Джейн Ейр - Сторінка 87

Він зразу послухався. Де є сила наказувати, завжди буде послух. Я піднялась у свою кімнату, замкнулася, впала навколішки і почала молитись на свій манір, інакше, ніж Сент Джон, але не менш палко. Мені здавалося, що я наблизилась до Всемогутнього і моя душа вдячно кинулась йому до ніг. Помолившись, я підвелася, вже знаючи, що робити, й лягла в ліжко, заспокоєна, прозріла, нетерпляче дожидаючись світанку.

РОЗДІЛ XXXVI

Настав ранок. Я підвелася вдосвіта. Годину або дві складала речі в комоді та в шафі, щоб на час моєї короткої відсутності там був лад. Невдовзі я почула, як Сент Джон вийшов зі своєї кімнати. Він спинився біля моїх дверей; я боялась, що він постукає, але ні — він тільки просунув під двері аркушик паперу. Я підняла його. Там було написано таке:

"Вчора ви несподівано мене покинули. Якби ви лишились іще трохи, то прийняли б хрест і ангельський вінець. Я сподіваюсь почути від вас остаточне рішення рівно за два тижні, коли повернуся. Тим часом моліться й пильнуйте, щоб не ввійшли в спокусу: я певен, дух ваш стійкий, та плоть, як бачу, податлива. Я молитимуся за вас щогодини. Ваш Сент Джон".

"Дух мій, — відповіла я подумки, — готовий вчинити те, що належить, а моя плоть, сподіваюсь, досить сильна, щоб сповнити волю небесну, коли ця воля врешті стане мені остаточно відома. Принаймні у мене не забракне снаги, щоб шукати й питати, щоб знайти вихід з цього мороку сумнівів до ясного дня певності". Було перше червня, однак ранок видався похмурий і холодний; у моє вікно періщив дощ. Я почула, як одчинилися сінешні двері і Сент Джон вийшов з дому. Глянувши у вікно, я побачила, що він переходить сад. Він подався через затуманене болото в напрямку Віткроса — там він зустріне диліжанс.

"За кілька годин я піду за вами тією самою стежкою, братику, — мовила я подумки. — Мені теж треба сідати в карету біля Віткроса. Також треба когось побачити або розпитати про нього в Англії, перше ніж виїхати з неї назавжди". До сніданку залишалося ще дві години. Тим часом я тихо походжала по кімнаті й сушила собі голову над дивним явищем, яке так несподівано зовсім поміняло мої

задуми. Я знов переживала вчорашнє почуття, бо могла його відтворити в усій загадковій незвичайності. Я пригадувала голос, який почула, і знову питала себе так само марно, як і перше, звідки він узявся. Здавалося, він чувся в мені, а не долинав із зовнішнього світу. Я запитувала себе, чи це, бува, не нервове перенапруження, не обман слуху. Я нічого не розуміла й не могла придумати ніякого пояснення — це було наче якесь навіяння. Воно ввірвалось у моє єство землетрусом, який схитнув підмурки тюрми, де ув'язнено Павла, воно розчинило перед душею двері її камери, розірвало її кайдани, пробудило зі сну, й вона прокинулась, тремтячи й збентежено дослухаючись. Потім тричі пролунав отой зойк над моїм настороженим вухом, у моєму трепетному серці, і мій дух не злякався, не відступив, а звеселився, ніби радіючи з успішного вчинку, який я доконала незалежно від незграбної плоті.

"Через кілька днів, — нарешті мовила я до себе, — я щось знатиму про того, чий голос кликав мене минулої ночі. Листи нічого не дали — спробую шукати сама". За сніданком я сказала Діані й Мері, що поїду з Мургауса щонайменше на чотири дні.

— Сама, Джейн? — спитали вони.

— Так. Мені треба побачити одного приятеля або ж бодай дізнатися, що з ним: останнім часом я непокоюсь за нього.

Вони могли спитати в мене те, що, напевне, подумали: невже в мене є ще якісь приятелі, крім них? Адже я досі не раз казала їм, що немає; але з їх природженої делікатності утримались від цього, тільки Діана спитала, чи я цілком здорова для такої подорожі. "Ти дуже бліда", — зауважила вона. Я відказала, що нічого в мене не болить, хіба що мучить душевна тривога, та й її я сподіваюсь невдовзі розвіяти. Мені було легко збиратися в дорогу, бо мене ніхто не турбував ні розпитуваннями, ні здогадами. Оскільки я їм уже пояснила, що не можу поки що розкрити своїх задумів, вони сприйняли це ласкаво й розважливо і дали мені цілковиту волю, що, бувши на їхньому місці, безперечно зробила б і я.

Я вийшла з Мургауса о третій годині по обіді і невдовзі уже стояла під стовпом на роздоріжжі Віткрос, чекаючи на диліжанс, що мав мене довезти до далекого Торнфілда. Серед тиші я ще здалека почула стукіт його коліс. Це була та сама карета, з якої я вийшла рік тому одного літнього вечора на цьому самому місці, невтішна, без мети й надії! Я махнула рукою, і диліжанс зупинився. Я сіла — тепер уже мені не доведеться оддавати за проїзд увесь мій достаток. їдучи знову до Торнфілда, я почувалась поштовим голубом, що летить додому.

Подорож тривала півтори доби. Я вирушила з Віткроса у вівторок по обіді, а рано-вранці в четвер візник зупинив диліжанс, щоб напоїти коней у придорожньому готелі, який стояв серед зелених живоплотів, широких полів та пологих тихих пагорбів. Які м'які були їхні обриси та яка ніжна зелень проти суворих північних мортонських боліт! Все це постало перед моїми очима як риси знайомого колись обличчя. Так, я впізнала цей краєвид і могла з певністю сказати, що я вже недалеко від мети.

