Дженні Герхардт - Сторінка 14

Але ми зробимо все, що зможемо.

Тут вона не витримала й розридалася.

Через короткий час вона знову взялася до прання, яке перервала, і, зігнувшись над коритом, все ще плакала. Сльози котилися по її щоках і капали в мильну піну. Зрідка вона витирала їх фартухом, але вони знову й знову заливали їй очі.

Після перших страшних хвилин прийшло гостре усвідомлення неминучого лиха. Що зробить Герхардт, коли взнає правду? Він не раз говорив, що коли яка-небудь з його дочок зробить так, як роблять інші, він вижене її на вулицю. "Ноги її не буде більше в моєму домі!" кричав він.

— Я так боюся батька,— часто говорила в цей час м-с Герхардт дочці.— Що ж він скаже...

— Може, мені краще виїхати,— пропонувала Дженні.

— Ні,— відповідала мати,— поки йому нічого не треба знати. Почекай трохи.

Але в глибині душі вона розуміла, що фатальний день однаково скоро настане.

Одного разу, коли тривожна невідомість стала для неї нестерпною, вона відіслала з дому Дженні й інших дітей, сподіваючись, що, поки вони повернуться, зуміє все розповісти чоловікові. Від самого ранку вона метушилась, з страхом чекаючи зручної хвилини, а після обіду дала чоловікові лягти спати, так і не почавши розмови. Удень вона не пішла на роботу, бо не могла піти, не виконавши свого болючого обов'язку. О четвертій годині Герхардт прокинувся, а вона все ще вагалася, хоч і добре розуміла, що Дженні незабаром повернеться і старанно підготована можливість буде втрачена. Можливо, вона так і не набралася б мужності сказати що-небудь, коли б Герхардт сам не заговорив про Дженні.

— Вона погано виглядає. Схоже, що з нею недобре.

— Ой,— почала м-с Герхардт, з великим напруженням перемагаючи страх і вирішивши неодмінно довести справу до кінця.— Із Дженні біда. Не знаю, що й робити. Вона...

Герхардт, який у цю хвилину розбирав замок у дверях, щоб його полагодити, підняв голову і підозріло подивився на дружину.

— Що ти хочеш сказати? — запитав він.

М-с Герхардт стала від хвилювання крутити фартух, як мотузок. Вона намагалася зібрати всю свою мужність і пояснити, але не могла вимовити ані слова, закрилася фартухом і заплакала.

Герхардт подивився на неї і встав. Він був трохи схожий на Кальвіна — худе, хворобливо жовте обличчя, неначе померхле від віку й праці просто під небом, у дощ та вітер. Коли він був здивований або гнівався, очі його спалахували. У хвилюванні він раз у раз відкидав волосся з чола й починав ходити то вперед, то назад по кімнаті; зараз він здавався стривоженим, готовим от-от вибухнути.

— Про що ти говориш? — різко запитав він німецькою мовою.— Біда?.. Невже хто-небудь?..— він не договорив і загрозливо підняв руку.— Чому ти мовчиш?

— Я ніколи не думала, що з нею може трапитися таке,— заговорила перелякана м-с Герхардт, намагаючись все ж закінчити свою думку.— Вона завжди була хорошою дівчинкою. Ох, — закінчила вона, — подумати тільки, що він загубив Дженні...

— Прокляття! — у пориві люті крикнув Герхардт.— Так я й знав! Брендер! Ха! Ваш благородний джентльмен! Ось до чого призвело те, що ти дозволяла їй бігати вечорами, кататися в колясках, гуляти на вулицях. Так я й знав. Боже правий!

Промовляючи цей трагічний монолог, він почав бігати по тісній кімнаті з кутка в куток, як звір у клітці.

— Загубив! — вигукнув він.— Загубив! Ха! Так він її загубив, он воно що?

Раптом він зупинився, ніби маріонетка, яку смикнули за мотузок. Він стояв перед м-с Герхардт, яка відступила до столу біля стіни й чекала, пополотнівши від страху.

