Джейн Ейр - Сторінка 90

До того ж я чую її незвичайний голос, такий захоплений, радісний і водночас лагідний: він бадьорить моє зів'яле серце, він надихає його життям. То як це, Дженет? Ти незалежна жінка? Багата жінка?

— Досить багата, сер. Якщо ви не дозволите мені жити з вами, я зможу побудувати собі будинок поруч, і ввечері, коли вам захочеться побути в товаристві, ви прийдете посидіти в моїй вітальні.

— Та якщо ти тепер багата, Джейн, то, напевне, маєш друзів, які про тебе піклуються і не дозволять тобі присвятити себе сліпому каліці, правда ж?

— Я вже вам сказала, сер, що я незалежна й багата. Тепер я сама собі пані.

— І ти залишишся зі мною?

— Звичайно, якщо ви не будете заперечувати. Я буду вам сусідкою, нянькою, економкою. Ось я бачу, ви самотній, тож буду вам за товаришку, буду вам читати, гуляти з вами, сидіти біля вас, служити вам, буду вашими очима й руками. Киньте сумувати, мій любий господарю, ви не зостанетесь у самотині, скільки й віку мого.

Він не відповів, тільки споважнів і замислився. Потім зітхнув, розтулив був уста, ніби хотів заговорити, і стулив їх знову. Мені стало трохи ніяково. Мабуть, я надто швидко переступила умовності, і він, як і Сент Джон, вражений моїми нерозважними словами? Насправді я сказала так, бувши певна, що він проситиме мене вийти за нього заміж: ця не висловлена навіть у думці певність, що він зразу назве мене своєю, й спонукала мене до такого. Та жоден натяк не вихопився з його уст, його лице дедалі похмурнішало, і я раптом подумала, що, може, помилилась і поставила себе в дурне становище; тож я почала лагідно вивільнятись із його обіймів, однак він ще дужче притис мене до себе.

— Ні, ні, Джейн, не йди від мене! Ні! Я тебе почув, доторкнувся, втішився твоєю присутністю, твоїми заспокійливими словами і тепер не можу відмовитись від цих радощів. Мені мало чого лишилося в житті. Ти повинна бути зі мною. Хай з мене сміються, називають мене шаленим, себелюбним — що мені до того! Сама моя душа прагне тебе. Або вона буде вдоволена, або ж вчинить смертну помсту над своєю оболонкою.

— Сер, я вже сказала, що зостануся з вами.

— Воно-то так, але ти маєш на увазі одне, а я інше. Ти, може, й зважишся бути коло мене, прислуговувати мені, як нянька (бо ж у тебе щире серце й великодушна вдача, і ти можеш принести себе в жертву тим, кого жалієш), і цього, безперечно, мало б мені вистачати.

Мабуть, мені тепер доведеться вдовольнитися тільки батьківськими почуттями до тебе, правда? Ну-бо, відповідай!

— Я готова думати так, як ви захочете, сер: я рада бути вам нянькою, якщо вам так більше до вподоби.

— Тільки ж ти не зможеш повік бути моєю нянькою, Дженет; ти молода й, звісно, колись вийдеш заміж.

— А я про заміжжя не думаю.

— Треба думати, Дженет. Якби я був такий, як колись, то спробував би примусити тебе думати про це, але ж… така незряча колода!

Він знов спохмурнів. А я, навпаки, повеселішала і посміливішала: його останні слова показали мені, що його мучить, а оскільки я цьому не надавала ваги, моя ніяковість розвіялась. Далі я вже говорила веселіше.

— Час би вже, щоб хтось повернув вам людську подобу, — сказала я, перебираючи його густі й давно не стрижені кучері, — а то, бачу, ви перекинулись левом чи якимось іншим хижим звіром. Ви скидаєтесь на Навуходоносора серед цього лісу, їй-Богу: ваш чуб нагадує мені орлине пір'я; я ще не роздивилася, чи не відросли ваші нігті, як пташині пазурі.

