Джейн Ейр - Сторінка 85
- Шарлотта Бронте -А надто я це бачила, коли пробувала уласкавити його. Він просто не помічав моєї спроби. Він, очевидно, не страждав від нашого відчуження і не прагнув миритися, і хоч не раз мої рясні сльози морщили сторінку, над якою ми вдвох сиділи, вони не справляли на нього ніякого враження, наче його серце було зроблене з каменю або заліза. Тим часом до своїх сестер він був навіть лагідніший, ніж досі, немов побоювався, що самим тільки холодним ставленням до мене він не переконає мене, наскільки я в нього знехтувана й упосліджена. Тим-то він удавався ще й до протиставлення і, я певна, не зловмисне, а з принципу.
Напередодні його від'їзду, коли сонце вже стояло на вечірньому прузі, я побачила його на прогулянці в саду, і, згадавши, що цей чоловік, хоч який тепер чужий, колись урятував мені життя і до того ж доводиться мені близьким родичем, я вирішила зробити останню спробу вернути його приязнь. Я вийшла й попрямувала до нього, коли він саме стояв, спираючись на хвіртку. Я одразу перейшла до справи.
— Сент Джоне, мені дуже прикро, що ви й досі гніваєтесь на мене. Будьмо знову друзями.
— А ми, здається, й так друзі, — спокійно відповів він, не відриваючи погляду від місяця, який він саме споглядав, коли я до нього підходила.
— Ні, Сент Джоне, ми вже не такі друзі, як раніше. Ви це самі знаєте.
— Хіба не такі? То це погано. Бо я вам зичу тільки добра.
— Я вірю вам, Сент Джоне, бо знаю, що ви не здатні бажати будь-кому зла, та я ваша родичка і хотіла б від вас більше прихильності, ніж любов до ближнього, яку ви виявляєте навіть чужим.
— Звісно, — відказав він, — ваше бажання цілком слушне, тільки ж я зовсім не вважаю вас чужою.
Ці слова, сказані холодним спокійним голосом, уразили мене, відбиваючи всяку охоту говорити далі. І якби я була прислухалася до голосу гордості й гніву, то негайно пішла б під нього геть; та в мені діяло щось сильніше від цих почуттів. Я глибоко шанувала хист і принциповість свого двоюрідного брата. Його приязнь мала для мене неабияку вартість, тож її втрата завдала б мені тяжкої муки. Я так одразу не могла відмовитись від спроби повернути її назад.
— Чи ж то нам випадає отак розлучатися, Сент Джоне? Невже ви, від'їжджаючи до Індії, покинете мене, не сказавши жодного ласкавого слова?
Цього разу він відвів погляд од місяця й подивився на мене.
— А хіба я, їдучи до Індії, покину вас, Джейн? То ви що, не поїдете до Індії?
— Ви сказали, що ні, коли я з вами не одружуся.
— А ви хіба зі мною не одружитесь? Ви й досі тримаєтесь свого рішення?
Чи знаєш ти, читачу, якого жаху можуть нагнати такі бездушні люди своїми крижаними словами? Їхній гнів спадає сніговою лавиною, а обурення подібне до скреслої річки.
— Ні, Сент Джоне, я з вами не одружуся. Я й досі тримаюся свого рішення. Лавина здригнулася й трохи посунула вперед, але ще не покотилася вниз.
— Скажіть мені ще раз, яка причина цієї відмови? — спитав він.
— Тоді я відмовила вам, — відповіла я, — бо ви мене не любите, а тепер тому, що ви мене майже ненавидите. Якби я вийшла за вас заміж, ви б мене вбили. Ви вже й тепер мене вбиваєте.
Його губи й щоки зробилися білі-білісінькі.
— Я б вас убив? Я вас убиваю? Такі слова вам не личать: вони шалені, невластиві жінці й неправдиві. Вони свідчать про неврівноважений розум і заслуговують на сувору догану; їх важко вибачити, та людина повинна прощати своєму ближньому до семидесяти семи разів.