— Але ж він помер! — крикнув він, неначе це вперше спало йому на думку.— Помер!

Він дивився на дружину, стиснувши долонями скроні, немов боявся, що голова не витримає,— зла іронія подій що сталася, пекла його вогнем.,

— Помер! — повторив він, і' м-с Герхардт, побоюючись за його розум, відступила; ще далі; перекривлене-обличчя чоловіка в цю хвилину, лякало її більше, аніж, причина його відчаю.

— Він хотів одружитися з Дженні,— жалібно сказала вона.— Коли б він не помер, то одружився б з нею.

— Одружився б! — закричав Герхардт, вийшовши із-заціпеніння від її голосу.— Одружився б! Знайшла чим втішатися! Одружився б! Негідник! Собака! Щоб його" душа вічно горіла в пекельному вогні! Господи, дай., щоб... щоб... ой, коли б тільки я не був християнином...

Він стиснув кулаки, затремтівши від люті.

М-с Герхардт заридала; чоловік одвернувся—він був надто приголомшений, щоб співчувати їй. Він знову став ходити по кухні вперед і назад; підлога тремтіла від його важких кроків. Трохи згодом Герхардт знову підійшов до дружини,— тепер страшна істина постала перед ним у новому світлі.

— Коли це трапилось? — запитав він.

— Не знаю,— відповіла м-с Герхардт, надто налякана, щоб сказати правду.— Я сама тільки цими днями пре все дізналася.

— Брешеш! —крикнув він.— Ти завжди покривала її. Це ти винна, що вона дійшла до цього. Коли б ти не заважала мені і все було б по-моєму, нам тепер не довелося б так мучитись.

"До чого дійшло!—говорив він про себе.— До чого дійшло! Мій син потрапляє до в'язниці; моя дочка тиняється вулицями й дає привід до пліток; сусіди говорять мені у вічі, що мої діти поводяться не так, як треба; а-тепер цей мерзотник загубив її. Господи, та що ж це скоїлось з моїми дітьми!"

— І за що мені така кара,— бурмотів він, охоплений жалем до самого себе.— Чи я не намагаюсь бути добрим? християнином! Щовечора я молюся, щоб господь указав мені шлях істинний, але все марно. Працюю, працюю.... Ось вони, мої руки, всі в мозолях. Все життя я намагався бути чесною людиною. І от... от...

Голос його урвався, здавалося, він зараз заплаче.. І раптом, у нападі гніву, він накинувся на дружину.

— Це ти у всьому винна! — кричав він.— Тільки ти!

іКоли б ти робила, як я наказував, нічого б не трапилось. Так ні ж, ти не слухала мене. Нехай вона забирається геть! геть! геть!!! Шлюха, ось хто така вона. Тепер їй "один шлях — у пекло. І нехай туди й іде. Я вмиваю руки. Досить з мене.

Він повернувся, збираючись іти до своєї крихітної •спальні, але, не дійшовши до дверей, зупинився.

— Нехай забирається геть! — ще раз сказав він, шаленіючи.— їй немає місця в моєму домі. Сьогодні ж! Я більше її на поріг не пущу. Я їй покажу, як мене ганьбити!

— Не жени її сьогодні,— молила м-с Герхардт.— їй нікуди йти.

— Ні, сьогодні ж!—сказав він, і на його суворому •обличчі відбилась непохитна рішучість.— У цю ж хвилину! Нехай шукає собі інший дім. Цей їй був не до смаку Так от, нехай забирається. Подивимось, як їй буде в чужих.

І він вийшов з кімнати.

О-пів до шостої, коли м-с Герхардт, обливаючись слізьми, почала готувати вечерю, повернулася Дженні. Мати здригнулася, почувши стук дверей: вона знала, що зараз вибухне буря. Батько зустрів Дженні на порозі

— Геть з очей моїх! — сказав він розлючено.— Щоб духу твого не було в моєму домі! Не попадайся мені •більше на очі! Геть!