— На цій руці в мене немає ні пальців, ані нігтів, — відказав він, виймаючи з-за поли скалічену руку й показуючи її мені. — Це тільки огидна кукса. Правда, Джейн?

— Мені гірко бачити її, гірко бачити ваші очі, як цей шрам на чолі, та найгірше те, що я боюся полюбити вас за це все ще дужче, а надмірна увага розпестить вас.

— А я думав, що ти сповнишся огидою, Джейн, побачивши мою руку та моє лице в шрамах.

— Справді? Не кажіть мені цього, щоб я, бува, не подумала про вас погано. А тепер пустіть мене на хвилину: я скажу, щоб гарно вичистили й розпалили камін. Ви бачите яскравий вогонь?

— Так. Правим оком я бачу туманне червонувате сяйво.

— А свічки бачите?

— Дуже погано: кожна — ніби світла хмарка.

— А мене?

— Ні, моя чарівнице, але я не надякуюсь долі й за те, що чую й відчуваю тебе.

— Коли ви вечеряєте?

— Я ніколи не вечеряю.

— А сьогодні будете. Я голодна, та й ви, мабуть, теж, але просто забуваєте про це. Я покликала Мері, й невдовзі кімната прибрала веселішого вигляду, крім того, ми приготували йому смачну вечерю. Я була схвильована й розмовляла з ним весело й невимушено до пізньої години. З ним мені було легко, не доводилось тлумити в собі веселості і жвавості, я почувалася надзвичайно вільно, бо знала, що подобаюсь йому; все, що я казала чи робила, здавалось, втішало його та підбадьорювало. Яке радісне почуття! Воно будило й опромінювало все моє єство, в його присутності я жила повним життям, як і він у моїй. Дарма що він був незрячий, усмішка грала на його виду, радість розгладжувала його чоло, його риси пом'якшувались, лагіднішали.

По вечері він заходився мене розпитувати, де я була, що робила, як знайшла його, але я відповідала йому дуже коротко: було вже досить пізно, щоб вдаватись у подробиці. Та й те сказати, мені не хотілося зачіпати чутливих струн його серця, ятрити ще свіжі рани; того вечора я мала єдину мету: підбадьорити його. І він веселішав, щоправда, ненадовго. Якщо під час розмови на хвилину западала мовчанка, його огортав неспокій, він торкавсь до мене й промовляв: "Джейн!"

— Ти жива, Джейн? Ти цього певна?

— Цілком певна, містере Рочестер.

— А все ж таки, як цього темного сумного вечора ти могла так несподівано з'явитись біля мого самотнього вогнища? Я простяг руку, щоб узяти склянку води від служниці, а мені її подала ти. Я спитав, сподіваючись, що мені відповість Джонова дружина, і почув твій голос.

— Бо я увійшла з тацею замість Мері.

— Цей час, що я пробув з тобою, сповнений чару. Хто годен описати похмуре, осоружне, безнадійне животіння минулих місяців? Я нічого не робив, нічого не чекав, плутав день із ніччю, тільки відчував холод, коли гас камін, або голод, коли забував попоїсти, а понад усе безнастанний смуток і часом несамовите бажання знов побачити свою Джейн. Так, повернути її я прагнув куди дужче, аніж свій втрачений зір. Невже правда, що Джейн знову зі мною, та ще й каже, що любить мене? Чи не зникне вона так само зненацька, як і з'явилася? Боюсь, що завтра я її більше не знайду.

Я подумала, що в такому душевному стані його найліпше відвернуло б від тривожних думок якесь просте буденне зауваження. Погладивши пальцем його брови й помітивши, що вони попалені, я сказала, що треба буде знайти якісь ліки, щоб вони знов виросли густі й чорні, як і раніше.

— Чи ж треба робити мене вродливішим, добродійний духу, коли якоїсь вирішальної миті ти вдруге покинеш мене, тінню одлетівши навіки, не знати як і куди?