Усе пішло внівець. Щиро бажаючи стерти з його душі сліди попередньої образи, я завдала його пам'ятливому серцю нової, ще глибшої рани, і то невитравної.
— Тепер ви й справді мене зненавидите, — мовила я. — Я марно намагалась помиритися з вами: я тільки зробила з вас ворога на все життя.
Ці слова ще раз боляче його вразили, а надто тим, що вони були правдиві. Його безкровні уста судомно скривились. Я побачила, який гнів викликала в ньому. Моє серце стислося.
— Ви зовсім неправильно тлумачите мої слова, — мовила я, хапаючи його за руку. —
Повірте, я зовсім не збиралась завдавати вам образи чи болю.
Він гірко всміхнувся й рішуче відняв руку.
— Ну, тепер ви заберете назад свою обіцянку й зовсім не поїдете до Індії, так треба гадати? — спитав він по довгій мовчанці.
— Поїду, але тільки вашою помічницею, — відповіла я.
Знов запала мовчанка. Яка в ньому точилася боротьба між його натурою й свідомістю Свого покликання — цього я сказати не можу; тільки очі спалахували диким блиском та дивні тіні перебігали на його обличчі. Врешті він озвався.
— Я вже довів вам усю безглуздість вашої пропозиції: самітна жінка ваших літ не може супроводити самітного чоловіка мого віку в такій подорожі. Я вважав, що після моїх слів ви навіть і не згадаєте про своє рішення. А що ви знов повернулись до нього, то мені дуже жаль: ви робите гірше тільки собі.
Тут я урвала його. Несправедливі докори одразу додавали мені сміливості.
— Зважте на здоровий глузд, Сент Джоне, ви добалакуєтесь майже до нісенітниць.
Вдаєте, буцімто обурені моїми словами, та насправді це не так: ви надто гострі на розум, щоб не збагнути того, що я мала на увазі. Повторюю: я готова, якщо хочете, стати вашою помічницею, але ніколи не буду вашою дружиною.
Він знову смертельно зблід, та, як і перше, досконало опанував свої почуття й відповів з притиском, однак спокійно:
— Помічниця, яка не буде мені дружиною, мені не потрібна. Очевидно, ви не зможете поїхати зі мною, та якщо ваша пропозиція щира, то я, коли буду в місті, поговорю з одним одруженим місіонером: його дружині якраз потрібна помічниця. Маючи достаток, ви обійдетесь без допомоги від товариства місіонерів. Таким чином ви уникнете ганьби, порушивши обіцянку й кинувши військо, до якого погодилися вступити.
Але, як ти знаєш, читачу, я ніколи не давала ніякої формальної обіцянки й не брала на себе ніяких зобов'язань, тож його слова були аж надто бездушні й жорстокі під ту хвилину.
— У цьому випадку, — відказала я, — не може бути й мови ні про ганьбу, ні про порушення обіцянки, ані про відмову. Я зовсім не зобов'язана їхати до Індії, та ще й з чужими. З вами я б одважилась на багато що, бо захоплююсь вами, вірю вам і люблю вас як брата, та я певна, що, байдуже, коли й з ким я туди поїду, я недовго проживу в тому кліматі.
— Ага! То ви просто боїтесь за себе, — сказав він, презирливо всміхнувшись.
— Так. Бог дав мені життя не для того, щоб його загубити, я починаю думати, що вчинити так, як ви того від мене хочете, — однаково, що накласти на себе руки. Крім того, перше ніж я остаточно вирішу покинути Англію, я повинна впевнитись, чи не буду я корисніша тут, аніж кудись виїхавши.
— Що ви маєте на увазі?
— Братись це пояснювати — марна справа, та є один сумнів, який давно не дає мені спокою. Я нікуди не поїду, поки його не з'ясую.