Дженні стояла перед ним бліда, тремтяча й мовчазна. Діти, що повернулися разом з нею, оточили її, здивовані "й налякані. Вероніка й Марта, які ніжно любили сестру, заплакали.

— У чім справа? — запитав Джордж, зовсім приголомшений.

— Нехай забирається,— повторив Герхардт.— Я не бажаю терпіти її в своєму домі. Хоче бути шлюхою — "її справа, але нехай забирається звідси. Збирай свої речі,— додав він, глянувши на дочку.

Дженні не промовила й слова, але діти заголосили ще дужче.

— Мовчати! — гримнув Герхардт.— Ідіть до кухні. Він випроводив їх з кімнати і вийшов сам, навіть не

-оглянувшись.

Дженні тихо пройшла до себе в кімнатку. Вона зібрала свої убогі пожитки й стала із слізьми складати їх у кошик, який ' принесла мати. Дівочі дрібнички, яких у неї трохи назбиралося, вона не взяла з собою. Вони потрапили їй на очі, але вона подумала про молодших сестер — і залишила їх на тому ж місці. Марта й Вероніка хотіли допомогти їй скласти речі, але батько не пустив їх. '

О шостій годині прийшов додому Басе і, заставши всю сполохану родину на кухні, запитав, у чому справа.

Герхардт похмуро подивився на нього й не відповів.

— У чому справа? — наполягав Басе.— Чого це ви тут сидите?

— Батько вигнав Дженні з дому,— із слізьми прошепотіла м-с Герхардт.

— За що? — запитав Басе, здивовано розкривши очі.

— Я тобі скажу, за що,— відгукнувся німецькою мовою Герхардт.— За те, що вона шлюха, от за що. Дійшла до того, що її загубила людина, яка на тридцять років старша від неї, яка їй у батьки годиться. Нехай тепер виплутується, як знає. І щоб вона зараз же забиралася звідси!

Басе озирнувся; діти широко розкрили очі. Всі, навіть найменші, відчували, що трапилось щось жахливе Але тільки Басе зрозумів, у чому справа.

— Чого ти гониш її проти ночі? — запитав він.— Зараз не час дівчині бути на вулиці. Хіба не можна почекати до ранку?

— Ні,— сказав Герхардт.

— Даремно це,— закинула мати.

— Нехай іде собі зараз же, — сказав Герхардт, — і щоб я більше про це не чув.

— Куди ж вона піде? — наполягав Басе.

— Не знаю,— безпорадно сказала м-с Герхардт.

Басе ще раз оглянув усіх, але жодного слова не сказав; трохи пізніше мати використала хвилину, коли Герхардт відвернувся, й кивнула йому, показуючи на двері.

"Іди в кімнати!" означав її жест.

Басе вийшов, а тоді і м-с Герхардт наважилась від класти роботу й піти слідом за сином. Діти посиділи ще трохи в кухні, а потім одно за одним і вони зникли, лишивши батька на самоті. Коли, на його думку, минуло досить часу, він також підвівся.

Тимчасом мати квапливо давала Дженні потрібні поради.

Дженні треба оселитися десь у скромних мебльованих кімнатах і повідомити матері свою адресу. Басе о д р а-зу не вийде разом з нею, але нехай вона відійде трохи далі й почекає його на вулиці,— він проведе її. Коли батько буде на роботі, мати відвідає її, або ж нехай Дженні прийде додому. Все інше можна відкласти до наступної зустрічі.

Не встигли вони домовитись, як до кімнати ввійшов Герхардт.

— Піде вона чи ні? — різко запитав він.

— Зараз,— відповіла м-с Герхардт, і в голосі її вперше і єдиний раз пролунав виклик.

— Чого поспішати? — сказав Басе.

Але батько так грізно нахмурився, що він не наважувався більше заперечувати.

Увійшла Дженні в своїй єдиній гарній сукні, з кошиком у руках. Очі її дивились злякано, бо вона розуміла, що її жде суворий іспит.

Але вона стала дорослою жінкою.