— У вас є при собі гребінець, сер?

— Нащо він тобі, Джейн?

— Щоб причесати цю чорну розпатлану гриву. Зблизька ви просто страховисько. Ви кажете, що я фея, а самі більше скидаєтесь на домовика.

— Я дуже гидкий, Джейн?

— Дуже, сер, самі знаєте, що ви завжди були такий.

— Бачу, довгі мандри тебе не змінили; ти така сама ущиплива, як і була.

— І все ж я жила з добрими людьми, куди кращими за вас, в сто раз кращими, що мають ідеї й погляди, яких у вас зроду не було, куди витонченіші й благородніші.

— З ким же це ти, в біса, жила?

— Якщо ви й далі отак крутитиметесь, то я повириваю вам увесь чуб з голови, тоді ви переконаєтесь, що я справді існую.

— То з ким ти жила, Джейн?

— Сьогодні ви вже цього в мене не випитаєте, сер. Доведеться зачекати до завтра; хай моя недоказана історія буде певною гарантією того, що я прийду до вас на сніданок і докажу її. До речі, я вже постараюся з'явитись біля вашого каміна не з самою тільки склянкою води, а принесу ще принаймні яйце, не кажучи вже про підсмажену шинку.

— Ох ти ж глузливе чортеня! Дитя ельфів! Ти викликаєш в мені почуття, яких я не знав ось уже цілий рік. Якби ти стала Давидом, то вигнала б із Саула злого духа навіть без арфи.

— Готово, сер, ось ви й зачесані й маєте цілком пристойний вигляд. Тепер я вас покину: я вже три дні в дорозі, тож, здається, дуже стомилась. На добраніч.

— Ще одне слово, Джейн! А в тім домі, де ти жила, були самі тільки жінки?

Я засміялась і втекла. Я й далі сміялась, біжучи сходами. "Непогана думка! — лукаво міркувала я. — Ось де спосіб вивести його з сумного настрою на якийсь час!" Рано-вранці другого дня я почула, що він уже встав і ходить з кімнати до кімнати. Щойно Мері зійшла вниз, як він запитав: "Міс Ейр тут? — А потім: — В якій кімнаті ви її поклали спати? А там сухо? А міс уже встала? Підіть спитайте, може, їй чого треба, то хай скаже, коли зійде вниз".

Я зійшла, коли, на мою думку, настав час подавати сніданок. Тихо зайшовши до кімнати, я побачила його перше, ніж він виявив мою присутність. Шкода було на власні очі бачити покору такого сильного духу в тілесній немочі. Він сидів у кріслі тихо, але неспокійно, все чогось чекаючи, і вже звичним сумом були позначені вольові риси його обличчя. Його обличчя нагадувало собою погаслу лампу, що дожидається, коли її засвітять, та ба! — він сам уже не годен був засвітити живлющого світла: мусив у цій справі покладатись на когось іншого! Я намірилась бути радісною й безжурною, та немічність цієї сильної людини дуже мене вражала. Одначе я підступила до нього якомога веселіше.

— Надворі ясний сонячний ранок, сер, — мовила я. — Дощ перестав, і лагідні промені гріють землю: скоро вам іти на прогулянку.

Я ніби дмухнула на жар — його обличчя засяяло.

— То ти справді тут, мій жайворонку! Ходи до мене. Отже, ти не втекла, не зникла?

Я слухав одного твого родича годину тому — він співав у височині над лісом, тільки ж від його пісні я відчував не більше радості, ніж від променів сонця на сході.

Всю мелодію світу мій слух ловить з уст Джейн (я радий, що вона з природи не мовчазна); все сонячне сяйво я відчуваю тільки в її присутності.

На моїх очах виступили сльози, коли я почула від нього таке признання: достоту так цар птахів, орел, припнутий ланцюгом до сідала, змушений благати горобця опікуватись ним.