої дії. Містер Броклґерст сам купує нам їжу й одяг.

— Він теж мешкає тут?

— Ні, за дві милі звідси, у великому будинку.

— Він добра людина?

— Він священик. Кажуть, що він робить нам багато добра.

— То високу жінку звуть міс Темпл?

— Так.

— А як звуть інших учительок?

— Червонолицю звуть міс Сміт; вона навчає нас кроїти й шити, — адже ми самі шиємо собі сукні, пальта та іншу одежу; мала, чорнява — то міс Скетчерд; ця викладає історію й граматику, а також допомагає другому класові готувати уроки, а та, що носить шаль і носовичок збоку на жовтій стрічці, — то мадам П'єро, вона родом з Лілля, із Франції, і вчить нас французької мови.

— Ти любиш учительок?

— Та люблю…

— То тобі подобається мала чорнява, а також мадам…? Я не вмію вимовити її прізвище, як ото ти.

— Міс Скетчерд дуже запальна, тож старайся не сердити її, мадам П'єро — непогана жінка.

— Але міс Темпл краща за всіх, еге ж?

— Міс Темпл дуже добра й дуже розумна; вона всіх переважає, бо знає набагато більше.

— А ти вже давно тут?

— Два роки.

— Ти сирота?

— У мене вмерла мати.

— Тобі тут подобається?

— Ти надто багато питаєш. Поки що з тебе й цього досить. А тепер я хочу читати.