— Чи далеко звідси до Торнфілд-холу? — спитала я у господаря готелю.

— Рівно дві милі, пані, навпростець через поля, — відповів той.

"Моя подорож скінчилася", — подумала я. Я вийшла з диліжанса, залишила свою валізку у готелі, заплатила за проїзд, перекинувши дещицю візникові, й рушила в дорогу. Сонячне проміння вигравало на вивісці готелю, і я прочитала виписані золотими літерами слова: "Герб Рочестерів". Моє серце закалатало: я йшла землею свого господаря. Та я знов занепала духом, коли подумала: "А може, твій господар уже виїхав з Англії? А якщо він і в Торнфілд-холі, то куди ти так поспішаєш? Забула, хто там іще є, крім нього? Його божевільна дружина. Що тобі до нього: ти не повинна розмовляти з ним ані шукати зустрічі. Даремно ти сюди їхала: повертай краще назад, — настійливо відраджувала мене думка. — Поспитай у готелі, там тобі скажуть усе, що тебе цікавить, і відразу розвіють твої сумніви. Підійди до господаря й спитай, чи дома містер Рочестер".

Порада була розумна, та я не могла присилувати себе прислухатись до неї, так я боялася відповіді, що вкине мене у відчай. Розтягти невідомість означало розтягти надію. Бодай іще раз побачити будинок у променях її зорі! Онде переді мною перелаз, онде ті самі поля, якими я поспішала, втікаючи того ранку з Торнфілда,

сліпа, глуха, розгублена, гнана мстивою люттю, що карала й мучила мене. Не встигла я вирішити, куди мені податись, як опинилася серед цих полів. Як я швидко йшла! Як часто кидалась бігти! Як пильно вдивлялась перед себе, намагаючись побачити перші обриси такого знайомого мені парку! З якою радістю я пізнавала поодинокі дерева, луки та пагорби!

Врешті переді мною виріс парк, десь там у темних верховіттях ховалися гнізда гайвороння, голосне каркання порушувало ранкову тишу. Мене надихало дивне, радісне почуття, я поспішала вперед. Перейдено ще одне поле, он стежка, а он і мури довкола двору, челядні, самий будинок, який усе ще ховався за деревами з гайворонячими гніздами. "Спочатку гляну на будинок з чола, — вирішила я, — там, де його горді зубці вразять моє око своєю благородною величчю і де я зможу знайти вікно свого господаря: може, він стоятиме в ньому, бо встав рано; а може, і він тепер гуляє в саду або в алеї перед будинком. Аби його побачити — бодай на мить! Я ж не така вже божевільна, щоб кинутись бігти до нього? Втім — не знаю, не певна. А коли й кинуся — то що? Боже! Що буде тоді? Хіба це гріх, коли його погляд вдихне ще раз у мене життя? Та я марю: мабуть, цієї хвилини він милується сходом сонця над Піренеями або над тихим морем на півдні".

Я обійшла низьку огорожу фруктового саду й завернула за ріг. Там стояла брама, що вела на моріжок, її кам'яні стовпи викінчувалися кам'яними кулями. З-за стовпа я мог-ла спокійно озирнути весь фасад. Я обережно висунула голову, щоб подивитись, чи в якомусь вікні вже піднято завіси; з свого сховку Я зможу побачити зубці, вікна, весь фасад.

Можливо, гайворони, що ширяли в мене над головою, стежили за мною, поки я отак лаштувалася поглянути на будинок. Цікаво, що вони думали: либонь, вважали, що я була дуже обережна й боязка спочатку, а потім стала смілива й відчайдушна. Я швидко винирнула, відтак подивилася уважніше, вискочила із свого сховку, вибігла на моріжок. І раптом стала мов укопана перед будинком, втупивши в нього очі. "Що то за удаваний острах спочатку? — могли б спитати гайворони. — І що за дурна відвага тепер?"

Дозволь мені, читачу, зробити одне порівняння.

Закоханий застає свою кохану, коли та спить на порослому мохом схилі, він хоче помилуватись нею, не збудивши її. Він тихо крадеться по траві, щоб не почула кохана, зупиняється, йому здається, ніби вона ворухнулась, він задкує, бо нізащо не хоче, щоб вони його побачила. Але всюди тихо, і він знов рушає вперед; нахиляється над нею; її лице прикриває тонкий серпанок, його очі сподіваються угледіти красу — ніжну, квітучу, знадливу уві сні. Як жадібно він дивиться на неї! І враз непорушно заклякає! Як він здригнувся! Як він шалено обіймає тіло, що його не насмілювавсь якусь хвилину перед тим торкнутися! Як голосно він кличе її, потім кладе її додолу, дико витріщившись на неї. Тим-то він так її схопив, так голосно кликав, так безумно дивився на неї, що вже був неспроможний збудити її жодним звуком чи порухом. Він думав, що його кохана солодко спить, а вона вже й захолола.

Я б з боязкою радістю налагодилась побачити величний будинок, а побачила почорнілу руїну.

Нема чого ховатись за стовпом, крадькома поглядати на вікно, сподіваючись, що там є хтось живий. Нема чого дослухатися, чи не розчиняться двері, чи не почуються кроки на терасі або посипаній жорствою доріжці! Газони й парк були занедбані й недоглянуті, парадний вхід зяяв зловісною порожнечею. Від фасаду залишилась — як я це колись бачила уві сні — височезна стіна, опалена вогнем, подірявлена вікнами без шибок. Ні даху, ні зубців, ні димарів — усе завалилося.

Довкола панувала могильна тиша, самотина безлюдної пустелі. Не дивно, що на листи, писані сюди, ніколи не приходила відповідь: то було однаково, що звертатися з посланням до надгробків у боковому вівтарі.