— Знаю, куди горнеться ваше серце й за що воно чіпляється. Але почуття, якому ви потураєте, незаконне й нечестиве. Вам би давно годилося його погамувати. Як вам не
соромно навіть згадувати про нього. Адже ви думаєте про містера Рочестера? Це була правда. Я підтвердила її своєю мовчанкою.
— І ви хочете знайти містера Рочестера?
— Я повинна знати, що з ним сталося.
— В такому разі, — мовив він, — мені залишається тільки згадувати вас у своїх молитвах й від усього серця благати Бога, щоб ви й справді не стали відступницею. Я думав, що знайшов у вас обранку. Та людині недовідомі шляхи Господні. Тож хай сповниться воля його.
Він одчинив хвіртку, подався вниз стежкою і невдовзі зник з очей. Вернувшись до вітальні, я застала там Діану, що стояла біля вікна в глибокій задумі. Діана була набагато вища за мене; поклавши мені руку на плече, вона нахилилась і пильно подивилась мені в обличчя.
— Джейн, — мовила вона, — ти стала бліда і завжди якась схвильована. Я певна, що цьому є причина. Скажи мені, що там у тебе з Сент Джоном? Я стежила ці півгодини за нами з вікна, пробач мені оці підглядини, але останнім часом мені лізуть у голову бозна-які думки. Адже Сент Джон такий дивак…
Вона замовкла. Я не озвалась ні словом, і трохи згодом вона повела далі:
— Я певна, що мій брат ставиться до тебе якось особливо: він уже давно вирізняє тебе увагою й цікавістю, що їх ніколи ні до кого іншого не виявляв. Про що це говорить? Чи він, бува, не кохає тебе, Джейн?
Я притулила її прохолодну руку до свого гарячого чола.
— Ні, Діано, анітрохи.
— То чого ж він не зводить з тебе очей? Чом зостається з тобою наодинці і подовгу тримає тебе біля себе? Ми з Мері вже подумали, що він хоче з тобою одружитись.
— Так, він уже просив мене бути йому за дружину. Діана заплескала в долоні.
— Цього ми й сподівалися! І ти підеш за нього, правда, Джейн? І тоді він залишиться в Англії!
— Аж ніяк, Діано. Він пропонує мені одружитися з єдиною метою: добути собі путящу — Що? Він хоче забрати тебе з собою до Індії?
— Так.
— Яке божевілля! — вигукнула вона. — Таж ти там не проживеш і трьох місяців! Але ти ніколи туди не поїдеш. Ти відмовилась, правда, Джейн?
— Я відмовилась вийти за нього заміж.
— І цим, звичайно, образила його? — спитала вона.
— І ще й дуже: боюсь, він мені цього ніколи не простить; але я запропонувала супроводити його як сестра.
— Таж це безумство, Джейн! Подумай тільки, яке ти взяла на себе завдання: працювати не покладаючи рук там, де втома вбиває навіть найсильніших, а ти ж зовсім квола. Сент Джон, — а ти його добре знаєш, — буде вимагати від тебе неможливого, примушувати тебе працювати в найбільшу спеку, а я помітила, що ти, на жаль, намагаєшся виконувати все, що він тобі велить. Я дивуюсь, як ти ще набралася сміливості відмовити йому. То, виходить, ти його не любиш, Джейн?
— Як чоловіка — ні.
— Але ж він гарний хлопець.
— А я, як бачиш, Діано, негарна. Тож ми одне одному аж ніяк не підходимо.
— Негарна? Ти? Навпаки. Ти надто гарна і надто добра, щоб бути живцем похованою в Калькутті.
І знову вона стала мене палко переконувати, щоб я відмовилась від думки їхати з її братом.
— А мені більше нічого й не лишається, — відповіла я, — бо коли я щойно повторила свою пропозицію бути йому тільки помічницю. Він, здається, думає, що моя пропозиція їхати з ним неодруженою непристойна, ніби я від самого початку не вбачала в ньому тільки брата й не поводилась, як сестра.
— А чого ти думаєш, що він тебе не любить, Джейн?
— Почула б ти, що він каже.